Мати що кому потрібне, тут усе. У Ґуїнплена було своє, Дея теж мала своє.
Відкинута покалічена людина знайшла полегкість і наче піднесення; воно перетворилося в сп'янілість, в захоплення, в упевненість; і рука відкиненого повела сліпу дівчину в нічній темряві з її сумного вагання.
Дві скорботи, поглинаючи одна одну, перейшли в царину ідеала. Двоє відкинутих визнали одне одного. Дві прогалини сполучилися, щоб доповнити одна одного. їх зв'язувало те, чого бракувало кожному зокрема. Чим одне було бідне, тим друге було багате. Нещастя одного ставало скарбом для другого. Коли б Дея не була сліпа, чи вона б вибрала Ґуїнплена? Коли б Ґуїнплена не було покалічено, чи він дав би перевагу Деї? Можливо, що вона б не захотіла покаліченого, як і він не захотів би слабкої. Яке блаженство для Деї, що Ґуїнплен був гидкий! Яке щастя для Ґуїнплена, що Дея була сліпа! Якби не було цих двох провіденційних обставин, вони були б неможливі. Дивна потреба одного в одному була за основу їхньої любови. Ґуїнплен врятував Дею, Дея рятувала Ґуїнплена. Зустріч нещасних призвела до зближення. Це обійми людей, що їх поглинула безодня. Нічого щільнішого, нічого безнадійнішого, нічого прекраснішого.
Ґуїнплен думав:
— Що був би я без неї?
Дея думала:
— Що я була б без нього?
Вони були невимовно щасливі.
Із свого пекла вони зробили небо; така твоя могутність, любов!
Дея чула Ґуїнпленів сміх, а Ґуїнплен бачив Деїну усмішку.
Так знайдено було ідеальне блаженство; реалізовано довершену радість життя, вирішено таємничу проблему щастя. А хто ж саме зробив це? Двоє нещасних.
Для Ґуїнплена Дея була сяйво. Для Деї Ґуїнплен був усе.
Ґуїнплен був Деїною релігією.
Іноді, непритомна від любови, вона кидалася перед ним на коліна, як прекрасна жриця, що радісно обожнює ідола пагоди.
Уявіть собі безодню і в середині безодні світлу оазу, а в цій оазі ці дві істоти, що перебувають поза життям і "засліплюють одна одну.
Чистотою ніщо не могло порівнятися з цією любов'ю. Дея не знала, що таке поцілунок, дарма що, може, вона й бажала його; бо в сліпоти, особливо жіночої, є свої мрії, і хоч вона тремтить перед наближенням невідомого, та не все вона ненавидить. Щодо Ґуїнплена, то ця тремтяча молодість примушувала його замислюватися; що більше він почував себе сп'янілим, то більше він ставав боязким; він міг насмілитися на все щодо цієї подруги його раннього віку, що не відала гріха. Проте він вважав би за крадіжку те, що вона б дала йому; з меланхолійним задоволенням він оддавався любові, а почуття свого каліцтва призводило його до величньої соромливости.
Вони жили спільним життям. Вони не знали себе інакше, як укупі. Дитинство Деї збігалося з юнацтвом Ґуїнплена. Вони росли бік-о-бік. Вони довго спали на тому самому ліжку, бо хатина була надто мала. Вони спали на скрині, Урсус на підлозі, — от як вони влаштовувалися. Потім одного дня, коли Дея ще була маленька, Ґуїнплен побачив, що він виріс, і чоловік вперше відчув соромливість. Він сказав Урсусові: я так само хочу спати на підлозі. І, як прийшов вечір, він простягся біля старого на ведмежій шкурі. Дея стала плакати. Вона кликала до себе свого товариша по ліжку. Але Ґуїнплен, схвильований, бо він уже починав любити, залишився стійким. Починаючи від цього момента, він лягав спати на підлозі з Урсусом. Влітку, коли були гарні ночі, він спав надворі з Гомо. Дея і в тринадцять років ще не заспокоїлася. Часто увечері вона казала: "Ґуїнплене, йди до мене; я тоді швидше засну". Чоловік поруч з нею був потрібний тільки для того, щоб ця невинність заснула. Голість — це бачити себе голим; отож вона не знала голости. Аркадська або Отаїтська наївність. Дикунка Дея робила Ґуїнплена суворим. Іноді бувало, що Дея, вже майже молода дівчина, розчісувала своє довге волосся, сидячи на ліжку, з розстебнутою й напівс пущеною сорочкою, так що можна було бачити форми жіночої фігури й неясний початок Єви, і кликала до себе Ґуїнплена. Ґуїнплен червонів, спускав очі, не знав, куди діватися перед цим невинним тілом, щось бурчав, одвертався, лякався й відходив, — це Дафніс, що вже вийшов із темряви, тікав перед цією Хлоєю, що перебувала ще у пітьмі.
