Але потім відірвав іще один, за ним іще; продовжуючи розмовляти, він їв банан за бананом, ретельно пережовуючи, смакуючи, але не з утіхою ґурмана, а радше з відчуженим виглядом ученого. Упоравшися з першим ґроном, він попросив друге. Відтак дістав зі скриньки для інструментів, яку завжди носив із собою, невеличкий футляр із оптичними приладами. З підозріливістю скупника діамантів він пильно вивчив один банан: препарував його спеціальним ланцетом, зважив на аптекарських терезах, виміряв з допомогою зброярських калібрів. Потім, діставши зі скриньки комплект інших приладів, визначив температуру й вогкість повітря та інтенсивність освітлення. Ця процедура була така цікава, що ніхто не міг їсти спокійно, кожен чекав, коли вже містер Герберт дасть відповідні пояснення, але він не сказав нічого, що дозволило б розгадати його наміри.
В наступні дні містера Герберта бачили на околиці міста з сачком і кошиком у руках — він ловив метеликів. А в середу приїхала група інженерів, агрономів, гідрологів, топографів та землемірів — вони кілька тижнів обстежували ті самі місця, де містер Герберт ловив метеликів. Згодом прибув сеньйор Джек Браун у причепленому до хвоста жовтого поїзда вагоні, оздобленому сріблом, з оббитими єпископським оксамитом диванами та дахом із синього скла. У спеціальному вагоні також прибули й закрутились навколо сеньйора Брауна поважні чиновники в чорному, ті самі адвокати, які в інші часи супроводили скрізь полковника Ауреліано Буендіа, і це наштовхувало людей на думку, що агрономи, гідрологи, топографи й землеміри, так само як містер Герберт з його прив'язними аеростатами та різнокольоровими метеликами і сеньйор Браун з його мавзолеєм на колесах і злими німецькими вівчарками, мають якийсь стосунок до війни. А втім, часу для цих роздумів було небагато; тільки-но підозріливі жителі Макондо почали запитувати себе, що ж це діється, чорт би його вхопив, як місто вже перетворилося на табір із дерев'яних, покритих цинком бараків, населених чужоземцями, які прибували поїздом майже з усіх кінців світу — не тільки в вагонах і на платформах, але навіть на дахах вагонів. Трохи згодом ґрінґо попривозили своїх жінок, млосних, у муслінових сукнях та великих газових капелюхах, і вибудували по другий бік залізничної колії ще одне місто; в ньому були обсаджені пальмами вулиці, будинки з дротяними сітками на вікнах, білі столики на верандах, підвішені до стелі вентилятори з величезними лопатями і просторі зелені моріжки, де вільно гуляли павичі та перепілки. Весь цей квартал обгородили високою металевою решіткою, як велетенський електрифікований курник; щоранку в прохолодні літні місяці її верхній край був завжди чорний від ластівок, що обсідали його. Ніхто ще до гіуття не знав, чи чужоземці щось шукають у Макондо, чи вони просто філантропи, а тим часом новоприбулі вже все перевернули догори дном — безлад, який вони зробили, був куди більший за той, що його доти вчиняли цигани, і зовсім не такий короткочасний і зрозумілий. Вдавшись до сил, підвладних у минулі часи тільки Божественному Провидінню, вони змінили режим дощів, скоротили період дозрівання врожаю, забрали річку з того місця, де вона завжди протікала, і перемістили її біле каміння та крижані струмені на інший кінець міста, аж за цвинтар. Саме тоді поверх вицвілої цегли на могилі Хосе Аркадіо було споруджено фортецю з залізобетону, щоб води річки не просякли запахом пороху, що поширювався від його кісток. Для тих чужоземців, які не попривозили з собою коханок, вулиця щедрих на любов французьких жіночок була перетворена на ціле місто, ще більше, ніж місто за металевою решіткою, і однієї чудової середи прибув поїзд, ущерть набитий неймовірними шльондрами та вавилонськими блудницями, навченими всіх видів зваблювання, починаючи з відомих ще в прадавні часи; ці досвідчені жіночки вміли збудити млявих, підштовхнути несміливих, наситити жадібних, розворушити скромних, провчити пихатих і перевиховати самітників. Вулиця Турків, осяяна вогнями магазинів із заморськими товарами, які з'явилися на місці старих арабських крамничок, у суботні ночі кишіла юрбами шукачів пригод; вони товклися біля столів з азартними іграми та біля стойок тирів, у провулку, де провіщали долю й розгадували сни, довкола столиків із фрітанґою1 та напоями; щоранку в неділю ці столики височіли, як острівці, серед розпростертих на бруківці тіл. Іноді це були блаженні п'яниці, але найчастіше — бідолашні роззяви, звалені пострілом, ударом кулака, ножа або пляшки в нічній бійці. Відбувалося нашестя в Макондо, таке велелюдне й несподіване, аж попервах було неможливо ходити вулицями, бо заважали розкидані меблі, скрині та будівельні матеріали, — власність тих, хто, ні в кого не'питаючи дозволу, будував собі оселю на першій-ліпшій вільній ділянці; або ж зупиняло скандальне видовище — парочки, що серед білого дня привселюдно кохалися в гамаках, почеплених між мигдалевими деревами. Єдиний тихий закуток створили мирні антильські негри, які вибудували собі на околиці цілу вулицю дерев'яних будинків на палях і вечорами, повсідавшись у палісадниках, виспівували на незрозумілому жарґоні сумні псалми. Сталося стільки змін і за такиц короткий час, що вже через вісім місяців після візиту містера Герберта старожили Макондо не впізнавали свого міста.
