Петров йому заборонив. Але ж машина готова до роботи. А що, як ми її ввімкнемо і я піду туди замість Річарда? Громозека мені все пояснив.
— А ти можеш увімкнути?
— Я все знаю, як робити.
— Але що ти робитимеш у минулому?
— Проїду на космодром, зустріну корабель і знищу віруси.
— Як?
— У Громозеки все приготовлено. Я знаю.
Маленький археолог замислився.
— Це, здається, наш єдиний шанс, — нарешті озвався він. — Якщо зараз цього не зробити, то ніколи вже не зробити. Але ж це таке порушення дисципліни!
— Тихше, перебудиш усіх. Подумай, що значить одне порушення дисципліни, коли йде мова про цілу планету? Я змушена ризикнути.
— Ти говориш, як Жанна д'Арк, — промовив маленький Рррр. — Пам'ятаєш таку?
— Звичайно, пам'ятаю. Вона Францію врятувала.
— Еге ж. Я також читав. Тільки Жанні було сімнадцять років, а тобі лише десять.
— Але Жанна жила, напевно, тисячу років тому, а я в двадцять першому столітті.
— Знаєш що? — сказав чорний клубочок, що лежав біля Алісиних ніг. — Ти маєш рацію. Часом доводиться порушувати дисципліну.
— Чудово! — підхопила Аліса. — Вранці, коли всі прокинуться, скажи їм правду. Я вернуся, як тільки все зроблю. І хай вони не шукають мене.
— Вони неодмінно підуть за тобою.
— Ні, ти не знаєш, Рррр. Вони не можуть цього зробити, бо машина пропускає тільки одну людину. І запам'ятовує її, щоб, коли треба, взяти її назад. Якщо в неї пройде друга людина, перш ніж повернеться перша, першій уже доведеться назавжди лишатися там, у минулому. І Петров це знає краще за інших. Їм усе одно доведеться мене чекати.
— Це дуже небезпечно.
— Ні, не дуже.
— Дуже. І тому я піду з тобою.
— Ти — зі мною?
— Так.
— Але ж ти не схожий на них, зовсім не схожий. Тебе впізнають.
— Зате я схожий на їхніх кошенят. І ти мандруватимеш із кошеням. І я знаю їхню мову краще за тебе. І я все про них вивчав і зможу тобі підказати, якщо буде потреба. І взагалі постежу за тобою.
— Ой, як не хочеться, щоб за мною стежили! — сказала Аліса.
Проте насправді вона була дуже рада, що маленький Рррр поїде з нею. Одній усе-таки надто страшно подорожувати сто років тому в невідомій країні.
— Я тебе візьму на руки і триматиму, як кошеня.
— Краще поклади в сумку, — порадив Рррр.
— Гаразд, я візьму сумку. Все одно треба балон із вакциною брати. Без нього нам робити нема чого.
— Тоді збирайся, а я побіжу до себе.
— Чого?
— Я візьму гроші — у мене в лабораторії є їхні гроші. Нам же доведеться квиток купувати. А ще я собі зроблю хвоста і роздягнуся. Не буває ж кошенят у комбінезонах. Хоч мені й не хочеться ходити по чужій планеті голим, та що вдієш?
— Нічого, ти не дуже голий, — підбадьорила Аліса. — Ти ж увесь шерстяний і пухнастий.
— Спасибі, — пискнув Рррр. — У нас із тобою різні погляди на однакові речі.
І він зашарудів по пилюці, побіг до свого намету.
Аліса натягла комбінезон, потім прокралася в намет і зняла з цвяха балончик із вакциною.
Громозека спав. Він голосно дихав, і щупальці його звисали з широкого ліжка додолу.
Далі Аліса розшукала свою сумку, поклала туди светр і балон. Потім подумала трохи й вирішила, що в комбінезоні їй їхати в минуле не варто. Вона знайшла в чемодані своє плаття, якого ще не надівала, й перевдяглася. Громозека досі ще спав.
Та коли вона вже збиралася йти й огледілася, їй здалося, що одне око Громозеки розплющене.
— Ти не спиш? — прошепотіла вона.
— Сплю, — прошепотів у відповідь Громозека. — Светра не забула?
