Коли доля проти, ніщо не допоможе. Зробивши вказівним пальцем і мізинцем правої руки роги — так Діва Марія відганяла сатану,— Репартій майже біг. Тільки на відкритому місці він пішов тихо, як і личить достойному чоловікові.
Малх забув утому. Здавалося, вже замкнулися залізні двері ув'язнення. Знайомий хід, обличкований каменем, іде спадисто вниз. Уже піднімають ляду в підлозі. Ступай туди, в чорну діру. її називають по-серйозному, не насміха-ючись, мирним місцем. Потім витягнуть, напівмертвого від голоду і спраги, сп'янілого від смороду. Нагодують солоною рибою, викрутять руки, зішмагають басюрою з мідними колючками, вирвуть нігті, розпишуть розпеченим залізом. Змусять назвати небувалих спільників — підкажуть, кого. І доб'ють, коли з Малха залишиться розчавлений, онімілий кістяк людини.
Він зрозумів: усе це він знав ще вчора, коли пресвітер відмовив йому в благодаті. Так, знав, але легкодухо не бажав знати. Він був биком, який везе на бойню підводу з м ясниками.
Втома зламала його. Вночі, в цілковитій темряві, він виповз на берег. Сховатися на острові? Його знайдуть. Яка пастка! Навіщо він поступився запрошенню Репартія і вирушив у злощасну поїздку... До берега зо дві верстви. Бурхлива річка, холодна вода — йому не здолати стихії, він не росич Ратибор і не прус Індульф А чи не допоможе йому молодий прус?
Як злодій на візантійському базарі, Малх бродив довкола сплячих. Якщо Індульф пішов на свій човен, то даремно шукати. Пруські човни вночі дуже схожі один на одного. Він сполохає прусів, наробить шуму. Тепер усе здавалося небезпечним
Першим Малх знайшов Фара. Поталанило — Індульф спав тут же. Малх ліг і тихенько розбудив молодого пруса. З натхненням відчаю він зумів пояснити: треба втікати, потрібна допомога мужа мужеві, воїна — воїнові.
Індульф нічого надзвичайного не побачив у проханні
Малха. Переслідувані ворожнечею сильних, уникаючи покари за вчинок, скоєний під впливом образи, мстячись чи уникаючи помсти, співвітчизники Індульфа не вважали ганебним втікати в гори й ліси. Втрачаючи все, вони зберігали найперше — свободу.
Індульф виказав свій жаль, і Малх зрозумів, що пруси мали намір узяти його з собою. Але це було неможливо: навіть на великому кораблі важко сховати людину.
Співчуття окрилило Малха.
— Допоможи мені,— просив він.
Індульф розбудив Фара. Троє чоловіків пробиралися між погаслих багать, переступаючи через сонних. Виснажливий день скосив усіх. На березі знайшовся легкий човен з тих, які возили з собою пруси. Малх чекав біля великого човна, в якому зникли Індульф і Фар. Пруси гаялися Нарешті, повернувшись, Індульф передав Малху сагайдак, лук, меч і шкуратяний мішок. Дві чи три голови показалось над бортом, схожі в темряві на кінці окоренків.
Першим у човен заліз Малх, за ним Фар та Індульф обережно спустилися в нестійке суденце.
Через пасма туману слабенько світився багряний місяць. Фар і Малх сиділи на веслах, Індульф допомагав гребцям стерновим веслом. Малху здавалося, що вони пливуть без кінця. Коротка весняна ніч. Пруси не захочуть через нього сваритися з ромеями.
Раптом Малхове весло зачепило дно. Індульф вискочив і потяг човна.
Вони швидко розпрощалися.
— Якщо судилося — ми зустрінемось. Бажаю тобі, ромей, славної смерті, коли зійде місяць твоєї ночі! Прагни до неможливого, і життя не буде для тебе тягарем. Мені пора!
Згодом Малх переконав себе, що саме ці слова мовив Індульф.
Втікач зайшов у воду і сильно відштовхнув човен. Під кормою вирувала вода. Пруси взялися за весла. На багряну ватій воді і люди, і човен були чорні, мов облиті смолою. Ще трохи, і туман проковтнув усе, як ніч ковтає землю.
Малх жадібно пив, йому здавалося — він не пив вічність. Він не міг відірватися від річки. Вода пахла чорною землею.
В імлистому мороці неба довкола стріли Північної зорі беззвучно і низько котилися близькі світила ночі.
Треба піти від річки, сховатися. Малх прокинувся від яскравого світла. Ранок: він не помітив, як заснув. Малх схопився. Перший корабель уже відходив від острова. Маленький-маленький... човни за його кормою тяглися безголовими качками. Там і Деметрій!
Люди, що метушилися на березі острова, здалеку здавалися повільними, коротконогими жуками. Кораблі вбирали людей, берег порожнів. Під сонцем сіра тканина вітрил робилася крилом білої чайки. Човни прусів ішли табуном. Високі носи, грубі зблизька, звідси були стрункі і гарні, наче яструбині голови.
Малх підняв руку, вітаючи друга. Та яке око розрізнить його тут, під кам'янистим схилом! Він зійшов н-а кручу. Тепер його бачать. Нехай бачать! Пізно для ворога, ще є час для друзів.
Відпливають, відпливають... Весла били воду, наче лапки жучків. Зникла корма останнього пруського човна. Малху здавалося, що Індульф махав йому звідти.
Людина й пустеля залишилися віч-на-віч./
Низько над Дніпром пропливали великі й малі чайки. Пінистими острівцями сиділи табуни лебедів, гусей, пелі канів. Швидко-швидко свистячи крильми, ледве не зачепивши людину, пролетів селезень, в шлюбному леті наздоганяючи сіру качку. Важко скинулась велика рибина. Підхоплені течією, кола враз витяглися овалами.
