Смерть, власне, в цьому й полягає — у вилученні з циклу символічного обміну (Марсель Мосс в "Соціолоґії та антрополоґії", "Фізичний вплив на індивіда ідеї смерти, що вселяється колективом")(*).
====
*Пор. також "До Камо" М. Ленарта: "Не існує жодної ідеї про знищення разом зі смертю. Канаки не плутають смерть і небуття. Втім, у них можна знайти щось близьке до небуття — "seri". Воно позначає людину, котру прокляли або ж зачаклували, людину, котру покинули її предки, bао, людину погублену, асоціяльну. Вона почуває себе такою, що не існує, й ця руїна приносить їй справжні страждання. Небуття для неї означає щонайбільше утрату суспільних зв'язків і не пов'язано з уявленнями канаків про смерть".
====
Однак можна стверджувати, що це не відокремлює нас від первісних людей і що точнісінько так воно відбувається і в нас. Одколи існує система політичної економії, закон символічного обміну не змінився й на йоту: ми продовжуємо обмінюватися з мертвими, навіть якщо заперечуємо їх і виселяємо зі свого середовища, — просто ми платимо своєю власною смертю і смертельною тривогою за розрив символічного обміну з небіжчиками. Те ж саме відбувається і з неживою природою й тваринами. Лише абсурдна теорія свободи може стверджувати, що ми розквиталися з ними, насправді ж наш борг має універсальний і невідплатний характер, ми ніколи не перестаємо "платити" за "свободу", котрої набули для себе. Нескінченна суперечка, предметом котрої виступають розвінчані нами обопільні зобов'язання, — в цьому, власне, й полягає сутність підсвідомого. Не треба ніякого лібідо, бажання, енерґетики чи фатальности потягів, щоб зрозуміти це явище. ПСВ соціяльне в тому сенсі, що складається із усього, що не змогло обмінятися в соціяльному чи символічному плані. Так само й зі смертю: вона обмінюється будь-яким чином, у кращому випадку, обмінюється за соціяльним ритуалом, як у первісних людей, в гіршому ж, — викупляється індивідуальною працею трауру. Підсвідоме цілком полягає у відхиленні смерти від символічного процесу (обмін, ритуал) в напрямку економічного процесу (спокута, робота, борг, індивідуальність). Звідси випливає й істотне розрізнення втіхи: ми торгуємося з небіжчиками у площині меланхолії, первісні ж люди живуть з ними у злагоді під захистком ритуалу й свята.
ПІДСВІДОМЕ Й ПЕРВІСНИЙ УСТРІЙ
Ця обопільність життя і смерти, коли вони обмінюються у соціяльному циклі, а не окреслюються згідно з біолоґічною лінійністю чи повторенням фантазмів, це розв'язання заборони, що розмежовує живих і мертвих і так жорстоко дається взнаки живим, — все воно ставить під сумнів саму гіпотезу про підсвідоме.
"Одружитися зі своєю матір'ю", "вбити батька", — що це значить, запитує Е. Ортіґ в "Африканському Едіпі". "Дієслово "одружитися" має неоднакове значення в обох контекстах, неоднаковий соціяльно-психолоґічний зміст. Що ж стосується дієслова "убити", котре начебто так зрозуміле, то чи можна мати певність, що в ньому не криється якась несподіванка? Що ж означає "мертвий батько" в країні, де предки так близькі до живих? Це сукупність вірувань, що вимагає від нас наново переглянути смисл кожного елементу.
В суспільстві, де панує закон предка, немає жодної можливости вбити цього батька, тому що він завжди вже мертвий і водночас завжди живий у звичаях Предків... Взяти на себе смерть батька чи індивідуалізувати свою моральну свідомість, обмеживши батьківський авторитет до авторитету простого смертного, до особи, котру можна замінити кимось іншим, відокремити од вівтаря предків і "звичаю" — це означало б вийти із ґрупи, себто зазіхання на самісінькі основи племінного устрою.
Коли ми говоримо про руйнування едіпового комплексу, то маємо на увазі драму, що переживається індивідуально. Але що буде з нею в племінному суспільстві, де реліґія "родючости" й "предків" відкрито кладе в основу колективної традиції те, що юний Едіп у нас приречений переживати в своїх особистих фантазмах"?
Таким чином слід виснувати, що "символічна функція" в первісних суспільствах базується не на Батьківському Законі й індивідуальному психічному принципі реальности, а на одвіку колективному принципі, на колективному процесі обміну. Ми вже бачили, як в ініціяції, під час соціяльного процесу, відбувалося розрішання біолоґічних фіґур споріднености, котрі поступалися місцем ініціятивним батькам, — символічним фіґурам, що відсилали до соціуму, себто до всіх батьків і матерів клану, а на самій крайній межі до предків, до самої матері-землі клану. Тут не виникає інстанції батька, вона розрішається в колективі братів-супротивників (ініціянтів). "Аґресивність пересувається по горизонтальній лінії, вона виражається в суперництві поміж братами, котре отримує надкомпенсацію у вигляді дуже міцної солідарности" (Ортіґ). (А чому "пересувається"? Хіба "нормально" вона повинна спрямовуватися на Батька?) Принципу Едіпа, що відповідає неґативному аспектові заборони на інцест (заборони на матір, котру накладає батько), в позитивному плані протистоїть принцип обміну сестер поміж братами — і не мати, а сестра стоїть у центрі цього механізму, тож соціяльна гра обміну відбувається на рівні братів і сестер. Отож, немає ніякого едіпового трикутника десоціялізації, ніякої замкненої родинної структури, що санкціюється забороною і панівним Батьківським Словом, — існує принцип обміну поміж рівними на базі виклику й обопільности, автономний принцип соціяльної орґанізації. "Концепт дарунку постає всередині одної вікової ґрупи в атмосфері рівности. Коли дитина чимось жертвує в дитячій кімнаті заради іншої дитини, то це явище зовсім іншого порядку, ніж розлука з матір'ю".
