Вона кидає оком на все те, потім переводить погляд далі — дивиться крізь вітрове скло. Краєвид, що розлягається обабіч дороги, якою вони мчать, — шведський, у цьому немає сумніву. Лан, на якому половіє жито з сокирками й волошками, такий питомо шведський, що інакшим його й не назвеш. Білі стовбури беріз також. Тільки оця машина та її незвичайні пасажири недоречні тут, наче потрапили сюди з американського гангстерського фільму. Серце в Єви-Лотти починало битися швидше, коли вона думала, що ці два негідники на передньому сидінні — справжні викрадачі дітей, кіднапери, — це слово здається таким безглуздим на тлі сонячного шведського краєвиду! Кіднапери мали б їхати під рясним дощем темної осінньої ночі в Чикаго!
Ніке напевне відчуває потилицею її неприязний погляд, бо обертається й сердито дивиться на неї.
— Якого біса ти встряла в це діло? — каже він. — Чого ти залізла в машину, дурне дівчисько?
Єва-Лотта налякана. Але ще дужче — сердита. І не хоче, щоб цей негідник помітив, як вона боїться.
— Не турбуйся за мене, — відповідає вона. — Краще подумай, що ти скажеш, коли з'явиться поліцай і схопить тебе!
Очі професора підбадьорливо дивляться на неї, і це додає їй відваги. Вона вдячна, що він біля неї, хоч тепер і безсилий. Принаймні один дорослий на її боці.
Ніке грізно бурчить щось, але відвертається від неї і більше нічого не каже. В нього широка потилиця й русявий чуб, якого треба було б підстригти, думає Єва-Лотта. Уся шия заросла русявим мохом. Який він, власне, на вигляд? Які його прикмети? Якби тут був Калле, він миттю склав би його словесний портрет! Та доведеться замість нього скласти такий портрет їй, щоб допомогти поліції. Якщо їй колись випаде нагода розповісти про свої спостереження поліції.
У нього, цього Ніке, блакитні очі, в яких світиться і дурість, і хитрощі, а лице повне, обвітрене й добродушне, хоч тепер він насуплений. "Він не дуже розумний, — думає Єва-Лотта й тішить себе надією, що портрет, який вона склала, багато об'ємніший, ніж у Калле, бо той говорить тільки про колір очей, усілякі там родимки й не згадує про вдачу. — Ну, а решта двоє? Блюм чорнявий і, видно, хирляк, блідий, з прищами і трохи нечупарний, — думає Єва-Лотта, — певне, за гроші він зробить що завгодно. А цей ззаду, мабуть, найдурніший з усіх. Суцільне ніщо. Чуб якийсь сірий, підборіддя майже нема, а глузду стільки, що він умістився б на нігті мізинця. Ну що могло спонукати цих трьох пришелепуватих узятися за викрадання людей? За цим має стояти якась думка, хоч не схоже, щоб хтось із них взагалі здатен був думати. Але, може, є хтось інший, що думає за них, хтось інший, що десь чекає на них?"
Аж ось машина раптом звертає на вузенький, з вибоями, лісовий путівець. Єва-Лотта квапливо викидає цілу жменю папірців і крихт, бо тут рятувальники можуть легко заблукати. Це не бита дорога і напевне не призначена для автотранспорту. Машина підстрибує на вибоях. Так підстрибує, що Расмус прокидається. Спершу ледь розплющує заспані сині очі, тоді враз сідає і витріщається на Ніке.
— То це ти мав прийти полагодити нашу плиту чи… чи…
Він безпорадно замовкає на півслові. Єва-Лотта простягає теплу руку і гладить його по щоці.
— Я тут, Расмусе, — каже вона. — Ти не радий, що я тут? І твій тато тут, хоч…
— Куди ми їдемо, Єво-Лотто? — запитує Расмус.
— На прогулянку, — замість неї відповідає Ніке й весело регоче. — На коротку прогулянку.