— Ось і вскочили в халепу, — частенько казав тоді полковник Ауреліано Буендіа. — А все тільки тому, що почастували якогось ґрінґо бананами.
Ауреліано Другий, навпаки, сяяв від задоволення, бачачи цю лавину чужоземців. Дуже швидко будинок наповнився .всілякими незнайомцями, невиправними гультяями з різних кінців, землі; довелося побудувати нові спальні на подвір'ї, розширити їдальню і замінити старий стіл іншим — на шістнадцятеро осіб, купити новий посуд і столові прибори, але навіть і після цього доводилося обідати в кілька змін. Фернанді залишалося тільки притлумлювати огиду й по-королівски услуговувати гостям, що відзначалися найнеподобнішою поведінкою — наносили бруду в ґалерею, мочилися просто в саду, під час сієсти стелили свої мати де заманеться і варнякали, що спаде на думку, не звертаючи ніякої уваги ні на збентеження дам, ні на криві усмішки чоловіків. Амаранта була так обурена цим нашестям плебеїв, що знову стала їсти на кухні, як у давні часи. Полковник Ауреліано Буендіа, — впевнений, що більшість тих, хто заходить до майстерні привітатися з ним, роблять це не з прихильності чи поваги до нього, а тому, що їм цікаво подивитися на історичну реліквію, на музейну викопну тварину, — взяв двері на засув, і тепер дуже рідко сидів біля дверей на вулиці. Тільки Урсула, — навіть коли вже стала волочити ноги й ходити навпомацки, тримаючись за стіни, — відчувала дитячу радість, коли наближався день приходу поїзда. "Готуйте м'ясо й рибу, — загадувала вона чотирьом куховаркам, які мріяли чимскоріше повернутися під спокійне керування Санта Софії де ла П'єдад. — Наготуйте всякої всячини: хтозна, чого захочеться чужинцям". Поїзд прибував у найжаркішу пору дня. Під час обіду будинок гудів, наче базар, пітні нахлібники, які навіть не знали в обличчя своїх щедрих господарів, удиралися гамірним натовпом до їдальні й квапилися зайняти найкращі місця за столом, а куховарки наштовхувалися одна на одну, бігаючи з велетенськими каструлями, повними супу, казанками з м'ясом та овочами, тарелями з рисом, розливаючи невичерпними ополониками цілі бочки лимонаду. Безлад був такий, що Фернанда впадала в розпач, переконана: багато хто їсть двічі; і не раз їй кортіло відвести душу в лайці базарної перекупки, коли якийсь неуважний столувальник, сплутавши її дім із шинком, просив рахунок. Після візиту містера Герберта минуло понад рік, але відтоді стало відомо тільки одне: ґрінґо думають саджати банани на зачарованих землях, що їх перейшов Хосе Аркадіо Буендіа з супутниками, шукаючи дороги до великих відкриттів. Ще два сини полковника Ауреліано Буендіа, з хрестами із попелу на лобі, приїхали до Макондо, принесені цим, подібним до вивергнутої лави, потоком переселенців, і виправдовували свій приїзд словами, які, здається, пояснювали загальну для всіх новоприбулих спонуку:
— Ми приїхали, — заявили вони, — бо всі їдуть.
Ремедіос Прекрасна була єдиною людиною, що не заразилася банановою лихоманкою. Дівчина мовби затрималась у порі чудової юності й ставала з кожним днем чимраз непіддатливіша для різних умовностей, чимраз байдужіша до різних хитрощів та підозріливості, знаходячи щастя у власному світі простих речей. Неспроможна зрозуміти, навіщо жінки ускладнюють собі життя корсажами та спідницями, вона пошила собі з грубого полотна щось на взірець балахона, який надягала просто через голову, і в отакий спосіб раз і назавжди вирішила проблему, як бути вдягненою й відчувати себе голою водночас: на її погляд, стан голизни був єдиним підхожим станом для домашніх умов. їй так довго й набридливо радили, щоб вона трохи підрізала пишне волосся, яке сягало їй уже до литок, заплела його в коси, прикрасила гребінцями та кольоровими стрічками, аж дівчина зрештою просто обстриглася наголо й поробила зі свого волосся перуки для статуй святих. Найдивнішим у її підсвідомому нахилі до спрощення було те, що чим більше Ремедіос Прекрасна звільнялася від звичаїв, шукаючи зручності, і що рішучіше вона долала умовності, скоряючись вільному потягові, то бентежнішою ставала її неймовірна краса і невимушенішим її поводження з чоловіками. Коли сини полковника Ауреліано Буендіа вперше з'їхалися до Макондо, Урсула згадала, що в їхніх жилах тече та сама кров, що й у її правнучки, і здригнулася від давно забутого страху. "Не втрачай глузду, — попередила вона Ремедіос Прекрасну. — Від будь-кого з них діти в тебе народжуватимуться зі свинячими хвостами". Дівчина надала так мало ваги прабабусиним словам, що невдовзі перебралася в чоловічу одежу, викачалася в піску, щоб видертися на стовп за призом, і мало не стала причиною трагічної сварки між дванадцятьма братами, яким аж у голові замакітрилося від такого видовища. Тим-то Урсула нікого з них не залишала ночувати в домі, коли вони приїжджали, а ті четверо, що перебралися в Макондо, мешкали, за її порадою, на квартирах.