Овід

І це щоб урятувати життя людині, яка глумиться над моєю вірою і ображає мене особисто —

хоч це, звичайно, дрібниці — і яка, я певен, поверне

життя своє, коли їй дарувати його, на все лихе. Але

все ж ідеться про те, щоб урятувати людське життя.

Він помрвчав. хвилину і казав далі:

— Синьйоре Ріварес, усе, що я знаю про ваше ми­нул, дає мені право вважати вас за легковажну, жор­сток і безпринципну людину. До певної міри я цієї

думки й тепер. Але за останні два тижні ви показали

мені, що ви людина відважна і віддана своїм товари­ша. Ви здобули любов і пошану солдатів, а це не кожен зуміє. І тоді мені спало на думку, що, може, я помилився і ви кращий, ніж здаєтесь. До цього кра­щог в вас я й звертаюся і благаю сказати мені чес­н й щиро — що зробили б ви на моєму місці?

Запанувало довге мовчання. Потім Овід глянув на Монтанеллі.

— В усякому разі я вирішив би сам і не боявся б

наслідків своїх вчинків. І не став би лицемірно й бо­ягузлив перекладати рішення на плечі інших, як це

роблять полохливі християни.

Напад був такий несподіваний і його сила й зав­зятіст так дивно суперечили тій недавній байдужос­т, яка відчувалася в Оводі ще за мить перед тим, що —здавалося, ніби він скинув маску.

— Ми, атеїсти,— палко говорив він,— розуміємо, що коли людина несе якийсь тягар, то повинна сама його нести, аж поки вистачить сили; а як упаде під ним, то що ж, тим гірше для неї. А християнин іде скаржитись до бога або до своїх святих, а коли вони не допомагають йому, то до своїх ворогів: вічно шу­ка спину, куди б перекласти свій тягар. Хіба у ва­ші біблії, требнику та інших брехливих богослов­ськи книжках нічого не сказано, як вийти з такого становища, що ви прийшли до мене й питаєте, що вам робити? Та що це таке! Невже я ще не досить натер­півс і ви хочете відповідальність з себе перекласти на мої плечі?

Кінець кінцем, ви лише уб'єте атеїста, людину, яка підриває релігію. Справді, це невели злочин.

Він спинився, задихаючись, і раптом вибухнув знов:

— І ви ще кажете про жорстокість! Адже ж цей

клапоухий осел і за рік не міг би мене вимучити так,

як ви. У нього на це не вистачило б глузду. Усе, що

він може надумати, це туго затягати ремені, а як во­н далі не затягуються, ото вже й край його винахідливості. Це й дурень може зробити. А от ви співаєте

іншої: "Будь ласка, підпишіть самі собі смертний ви­ро, а то я занадто м'якосердний". Спр.авді, треба

бути християнином, щоб додуматись до такої гидо­т,— лагідним, співчутливим християнином, який

блідне, побачивши туго затягнутий ремінь. Коли ви

ввійшли сюди, немов ангел милосердя, вражені варварством полковника, мені наперед треба було знати, що справжні муки почнуться тільки тепер! Чого ви так дивитесь на мене? Згоджуйтеся, звичайно, і йдіть додому обідати. Усе це не варто такого клопоту. Ска­жіт своєму полковникові, що він може розстріляти мене, повісити, одним словом, як йому зручніше, може навіть засмажити живим, коли це його хоч тро позабавить,— і хай тільки скоріше!

Овода трудно було впізнати. У нестямі від гніву й розпачу він важко дихав і весь тремтів, а очі його так і сипали зеленими іскрами, немов у, розлюченого кота.

Монтанеллі встав і мовчки дивився на нього. Він не знав причин цих безумних докорів, але розумів, що так хвилюватися могла лише людина, доведена до краю, і, зрозумівши це, забув про всі образи.

— Заспокойтеся,— вимовив він.— Я не хотів так вразити вас. Справді, у мене й на думці не було пе­рекласт на вас свій тягар, бо вам і так надто важко.

Я ніколи ще свідомо не робив так ні з одним живим створінням....