Отож, усе тут свідчить про соціяльний принцип обміну, на противагу психічному принципу заборони. Все свідчить про символічний процес, на противагу підсвідомому процесові. За первісного устрою, де все розподіляється й розв'язується символічним чином, ніколи не виникає психічно супердетермінована біолоґічна тріяда родини, що дублюється в психіці нерозв'язним вузлом фантазмів й увінчується четвертим, суто "символічним" елементом, себто фалосом, що "конче необхідний, аби запровадити відношення на рівні мови і зробити з нього закон взаємного визнання поміж суб'єктами". І справді, саме тут записано для нас (принаймні в теорії психоаналізу) Батьківське Ім'я, позначник Закону, котрий тільки й допускає до обміну. Батьківське Слово становить собою трюк, що убезпечує від смертельного злиття і від поглинення бажанням матері. Без фалоса немає порятунку. Цей Закон має неухильний характер, так само, як і символічна інстанція, що блокує суб'єкта, інстанція, завдяки якій і відбувається первинне витіснення, що становить основу формування підсвідомого, — і врешт-решт ця ж інстанція надає суб'єктові доступ до його власного бажання. Без цієї інстанції, котра освячує обмін, без цієї медіяції фалоса суб'єкт як нездатний до витіснення не має доступу навіть до символічного і потрапляє в чорну прірву психозу.
Ось чому дехто вважав, ніби первісні суспільства були "психотичними" суспільствами, — адже насправді вони не знають дії цього Закону й структури витіснення та підсвідомого, що звідси випливає. Звичайно, для нас це не що інше, як нагода нещадно викинути їх за борт разом із їхнім тихим божевіллям (якщо тільки не припустити, як це вже починають робити самі психоаналітики на Заході, що психоз може таїти в собі набагато радикальніший смисл, набагато радикальнішу символічність, ніж це можна було розгледіти під еґідою психоаналізу). Так, ці суспільства мають доступ до символічного (*). Ні, вони не мають до нього доступу через непорушний Закон, контури якого точнісінько накладаються на силует самого суспільного устрою, себто устрою Батька, Вождя, Позначника і Влади. Символічне тут — не інстанція, доступ до котрої реґулюється за посередністю Фалоса, себто багатозначної фіґури, де втілюються всі метонімічні фіґури Закону. Символічне становить собою сам цикл обмінів, цикл дарунків і дарунків-у-відповідь, устрій, що народився із самої цієї обернености і непідвладний подвійній юрисдикції — як інстанції психічного витіснення, так інстанції соціяльної трансцедентности (**).
====
*В цім вони відзначаються меншою психотичністю, ніж наші, новітні суспільства, за котрими люб'язно закріпили означення "невротичні" й котрі, згідно з нашою ж дефініцією, потроху стають "психотичними", себто цілком утрачають доступ до символічного.
**Адже в "первісних суспільствах" немає й самого "соціяльного". Термін "первісні" сьогодні вже ліквідовано, однак слід було б усунути й не менш етноцентричний термін "суспільство".
====
Коли обмінються батьки, себто коли їх дарують, отримують і передають від одного покоління ініціянтів до іншого у формі вже мертвих і все ще живих предків (біолоґічний батько при цьому не обмінюється, можна тільки підмінити його собою, і його символічна фіґура, його слово є непорушним, воно теж не обмінюється, це слово без відповіди), — коли мати дарується батьками (це земля предків, котра щоразу включається у гру ініціяції), приймається і передається (сюди належить і племінна мова, себто таємна мова, до котрої отримує доступ ініціянт), то й батько, й мати, і слово втрачають свій характер фатальних темних інстанцій чи навіть позицій у керованій забороною структурі — й тоді все, навіть смерть і народження, в символічній гіперподії ініціяції втрачає свій статус фатальної події, статус необхідности й закону.
Якщо говорити про суспільство без витіснення й підсвідомого, то в ньому не слід шукати якоїсь чудесної невинности, де вільно струмують потоки "бажання" чи без жодних заборон актуалізуються "первинні процеси" — такий собі устрій вивільнених бажань, ідеалізм бажання й лібідо, котрий намагається нав'язати нам уява фройдо-райхіянців, фройдо-марксистів чи навіть шизо-номадників. Це фантазм бажання й підсвідомого, що "звільнився" завдяки натуралізації (чи машинізації), — фантазм "свободи", що перейшов сьогодні зі сфери раціональної думки до сфери ірраціонального, інстинктивного, "первісного", підсвідомого, але водночас не перестав бути суто буржуазною проблематикою (себто картезіянсько-кантіянською проблематикою необхідности і свободи).
Поставити під сумнів теорію підсвідомого означає поставити під сумнів і теорію Бажання, що на рівні нашої цивілізації становить собою не що інше, як неґативний фантазм раціонального порядку.