Така була ця ідилія, що розцвіла в трагедії.
Урсус говорив їм:
— Грубі тварини, кохайтеся одне в одному!
VI
УРСУС ВИХОВУЄ І УРСУС ПІКЛУЄТЬСЯ
Урсус додавав:
— Цими днями я добре поглузую з них, — я одружу їх.
Урсус розкривав перед Ґуїнпленом теорію любови. Він казав йому:
— Любовь! Чи знаєш ти, як добрий бог запалює цей огонь? Він ставить жінку внизу, потім між ними двома чорта, а чоловіка над чортом. Сірник, цебто погляд, — і от усе стає полум'ям.
— Погляд непотрібний, — відповів Ґуїнплен, думаючи про Дею. Урсус відмовив:
— Дурню! Хіба ж душі мають потребу в очах, щоб дивитися одна на одну? — Іноді Урсус бував особливо лагідний. Ґуїнплен часами, непритомний від Деї до того, що ставав якимсь похмурим, ухилявся від Урсуса, як свідка. Раз Урсус сказав йому:
— От! та ти не соромся. Півень кохається одверто.
— А орел ховається, — відповів Ґуїнплен.
Іншими моментами Урсус говорив сам собі:
— Розсудливіше буде трохи загальмувати колесо Цітеріної колісниці. Вони надто кохаються. Це може мати свої незручності. Треба запобігти пожежі. Стримаємо ці серця.
І Урсус вживав такої обережности й говорив з Ґуїнпленом, коли Дея спала, і з Деєю, коли не було Ґуїнплена.
— Дея, тобі не слід надто прихилятися до Ґуїнплена. Жити життям іншого небезпечно. Егоїзм справжній корінь щастя. Чоловіки вислизають од жінок. І потім, Ґуїнплен кінець-кінцем може захопитися ким. Він має такий успіх! Ти не уявляєш, який він має успіх!
— Ґуїнплене, невідповідність між вами не доведе ні до чого. Надто багато бридоти з одного боку, надто багато вроди з другого, — над цим слід замислитися. Угамуй свою пристрасть, мій хлопче. Не захоплюйся надто Деєю. Хіба ти серйозно думаєш, що ти створений для неї? Подивися на своє каліцтво й на її довершеність. Уяви собі прірву між нею й тобою. У неї, цієї Деї, все! Яка біла шкура, яке волосся, губи, як суниці, а її нога! Що за руки! Округлість її плечей чарівна, її лице піднесене; вона йде, — від неї виходить сяйво; а ця серйозна мова з її чарівним голосом! І з усім тим подумати, що вона жінка! Дея не така безглузда, щоб бути янголом. Це абсолютна врода! Ти зрозумій все це й заспокойся.
Від цього любов між Деєю й Ґуїнпленом тільки подвоювалася, і Урсус дивувався своєму неуспіху; скидалося на те, ніби хто казав:
— Якось дивно: я ллю стільки масла на вогонь і не можу досягти, щоб він погас.
Погасити іх, навіть менше — прохолодити, — чи бажав він? Напевне, ні. Йому б самому було прикро, коли б він мав успіх. Справді, ця любов, полум'я для них, теплота для нього, захоп. лювала його. Та як не подратувати іноді того, хто нас чарує? Це дратування люди звуть розсудливістю.