— Ні, — здивувалась Аліса.
Вона постояла ще якусь хвильку, але Громозека міцно спав. Може, їй здалося, що вона щойно з ним розмовляла? Вона вийшла з намету.
— Усе гаразд? — почувся шепіт.
Аліса нахилилася і при місячному сяйві побачила біля своїх ніг пухнасте кошеня з коротким хвостом.
— Ти з чого хвоста зробив? — пошепки спитала вона археолога.
— У мого сусіда по намету є шуба на хутрі. Він завжди з мене глузував, що його шубу зроблено з моїх братів, — такий у нього невдалий жарт. А от бачиш, знадобилося. Тобі подобається?
— Ти найсправжнісіньке кошеня, — відповіла Аліса. — Тільки шкода, що око в тебе одне.
— З цим уже нічого не вдієш, — зітхнув Рррр. — Доведеться мені якомога рідше висовуватись із сумки. Громозека спить?
— Спить, — сказала Аліса. — Дуже дивно спить. Він мені уві сні підказав — светра з собою взяти.
— Угу, — мугикнув Рррр. Так ніби не повірив, що Громозека спав.
І вони попростували до темної будівлі машинної станції.
12
Аліса натиснула спочатку зелену кнопку. Двері в кабінку зачинилися. Вона зручніше почепила сумку через плече і притиснула маленького археолога до грудей. Рррр замружився.
— Не турбуйся, — заспокоїла його Аліса. — Все буде гаразд.
Вона натисла білу кнопку.
І потім червону.
І відразу ж її огорнув туман, голова запаморочилась, лабораторія зникла, і стало зовсім незрозуміло, летить вона чи стоїть, — ні стін, ні стелі, ні підлоги, тільки якийсь незбагненний рух, що кружляє і мчить уперед.
Аж ось поштовх, знову туман довкола.
Туман розтанув.
Вже настав ранок. Аліса стояла на тому самому місці, де щойно була станція, та тільки ніякої станції, ніякого наметового містечка і сліду не було.
Навколо розкинувся зелений луг, далі починався лісок, за яким виднілися дахи. Дахи були саме там, де археологи розкопали містечко. І все це неабияк дивувало, бо щойно це саме місто було пустельне, без дахів і шибок у вікнах. І не було дерев, і не було трави. А небо було таким самим. І пагорб таким самим.
— Ти мене мало не роздавила, — почувся слабенький голос, і Аліса здригнулася від несподіванки.
Й відразу ж збагнула, що міцно притискає до грудей маленького археолога.
— Мені нема чим дихати, — пробурчав Рррр. — Відпусти мене по ки що на волю. Важко буде мене весь час у сумці тягати.
Аліса розтулила руки — зовсім забула, що археолог не кошеня. Археолог упав на землю і застогнав.
— Ой, пробач! — мовила Аліса. — Я геть розгубилася.
Рррр потер забиту ногу й відповів сердито:
— Губитися нам нема коли. Йдемо в місто. Поїзд без нас піде. Ході вийде, що ми сюди марно прилетіли.
— А раптом машина помилилася? Раптом корабель не сьогодні прилітає?
— Машини не помиляються, — заперечив археолог і побіг по траві до міста.
Аліса йшла позаду. Вона зірвала ромашку й понюхала її. Ромашка нічим не пахла. Над Алісою закружляла бджола.
— Іди геть, — прогнала її Аліса і відразу ж подумала, що коли їй нічого не вдасться зробити, то через тиждень тут не буде жодної живої душі — ні бджіл, ні людей, ні навіть дерев.
Археолог першим вибіг на вузеньку стежину.
— Не затримуйся, — знову пробурчав він і махнув хвостом.
— Знаєш що? — відповіла йому Аліса. — Ти краще хвостом менше махай — це в тебе не дуже природно виходить.
— Він міцно пришитий, — сказав Рррр, але хвостом махати перестав.
Вони підійшли до дерев. Дерева тяглися рівною смугою, наче були спеціально посаджені.
— Зачекай тут, — мовив тихо археолог. — Я загляну, чи нема кого попереду.