— Це ти мав полагодити нашу плиту? — допитується Расмус. — Тату, це він?
Але професор не відповідає. Певне, Расмусове запитання здається Ніке смішним, бо він ще дужче регоче.
— Ні, хлопче, плиту ми полагодимо іншим разом.
Йому стає так весело від Расмусових запитань, що він зручніше вмощує його на колінах і раптом починає співати:
У графа був собака,
І звали його Трулле…
— А тебе як звати? — питає Расмус.
— Мене звати Ніке, — відповідає той, усміхаючись, а далі вже співає:
І звати мене Ніке…
— Ти, мабуть, мав полагодити нашу плиту, — не вгаває Расмус. — Але виходить так, як завжди каже тато: обіцяє, обіцяє, а не робить.
Єва-Лотта сумно дивиться на професора. Тепер йому є про що думати і без зіпсованої плити. Вона підбадьорливо гладить його по руці, і він очима дякує їй.
Вона обережно кидає у вікно останній клаптик червоного паперу. Він грайливо тріпотить на сонці, тоді падає і залишається лежати.
Чи хтось його знайде? І коли?
5
— Ні, ні, не будемо бігти в поліцію, — сказав Калле. — Тепер нема коли. Нам треба гнатися за ними, побачити, куди вони їдуть.
— Чудово, — сказав Андерс. — Біжи і гукай їх! Жодна машина не втече, коли такий бігун, як ти, поженеться за нею.
Калле не вшанував відповіддю це безглузде зауваження. Він кинувся на подвір'я вілли до професорового мотоцикла.
— Ходи сюди! — гукнув він. — Викотимо його. Андерс глянув на Калле водночас зі страхом і захватом.
— Не можна… — почав він. Та Калле перебив його.
— Треба, — коротко сказав він. — Адже в нас тепер, як кажуть, надзвичайне становище. Не можна сидіти й розмірковувати про якесь там право їзди тощо, коли йдеться про людське життя.
— Зрештою, ти їздиш краще за свого батька, — мовив Андерс.
Вони викотили мотоцикла на дорогу. На піску видніли чіткі відбитки гумових шин, але то були єдині сліди, що їх залишили після себе викрадачі. Чорна машина була вже далеко. Котрою дорогою вона поїхала?
— Єва-Лотта сказала, що робитиме так, як Гензель і Ґретель! — крикнув Калле, коли мотоцикл рушив із пагорба вниз. — А що вони робили, ті Гензель і Ґретель?
— Кидали позад себе крихти хліба, — відповів Андерс. — І камінці.
— Коли Єва-Лотта набрала з собою камінців, то вона ще краща, ніж я думав, — мовив Калле. — Хоч це якраз схоже на неї. Вона завжди щось вигадає.
Вони доїхали до першого роздоріжжя, і Калле загальмував мотоцикла. Куди звертати? Куди?
На узбіччі дороги в траві лежав червоний папірець. На ньому виднів напис: "Танці". Але ж на узбіччях завше валяються різні клапті паперу, і ніхто не вважає їх якимись особливими знаками. Неподалік лежало щось інше. Клаптик м'якушки з булочки. Андерс радісно крикнув і показав на неї. Справді, Єва-Лотта робила те, що Гензель і Ґретель! Через кілька метрів лежав іще один червоний папірець. Мабуть, ці папірці також щось означали.
Дуже підбадьорені цим, хлопці звернули на ту дорогу, що закрутами бігла до моря. Про втому вони забули. Не можна сказати, що вони були в доброму гуморі, але до їхнього страху і тривоги додалось якесь дивне піднесення. Мотоцикл рівно торохтів під ними і швидко, кілометр за кілометром, поглинав звивисту дорогу, яка мала привести їх до невідомої мети, де їм загрожувала небезпека. Захват від їзди в поєднанні з очікуванням небезпеки й викликав у них те дивне піднесення.