Урсус був для Ґуїнплена та Деї майже батьком і матір'ю. З постійним бурчанням він їх виховав; з постійним ремствуванням він їх вигодував. Це всиновлення зробило хатину на колесах важкою, і він повинен був частіше припрягатися з Гомо, щоб тягти її. '
Але, треба сказати, що, коли минули перші роки й Ґуїнплен трохи підріс, а Урсус постарівся, прийшла Ґуїнпленова черга возити Урсуса.
Урсус дивився, як ріс Ґуїнплен, і поставив гороскоп його каліцтва:
— Скалічивши, вонц збагатили тебе, — сказав він йому.
Родина, що її складали старий, двоє дітей і вовк, постійно мандруючи, утворила гурток, який ставав щодалі щільніший.
Мандрівне життя не перешкоджало вихованню. Мандрувати — значить рости, — казав Урсус. Зважаючи на те, що Ґуїнплена очевидячки було утворено для того, щоб показувати його на ярмарках, Урсус культивував у ньому блазня, проте в цього блазня він, оскільки міг, поклав знання й мудрости. Урсус, спиняючися перед жахливою машкарою Ґуїнплена, бурчав: "Добре почато". І він доповнював його всякими прикрасами філософії й знання.
Він часто повторював Ґуїнпленові:
— Будь філософом! Бути мудрим — значить бути невразливим. От подивися на мене, — я ніколи не плакав. Це тому, що я мудрий. Хіба ти думаєш, що, коли б я захотів поплакати, у мене не було приводу?
Урсус у своїх монологах, що їх слухав вовк, говорив: "Я навчив Ґуїнплена всьому, навіть латині, а Дею — нічому, не виключаючи й музики".
Він навчив їх обох співати. У нього самого був прекрасний талант грати на маленьку тодішню флейту. Він грав приємно також на бандуру, що її хроніка Бертрана Дюїсклена зве "струментом бродяг", — від нього пішла симфонія. Ця музика приваблювала всіх. Урсус показував свою бандуру натовпу й казав: по-латинському — це organistrum.
Він навчив Дею й Ґуїнплена співати за методою Орфея й Егідія Беншуа. І бувало, не раз він переривав свої лекції ентузіястичним викликом: Орфей — музика з Греції, Беншуа — музика з Пікардії.
Це складне й дбайливе виховання не пережкоджало обом дітям кохати одне одного. Вони росли, переплітаючи свої серця, як два деревця, що їх посаджено близько, ставши деревами, переплітаються своїм віттям.
— Все одно, — бурчав Урсус, — я одружу їх.
Він мурмотів сам собі:
— Набридли вони мені з своєю любов'ю.
Минуле, якого в них було надто мало, не існувало для Ґуїнплена й Деї. Вони знали про Аого тільки те, що Урсус розповідав їм. Вони звали Урсуса "батьком".
Ґуїнплен із свого дитинства пам'ятав тільки, що наче демони пройшли над його колискою. У нього було вражіння, ніби його в темряві топтали бридкими ногами. Чи це було навмисне, чи ненароком? Він не знав. Єдине, що він ясно пригадував, і в найменших подробицях, так це пригоду, як його покинули. Він знайшов Дею, і це зробило для нього цю сумну ніч променистою датою.
Спогади Деї, ще більш, ніж спогади Ґуїнплена, оповито було туманом. У такої малої все розвіялося. Вона пригадувала свою матір як щось холодне. Чи бачила вона сонце? Може! Дея напружено намагалася повернутися пам'яттю в ту порожнечу, що була позад неї. Сонце? Що це таке? Вона пам'ятала щось променисте й тепле, що тепер заступив Ґуїнплен.
Вони часто говорили між собою пошепки. Напевне, воркування є найважливіше на землі. Дея говорила Ґуїнпленові:
— Світло — це коли ти говориш.
Одного разу Ґуїнплен не стримався, побачивши через серпанковий рукав руку Деї, — він злегка торкнувся своїми губами до цієї прозорости.