Обома руками Малх обняв безмежжя. По суті, він був по-справжньому сам уперше. В широкому, пустельному світі люди, серед яких жив Малх, уміли збиватися в тісні купки, кишіли за мурами міст, ходили одними й тими ж стежками й дорогами. Скрізь сусід затискав сусіда.
Малх був сам. По-справжньому, зараз він мікрокосмос у макрокосмосі, тобто світ малий у світі великому. В далеку давнину хтось із безіменних філософів додумався до цього гордого і прекрасного уподібнення людини до всесвіту: різниця тільки у вимірах. Малх вірив, що вільний мислитель жив у роки, коли люди ще не знали насильства одного над одним і не зносили пригнічення тісного буття всередині міських мурів та імперських кордонів. Діоген мав бочку, Малх був ще бідніший. Засланець, який приїхав у Карикінтію на лаві гребця, спав на чужій постелі, в чужому домі.
Малх з насолодою перебирав подарунки Індульфа. Короткий меч у піхвах з —товстої шкіри був широкий і добре нагострений. У сагайдаку виявилася дюжина стріл із залізними наконечниками. В мішку було кресало, пара кременів, шмат трута, сіль, варене м'ясо, вузенькі ремінці, щоб підв язувати ношу на спині, запасна тятива для лука. Брат не зробив би краще для брата.
На північний захід. Угору по Дніпру. Приймуть Малха росичі чи проженуть—іншої дороги в нього немає.
Розділ п'ятий ЗЛИЙ ВІТЕР
Так реве і розносить олтар, і залізний ланцюг розриває бик жертовний, неточним уражений ударом.
Вергілій
1
Світало, але краї моря ще не відокремилися від небесної бані. Солона вода стояла біля берегів, наче біля вінця чаші, нерухома, ніби в озері, тепла, нагріта підземним вогнем.
Індульф звикав до дивин Теплих морів. Там, на батьківщині, були холодні води, з рівними мілинами, порослими сосною, ялиною, ялівцем. У вологому піску, як у воді, тонули валуни, чорні, сірі, з буро-зеленою пліснявою мохів.
На скандійському березі, в тому місці, де слов'янин Лютобор побратався із скандійцем Індульфом, прадавні велети досхочу награлися з камінням. Над водами Вовчого моря піднімалися рифи — кошлаті звірі з роззявленими пащеками, настороженими рогами, іклами, піняві, непорушні... Та всі знали, що подеколи вони оживають. Вони пробуджуються в мороці зимових ночей, коли в море не виходить жоден човен.
Ніхто не зміг назвати день, коли небо стало чужим, м яким, зелено-лазурово-синім. На батьківщині в світлі дні небо піднімалося надзвичайно високо. То була ніжно-блискотлива твердь Півночі.
Десь був розрив, десь була прірва між твердю батьків<щини і небом Теплих морів. Ніхто не зміг побачити берега двох небес. Можливо, під межею небесних твердей слов'яни пропливли вночі або в похмурий день. Можливо, самі небеса бережуть свою таємницю.
Індульф розстібнув підбородну пряжку. Шоломний ремінь, захищений лускітками золоченої міді, повис на грудях. Знявши шолом обома руками, Індульф замилувався красою незвичної речі. Глибина шолома майстерно заповнювалася підкладом м'якої шкіри, вправно оковані краї загорталися всередину, втримуючи підкладну частину за-клепочками з широкими, однаково розплющеними головками. Борти шолома опускались нижче вух, і потрібна була воїнська звичка, щоб вільно повертати голову. Від бортів уперед випиралися два виступи для захисту щік. Передня частина нависала, закриваючи лоб і брови, а в середині дві сковані смуги, зміцнюючи налобник, стрілою спускалися до рота. Не можна битися наосліп, завбачливий зброяр тому й залишив місце для очей. По тім'ю шолома виступало щось схоже на півнячий гребінь з гніздечкам^ для борідок. В особливих випадках задля краси в них вставлялося страусове пір'я. Та і без пір'я шолом був прекрасний.
Поклавши шолом на прибережний камінь, Індульф звільнив застібки на боках і плечах і, наче краб, виліз із панцира. Позолочений спорядунок важив чотирнадцять фунтів. Як і шолом, латний захист був не іграшкою, на кшталт розкішних виробів із золота і срібла, тоненькими листочками яких, видаючи себе за мужів, в урочистих випадках прикривалися товсті чи тонкі сановники і євнухи базилевса Юстиніана, Володаря Імперії ромеїв.
Панцир був видутий на грудях, щоб вмістити м'язи, і прикрашений рельєфами фантастичних голів з розпущеним волоссям. Посередині був прикріплений хрест, увінчаний монограмою базилевса. Хрест, але тільки в оточенні літер ІНРІ, сяяв і на шоломі. Індульф знав, що літери творили ім'я візантійського бога Ісуса Христа, який народився в Назарі палестинській і його розіп'яли на хресті.
Вивільнившись із залізної шкаралупи, Індульф скинув червону туніку з короткими рукавами, розв'язав ремені чобіт і стягнув штани з такої самої тканини, як і туніка. Віддаючись м'якому спокоєві безхмарного світанку, він зупинився в мілкій воді. За обривистим мисом уже піднімалося сонце, і море блистіло відполірованим щитом. Але тут, біля берега, ще лежала тінь, вода була темна і особливо тиха.
Крім лиця, рук і шиї, Індульфове тіло було молочно-біле. Він відчув, як щось лоскоче за ногу. Великий, майже квадратний краб обережно пробував тупими клешнями: чи м'яке це м'ясо, таке ж біле, як живіт мертвої риби? Індульф нагнувся.