Отвір мав футів п’ятнадцять у діаметрі і був заплетений павутиною, такою дивовижною, яку не могла вигадати навіть найбожевільніша людина. Ще лиховіснішими здавалися кістки, що валялися навкруги. Сріблясті нитки павутини були завтовшки з олівець. Торес здригнувся, доторкнувшись до однієї з них! Нитка прилипла до його пальців, немов клей, і лише з великим зусиллям, трясучи все павутиння, йому вдалося визволити руку. Він спробував витерти липку масу, що пристала до шкіри, об свій одяг і об собачу шерсть.
Дві нижні нитки величезної павутини досить далеко були одна від одної. Отже, між ними можна було пролізти і вибратися назовні; але перш ніж сунутися туди самому, обережний Торес вирішив пустити вперед собаку. Білий вовкодав поповз і незабаром зник. Торес уже збирався полізти за ним, як раптом собака повернувся. Він мчав з такою швидкістю і був чимось так наляканий, що наскочив на нього, і обидва упали. Людині вдалося врятуватися, учепившись руками за камені, а його чотириногий супутник шубовснув у бурхливий потік. Торес спробував врятувати пса, але того вже затягло під скелю.
Довго вагався Торес. Страшно було подумати про те, щоб знову кинутися в підземну річку. А над ним, здавалося, був відкритий шлях до денного світла — і все в Торесі поривалося туди, як бджола або квітка тягнеться до сонця. Але що ж таке побачив там собака, що змусило його так поспішно втекти? Поринувши у роздуми, Торес не відразу помітив, що його рука спирається на щось кругле. Він підняв цей предмет і побачив безокий та безносий людський череп. Переляканими очима Торес оглянув простір, вистелений, ніби килимом, людськими кістками, — він виразно упізнав ребра й хребти тих, що колись були людьми. Це видовище схилило його податися до води. Але, глянувши, як вона, пінячись, кидається під скелю, він відсахнувся.
Витягши кинджал Королеви, Торес з великою обережністю проповз між двома нижніми нитками павутини і побачив те, що бачив і собака. У паніці він відскочив назад, зірвався у воду і, ледве встиг набрати в легені повітря, як був утягнений виром у кромішню пітьму під скелею.
* * *
Тим часом у будинку Королеви на березі озера з не меншою швидкістю розвивалися не менш значні події. Гості і молоді щойно повернулися після церемонії у Великому Домі і розсаджувалися за столом до весільного бенкету, як раптом крізь щілину в бамбуковій стіні влетіла стріла і, просвистівши між Королевою і Френком, з такою силою встромилася в протилежну стіну, що оперений кінець її все ще продовжував тремтіти. Генрі і Френк підбігли до вікон, що виходили на вузенький місток, і переконалися в небезпеці. Перед очима у них списник Королеви, що охороняв підступ до містка, кинувся втікати до будинку і на середині містка упав у воду, підтятий стрілою, що продовжувала тремтіти в нього в спині, зовсім як та, що вдарилася в стіну кімнати. За містком, на березі, юрмилися всі чоловіки Долини Загублених Душ на чолі з жерцем, посилаючи на будинок хмару оперених стріл. За нападниками стояли жінки й діти.
Другий списник королеви, хитаючись, вбіг до кімнати. Він зупинився, широко розставивши ноги, щоб не упасти, очі його вилазили з орбіт, а губи беззвучно ворушилися — він марно силкувався щось сказати, ноги його підкосилися, і він упав ниць: у спині його, мов голки дикобраза, стирчали стріли. Генрі підскочив до дверей, що виходили на місток, і, стріляючи з пістолета, розчистив вихід від Загублених Душ, які низкою просувалися вузьким містком і тепер падали один за одним, скошені вогнем його пістолета.
Облога легкої будівлі тривала недовго. Хоча Френк під прикриттям револьвера Генрі і зумів знищити місток, обложені були неспроможні загасити вогонь на даху, що зайнявся у двадцятьох місцях від палаючих стріл, випущених нападниками за командою жерця.
— Є тільки один шлях до порятунку, — задихаючись, вимовила Королева. Вона стояла на галереї, що нависла над озером, і, стиснувши руку Френка, здавалося, готова була кинутися в його обійми і шукати в нього захисту. — І він виведе насу широкий світ. — Вона показала на пінистий вир. — Ніхто ніколи не повертався звідти. У Свічаді Світу я бачила, як мерці пливли цим шляхом і вода виносила їх на поверхню в широкий світ. Якщо не рахувати Тореса, я жодного разу не бачила, щоб туди потрапила жива людина. То були лише мерці. І вони ніколи не поверталися. Утім, Торес теж не повернувся.
Усі з жахом дивилися один на одного, навіть не уявляючи, що на них чекає.
— А іншої дороги немає? — запитав Генрі, пригортаючи до себе Леонсію.
Королева похитала головою. Навколо них уже падали палаючі шматки даху, а у вухах гуло від оглушливого ревища Загублених Душ, що прагнули їхньої крові. Королева вивільнила свою руку з руки Френка, очевидно, вирішивши зайти до себе в спальню, але негайно ж знову схопила його за руку і потягнула за собою. Нічого не розуміючи, він зупинився разом з нею біля скрині з коштовностями; вона поспішно опустила віко скрині і замкнула його на замок. Потім вона відкинула ногою мат і відкрила люк у підлозі, під яким хлюпотіла вода. За її велінням Френк підтягнув до люка скриню і зіштовхнув її у воду.
— Навіть жрець Сонця не знає цієї схованки, — прошепотіла Королева, знову схопила його за руку і разом з ним бігцем повернулася на галерею, де залишилися Генрі з Леонсією.