— Брехня! — крикнув Овід, виблискуючи очи­м.— А єпіскопство?

— Єпіскопство?

— А, ви вже забули? Як легко ви все забуваєте! "Коли хочеш, Артуре, я напишу, що не можу їхати". Я мусив .вирішувати за вас у дев'ятнадцять років!

Якби це не було так гидко, воно було б смішно!

— Доволі! — розпачливо вигукнув Монтанеллі, схопившись руками за голову.

Тоді знову опустив їх і повагом рушив до вікна. Сів на підвіконні, спершись плечем об грати, і притулився до них лобом. Овід, тремтячи з голови до ніг, лежав і дивився на нього.

Нарешті Монтанеллі підвівся і знов підійшов до нього. Губи в кардинала були якісь попелясті.

— Дуже шкода,— промовив він, марно намагаю­чис говорити своїм звичним спокійним тоном,— але

я мушу йти додому. Мені щось нездужається.

Він трусився, як у гарячці. Від люті Овода вмить не лишилось і сліду.

-— Padre, невже ви не розумієте?.. Монтанеллі відсахнувся і закам'янів.

— Тільки не це,— прошепотів він нарешті.— Гос­под, усе. що твоя воля, тільки не це! Я божеволію...

Овід підвівся на лікті і взяв його тремтячі руки в свої.

— Padre, невже ви не розумієте, що я не потонув?

Руки Монтанеллі враз зледеніли й заклякли. На­стал мертве мовчання. Потім Монтанеллі став на коліна і сховав обличчя на грудях Овода.

Коли він підвів голову, сонце вже сіло і на заході догоряло червоне полум'я.

Вони забули час і місце, життя і смерть. Обидва забули навіть, що вони во­рог.

— Артуре,—прошепотів Монтанеллі,—невже це справді ти? Ти вернувся до мене з мертвих?

— Із мертвих,— повторив Овід, здригнувшись. Він лежав, поклавши голову на плече Монтанеллі, немов хвора дитина в обіймах матері.

— Ти вернувся до мене... нарешті вернувся! Овід тяжко зітхнув.

— Так,— промовив він,— і ви мусите зі-мною зма­гатис або вбити мене.

— Мовчи, carino. До чого все це тепер? Ми немов двоє дітей, що заблудилися в пітьмі і вважали один одного за примару. Тепер ми знайшли один одного і вийшли на світло. Мій бідний хлопчику, як змінив­с ти, як ти змінився!

У тебе такий вигляд, ніби ці­ли океан земного лиха пройшов над тобою. А колись" у тобі буяло життя. Артуре, невже це справді ти? Мені так часто снилося, що ти вернувся до мене, але я прокидався, і навколо було порожньо й темно. А що Як знов прокинусь і побачу, що все це сон? Дай мені переконатися, що це все правда, розкажи, як усе це сталося.

— Дуже просто. Я заховався на вантажному суд­н і проїхав до Південної Америки.

— А там?

— Там я... жив, коли це можна назвати життям, поки... З того часу, як ви навчали мене філософії, я побачив багато дечого, крім духовних семінарій. Ви кажете, що я вам снився... ви мені теж...

Він замовк, здригнувшись.

— Якось,— почав він знов,— я працював на руд­ник в Еквадорі...

— Не як шахтар?

— Ні, як попихач у шахтарів; разом з китайцями-кулі ‘ робив усяку випадкову роботу. Ми спали в бараці коло самого спуску в шахту. Однієї ночі — я був тоді хворий на ту саму хворобу, що й тепер, і носив каміння під палючим сонцем,— я, певно, марив, бо ба­чи, як ви ввійшли у двері. В руках у вас було роз­'яття, як он там на стіні. Ви молилися і пройшли повз мене, не повернувшись. Я гукнув вас, благаючи допомогти мені, просив дати мені отрути або ножа, чого-небудь, щоб покінчити з усім, поки я не збоже­волі. А ви...

Він закрив однією рукою очі. Другу все ще сти­ска Монтанеллі.