Аліса зупинилася і знічев'я заходилася зривати ромашки, щоб сплести вінок. У Аліси слабість плести вінки з ромашок або інших квітів, наприклад, кашок. Але кашки на Колеїді не ростуть.
— Ой! — почула Аліса тонкий крик.
Потім гарчання. Вона кинула ромашки й побігла до дерев.
Щось скоїлося з археологом. Вона встигла вчасно. Археолог мчав до неї щодуху, а за ним, стискаючи в зубах пухнастий хвіст Рррр, біг великий собака.
— Назад! Зараз же назад! — крикнула Аліса собаці.
Собака ошкірився, але зупинився.
Аліса підхопила археолога на руки, і той прошепотів:
— Спасибі!
— Віддай хвіст, — сказала Аліса собаці, який стояв неподалік і не випускав із пащі пухнастого хвоста. — Це чужий хвіст. Не твій. Віддай негайно.
Аліса ступила крок до собаки, але собака позадкував, ніби хотів з нею погратися. Собака був великий, кудлатий, білий, із рудими плямами. З-за кущів вийшов маленький чоловік, трішечки вищий за Алісу.
— Що тут таке? — спитав він, і Аліса зрозуміла запитання, бо з учорашнього дня знала тутешню мову.
— Ваш собака на моє кошеня напав, — відповіла Аліса по-колеїдському.
— Ах ти, пустунка! — вигукнув чоловік.
Він був одягнений у сірі штани й сіру сорочку, а в руці тримав довгого батога. Напевно, він був пастухом.
— І нехай він хвоста віддасть. Він хвоста в кошеняти відірвав, — поскаржилась Аліса.
— Навіщо твоєму кошеняті хвіст? — здивувався пастух. — Адже він не приросте.
— Нехай віддасть, — повторила Аліса.
— Резро, покинь, — сказав пастух.
Собака кинув хвіст на землю, й Аліса, не випускаючи археолога з рук, підняла хвоста.
— Спасибі, — подякувала вона. — А поїзд скоро відходить?
— Який поїзд? — запитав пастух.
— До столиці.
— Через годину, — відповів пастух. — А ти хто така будеш? Чому тебе не знаю? Я всіх у нашому місті знаю.
— А я на екскурсію приїздила, — пояснила Аліса. — І додому вертаюсь. Я в столиці живу.
— І говір у тебе дивний, — мовив пастух. — Здається, всі слова зрозумілі, а говориш не по-нашому.
— Я далеко живу, — сказала Аліса.
Пастух недовірливо похитав головою.
— Й одягнена не по-нашому, — провадив він далі.
Археолог здригнувся і притиснувся сильніше до Аліси.
— Як — не по-вашому?
— На вигляд ти наче дитина, а заввишки мало не як я.
— Це тільки так здається, — відповіла Аліса. — Мені вже шіст надцять років.
— Оце так так! — здивувався пастух.
Потім обернувся до Резри, підгукав собаку і, досі ще похитуючи головою, пішов до кущів. Та раптом, коли Аліса вже вирішила, що небезпека минула, він зупинився і спитав:
— А як же кошеня твоє? Якщо хвоста відірвали, кров повинна йти.
— Нічого, не турбуйтеся, — заспокоїла Аліса.
— Покажи мені його.
— До побачення, — сказала Аліса. — Я на поїзд боюся спізнитись.
І вона поквапилася стежиною до міста й не оглядалася, хоч пастух її окликнув ще раз чи два.
Вона б побігла, та боялася, що тоді собака поженеться за нею.
— Ну, як він? — шепотів археолог.
— Не знаю. Я не озираюсь.
Стежина поширшала, влилася в запилену дорогу; попереду показався сарай чи склад, і Аліса пішла, притискаючись до стіни ближче щоб зникнути з очей пастуха. Їй усе здавалося, що він зараз побіжить слідом.
За сараєм Аліса спинилась, віддихалася.
— Версію ми продумали кепсько, — мовив суворо археолог. — Ви являється, вимова у нас кульгає. І про екскурсію неправдоподібно. Ну чого б то людині повертатися з екскурсії самій, рано-вранці? За пам'ятай: ти приїздила до бабусі і їдеш назад… До речі, геть забув: молоді дівчата носять тут волосся зовсім не так.