— Час утікати. Обійми мене міцніше, Френку, мій коханий: обійми і стрибаймо у воду! — наказала вона. — Ми покажемо шлях іншим.
І вони стрибнули. Тієї ж миті дах із тріском упав у хмарі вогненних іскор. Тоді Генрі теж схопив Леонсію і стрибнув разом з нею у вир, де вже зникли Френк і Королева.
Як і Торес, чотири втікачі, жодного разу не вдарившись об скелі, були щасливо винесені підземною рікою до отвору, крізь який падало денне світло, шлях до якого стеріг величезний павук. Генрі було легше плисти, ніж Френку, бо Леонсія вміла плавати. Щоправда, Френк добре тримався на воді і тому без особливих зусиль плив удвох з Королевою. Вона беззаперечно слухалася його, не чіплялася за руки і не тягла його вниз. Досягти виступу скелі, усі четверо вилізли з води і вирішили перепочити. Обидві жінки заходилися викручувати мокре розпущене волосся.
— А це не перша гора, в яку я потрапила з вами, — зі сміхом зауважила Леонсія, звертаючись до обох Морганів.
Утім, слова її були призначені швидше для Королеви, ніж для них.
— А я вперше потрапляю в таке місце зі своїм чоловіком, — відпарирувала Королева, і вістря її глузування боляче вкололо серце Леонсії.
— Схоже, Френку, що твоя дружина не вельми схильна ладити з моєю майбутньою дружиною, — зауважив Генрі з тією грубуватою прямолінійністю, яка з’являється в чоловіків, коли вони хочуть приховати зніяковілість, викликану нетактовністю жінок.
Проте таким суто чоловічим підходом до справи Генрі домігся лише мовчання, набагато напруженішого для всіх. Утім, обом жінкам це, здавалося, подобалося. Френк марно силкувався сказати щось таке, щоб послабити напруженість, а Генрі в розпачі звівся і, оголосивши, що піде оглянути місцевість, запропонував Королеві супроводжувати його. Він подав їй руку і допоміг звестися. Френк і Леонсія продовжували сидіти, зберігаючи затяте мовчання. Френк перший порушив його:
— Знаєте що, Леонсіє, я б залюбки відшльопав вас.
— А що я, власне, такого зробила? — зухвало спитала вона.
— Ніби ви не знаєте! Ви поводилися жахливо.
— Це ви поводилися жахливо! — тамуючи ридання, сказала вона, щоб тільки б не виявити жіночої слабкості. — Хто просив вас одружуватися з нею? Не ви ж витягли коротку соломину! Ну навіщо ви добровільно зв’язали себе, коли навіть ангел не зважився б на таке? Хіба я просила вас про це? У мене ледве серце не зупинилося, коли я почула, як ви сказали Генрі, що одружитеся з нею. Я ледве не зомліла. Ви навіть не порадилися зі мною. Але ж це за моєю пропозицією, аби врятувати вас від неї, вирішено було тягти соломинки, і мені анітрохи не соромно зізнатися, що я вчинила так, щоб ви залишилися зі мною. Генрі любить мене якось зовсім інакше, ніж ви. Та я ніколи й не кохала Генрі так, як кохаю вас, — кохаю навіть зараз, хай простить мені Господь!
Френк утратив самовладання. Він схопив її в обійми і міцно пригорнув до себе.
— І це в день вашого весілля! — з докором вирвалося в неї.
Френк негайно опустив руки.
— Ну що ви кажете, Леонсіє, та ще в таку хвилину! — сумно пробурмотів він.
— — А чому б і ні? — скипіла вона. — Ви кохали мене. Ви дали мені це зрозуміти так ясно, що в мене не лишалося жодних сумнівів. І раптом ви з веселим і радісним виглядом одружилися з першою стрічною жінкою, що полонила вас своїм білим личком.
— Ви ревнуєте, — з докором сказав він, відчувши, як серце в нього підстрибнуло від щастя, коли вона ствердно кивнула. — Я певен, що ви ревнуєте, і в той же час, із властивою жіночій статі здатністю брехати, — брешете. Те, що я зробив, я зробив зовсім не з веселим і радісним виглядом. Я зробив це заради вас і заради себе. А точніше, заради Генрі. Хвала Богу, я ще не забув, що таке чоловіча честь!
— Чоловіча честь не завжди викликає в жінки захоплення, — заперечила вона.
— Ви воліли б бачити мене безчесним? — швидко спитав він.
— Я лише закохана жінка! — заблагала вона.
— Ви зла оса, а не жінка! — скипів він. — І ви несправедливі до мене.
— А хіба жінка буває справедливою, коли вона кохає? — запитала Леонсія, визнаючи тим самим цю найбільшу на світі істину. — Для чоловіків, можливо, головне — це правила честі, що вони самі ж їх і вигадали, а для жінок головне — веління їхнього люблячого серця; я сама, як жінка, мушу в цьому зізнатися.
— Можливо, це й слушно. Честь, як математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких моральних правил, а тільки...
— Тільки гумор, — закінчила за нього Леонсія.
Генрі і Королева покликали їх до себе, в такий спосіб поклавши край їхній бесіді. Френк із Леонсією поспішили приєднатися до них, і всі разом почали розглядати величезне павутиння.
— Чи бачили ви колись таке дивне павутиння? — вигукнула Леонсія.
— Цікаво було б глянути на чудовисько, що виткало її, — зауважив Генрі.
— Краще вже дивитися на нього, аніж бути таким, як він, — сказав Френк.
— Наше щастя, що нам не треба йти туди, — сказала Королева.
Усі запитливо подивилися на неї.
— Ось наша дорога, — показала вона рукою на потік.