— Я бачив з вашого обличчя, що ви чуєте, але ви

навіть не оглянулись. Ішли собі далі й молилися. Коли

ви скінчили й поцілували розп'яття, ви глянули на

мене й прошепотіли: "Артуре, мені дуже жаль тебе,

але я не смію цього показувати. Він гніватиметься".

Я глянув на дерев'яного бога и побачив, що він сміється. Коли я прокинувся і навколо був барак і кулі,

я все зрозумів. Мені стало ясно, що ви більше дбаєте

про те, щоб зберегти ласку свого диявольського бога,

ніж врятувати мене з пекла. І я завжди пам'ятав це.

Забув тільки тепер, коли ви торкнулися мене. Я ж

хворий, і колись я любив вас. Але між нами нічого

не може бути, тільки війна, війна і війна. Нащо ви

держите мою руку? Хіба ви не розумієте, що, поки ви вірите у свого Ісуса, ми можемо бути тільки ворогами?

Монтанеллі схилив голову і поцілував понівечену руку.

— Артуре, як же мені не вірити в нього? Коли я не втратив віри за всі ці жахливі роки, звідки ж візьметь­с у мене сумнів тепер, коли він вернув тебе мені? Не забувай, я думав, що убив тебе.

— Вам ще доведеться зробити це.

— Артуре! — то був крик, повний справжнього "жаху, але Овід, немов не чуючи, вів далі:

— Будемо говорити чесно, без ніяких викрутів. Ми з вами стоїмо на різних краях безодні, і нічого надія­тис простягти один одному руку. Якщо ви не можете

1 Кулі — чорнороби, що возять вантаж замість коней.

або не хочете відмовитися од цього,— він кинув по­гля на розп'яття, що висіло на стіні,— то мусите зго на те, щоб полковник...

— Згодитися! Боже мій, згодитись! Артуре, та я ж

люблю тебе!

Лице Овода пересмикнулось від болю.

— Що ж ви любите більше, мене чи це?

Монтанеллі повільно підвівся. Його душу охопив

жах, він увесь якось ослаб і побляк, немов прибитий морозом листок. Він прокинувся, і перед ним знову була порожнеча й тьма.

— Артуре, май до мене хоч трохи жалю.

— А у вас багато було до мене жалю, коли ви

своєю брехнею погнали мене на цукрові плантації?

Ви здригаєтесь — ах, ви, м'якосердні святоші! І це лю­дин з божою душею, людина, яка все життя кається

в своєму гріху! Ніхто ж не помре, крім її сина. Ви

кажете, що любите мене? Занадто дорого коштувала

мені ваша любов. Невже ви думаєте, що я можу забу­т минуле і знов зробитися колишнім Артуром від кількох теплих слів? Забути, що я мив посуд у бруд­ни кублах і доглядав коней у фермерів, гірших тварюк, ніж їхня скотина? Що був блазнем у ковпаку

з бубонцями в мандрівному цирку, був на побігеньках

у матадорів1 під час бою биків, був рабом кожного,

кому заманулося б сісти мені на шию. Забути, як

я голодував, як на мене плювали й топтали ногами,

як жебрачив, прохаючи хоч запліснявілих недоїдків,

а мені відмовляли, бо собаки мали перше право на

них? Та що там казати! Хіба я можу розповісти вам

усе, що ви мені заподіяли? А тепер ви любите мене?

Чи сильно ж ви мене любите? Досить сильно, щоб від­мовитис ради мене од свого бога? Що він зробив

для вас, цей вічний Ісус, що він вистраждав через

вас, що ви любите його більше за мене? Чи не за про­стромлен руки він такий дорогий вам? То гляньте на

мої. Подивіться тут, і тут, і тут...

Він розірвав сорочку і показав свої страшні рубці.

— Padre, ваш бог обманщик! І його рани не справ­жн, його страждання — брехня! Тільки я маю право

на ваше серце. Padre, немає такої муки, якої б я не

Матадор (ісп.) — один з учасників бою биків.

зазнав через вас.