Вони не зводили очей з дороги. То тут, то там вони помічали червоний папірець, ніби маленьке підбадьорливе вітання від Єви-Лотти.
Нарешті вони доїхали до лісового путівця. Доїхали і мало не проминули його. Бо він був зовсім невторований, ледь помітний. Та останньої миті Андерс побачив добре знайомий уже їм червоний папірець, що мерехтів між соснами.
— Стань! — вигукнув він. — Ми їдемо не туди! Машина завернула до лісу.
Який гарний був той лісовий путівець! Між деревами вигравало сонце, освітлюючи на землі темно-зелений мох і ніжно-рожеві квіточки ліннеї. Поблизу на вершку ялини сидів чорний дрізд і так захоплено співав, ніби на світі не існувало ніякого лиха.
Та коли Калле з Андерсом заїхали між дерева, то гостро відчули, що дрізд помилявся. Відчули кожною клітиною свого тіла, що вони скоро наблизяться до чогось лихого й загрозливого, яке не має нічого спільного з квітками і пташиним співом.
Вони з'їздили донизу. Спереду між деревами заясніло щось блакитне. Море! І стара, занедбана пристань наприкінці путівця. А з самого краю пристані останнє вітання від Єви-Лотти — її червона шпилька до волосся.
Вони стояли й задумливо дивилися на затоку. Легенький ранковий туман почав здійматися вгору, і на плесі, що ледь брижилося під вранішнім вітром, вигравало сонце. Навколо залягала тиша, мертва тиша. Така порожня, наче першого ранку після створення світу, коли ще на ньому не було людей.
Зелені острівці й голі шхери затуляли обрій. Можна було навіть подумати, що це блакитне озеро, а не вузька морська затока. Десь метрів за двісті від пристані розлягався великий острів, що здавався зовсім безлюдним.
Ні, він не був безлюдний! Над верхів'ями дерев здіймалася у височінь вузенька цівка диму.
— Он де те осине гніздо! — сказав Калле.
— Узяти їх! — вигукнув Андерс.
— Як ти гадаєш, ми подужаємо доплисти до нього?
— Пхе, за іграшки, — відповів Андерс. — Коли тут немає жадного човна…
Поряд із пристанню стояла халабуда. Калле підійшов до неї і поторсав замкнені двері. Може, там є якийсь човен? "У кожному разі там є машина", — раптом подумав він, помітивши на прим'ятій росяній траві перед нею сліди коліс. Там схована чорна машина, Калле був певний цього. І він відчув глибоке задоволення від того, що їм пощастило вислідити викрадачів, принаймні аж до цього місця. Тепер Калле знав: вони добре зробили, що відразу поїхали за ними. Знаки Єви-Лотти — і папірці, і крихти булочок — скоро знищив би вітер і птахи, а хто б потім здогадався шукати викрадачів тут, у цих пустельних безлюдних шхерах?
Калле пильно оглянув острів. Так, доведеться туди плисти, але це не найгірше з того, що вони мають зробити. Та спершу треба сховати в лісі мотоцикла.
Вони почувалися десантниками на ворожому березі, коли після довгої плавби, посинілі з холоду, повилазили з води. А вдиратися на ворожий берег цілком голими також було страшно. Без одягу почуваєшся ще безпораднішим і беззахиснішим.
Але ворога не видно було, і вони посідали на освітлений сонцем камінь, щоб висохнути і трохи зігрітися. Розв'язавши скручений у клунки одяг, вони переконалися, що їхні сорочки і штани не так промокли, щоб їх не можна було надягти.
— Цікаво, що сказали б Червоні Троянди, якби довідалися про це, — озвався Калле крізь сорочку, бо голова його була якраз усередині її.
— Сказали б, що це достеменно знаменитий детектив Блюмквіст, — запевнив його Андерс. — Хоч би куди ти поткнувся, скрізь натрапляєш на шахраїв і бандитів.
Калле вже надяг сорочку.