І він знов усміхнувся, згадуючи свого "романа" в місіс Дігемені, що був романом тільки в Полиній уяві.
Поміж усім іншим Дік питав себе й про те, чи здогадується Пола, що він усе бачить.
І Пола теж сушила голову — спочатку марно, бо не могла відкрити ніякої зміни в його настрої й поводженні з нею. Він, як звичайно, перевертав гори роботи, розважався, виспівував свої імпровізовані пісеньки й лишався на вигляд таким, як завжди, — щасливим добрягою. Хвилинами їй уявлялось, наче він став якийсь ласкавіший з нею, та вона відганяла ту думку і запевняла себе, що то їй тільки ввижається.
Та недовго тривали ті сумніви. В юрмі гостей, за обіднім столом, вечорами у великій вітальні або ж за кортами Пола не минала нагоди нишком постежити за ним з-під напівспущених повік і досить скоро упевнилася з виразу його обличчя та очей, що він усе знає. Та Греймові вона й не натякнула про це. Що з того, як і він знатиме? Може, тоді він зразу поїде — а Пола не таїла від себе, що якраз цього їй зовсім не хочеться.
Та дійшовши висновку, що Дік майже напевне про все знає або здогадується, вона ніби озлилась і стала навмисне гратися з вогнем. Якщо він знає — а він таки знає, твердила вона собі,— то чому мовчить? Він же завжди казав усе в вічі! Пола й бажала, і боялась такої розмови; та помалу страх погас, і лишилась тільки щира надія на Дікову рішучість. Це ж він завжди на все зважувався й діяв, не боячись нічого. А вона завжди покладалась на нього. Грейм назвав їхнє становище трикутником. То нехай Дік його розв’яже, розірве трикутник. Адже він що завгодно може розв’язати. Чому ж він не зробить цього?
А тим часом вона жила на одчай душі, намагаючись не слухати свого сумління, що дорікало їй за таке роздвоєння, і не задумуватись дуже глибоко, — просто пливла в самій бистрині життя й переконувала себе, що впивається ним, дихає на повні груди. Часами вона взагалі не хотіла нічого думати, відчувала тільки велику гордість від того, що скорила, вчарувала двох таких чоловіків. Гордість завжди була одна з головних рис її вдачі — гордість із себе, з того, що вона вміє, чого досягла, що опанувала. Вона пишалась і своєю вродою, і музичним хистом, і вмінням плавати. То гордість спонукала її на все: і танцювати краще за всіх, і вбиратись вишукано, як ніхто, і стрибати з вежі "ластівкою" так відважно та майстерно, як змогло б дуже мало жінок, і, тендітною порцеляновою фігуркою сидячи верхи на Горянині, з’їжджати похилим водозбігом у басейн та своєю волею змушувати здоровезного огиря перепливти його.
Вона пишалась, бачивши разом цих двох сірооких, русявих чоловіків, людей однієї з нею породи. Вона була гарячково збуджена, однак не знервована. Іноді вона цілком спокійно, холодно дивилась на них, порівнювала одного з одним і сама не могла відповісти, для котрого ж вона намагається здаватися вродливішою і привабнішою. Грейма вона держала в руках, але й Діка не хотіла випустити.
Було навіть щось жорстоке в тій гордості, яка лоскотала її на думку, що двоє таких визначних чоловіків страждають через неї — бо Пола була певна, що й Дік, коли він усе знає — чи, краще сказати, відколи він усе знає, — теж мусить страждати. Вона запевняла себе, ніби ставиться до кохання вибагливо і свідомо, знає, чого хоче, і полюбила Грейма не просто як нового, свіжого чоловіка, не такого, як її Дік. Вона не хотіла признатися собі, що її просто захопила пристрасть. Глибоко в душі вона усвідомлювала всю свою нерозважність та шаленство і розуміла, що все це може скінчитись жахливо для когось із них, а то й для всіх трьох. Однак їй подобалося зухвало витати над безоднею і вдавати, ніби ніякої безодні немає. Зоставшись на самоті, вона не раз розглядала себе в дзеркало, іронічно-докірливо хитала головою і гукала: "Ох ти, хижачко, хижачко!" А коли зрідка пускала в голову серйозніші думки, то визнавала перед собою, що Шоу й "мудреці з мадронового гаю", може, таки мають рацію, викриваючи жінок.
Вона не згодна була зі словами Дар Гаяля, що жінка — то невдала спроба природи створити чоловіка; але знов і знов їй пригадувалось Уайльдове: "Жінка нападає, несподівано здаючись". "Чи й я так напала на Івена?" — питала себе Пола. Ті поступки, що вона вже йому зробила, були справді несподівані й для неї самої. Чи будуть ще й нові? Івен хоче від’їхати, з нею чи без неї, але від'їхати. Але вона його держить. Чим же? Мовчазною обіцянкою майбутніх поступок? Пола сміхом проганяла всі дальші міркування, хапалася за скороминущі сьогоднішні втіхи, прикрашала себе, чарувала веселим настроєм, жаріла щастям — вона купалась у ньому, як їй і не снилось ніколи.
РОЗДІЛ XXVII
Однак неспромога закоханим, що живуть так близько одне від одного, довго зберігати незмінною відстань між собою. Непомітно для самих себе Грейм і Пола зближувались. За ласкавими поглядами, доторками рук пішли інші дозволенні пестощі, а врешті якось вона вдруге опинилась у його обіймах, і уста їхні злилися в довгому поцілунку. Цього разу Пола не спалахнула гнівом. Натомість вона владно сказала:
— Я вас не відпущу.
— Я не можу тут лишатись, — усоте повторив Грейм. — Мені, звісно, не вперше цілуватись за дверима і всякі дурощі витівати, — пояснив він, — але тут річ інша. Тут ідеться про вас і Діка.
— Усе владнається, я вам кажу, Івене.
— Їдьте зі мною, та й уладнаємо все самі. Їдьмо негайно.
Пола відсахнулася.
— Згадайте Дікові слова того вечора, коли Лео бився з драконами, — умовляв далі Грейм. — Що якби ви, його дружина, втекли від нього з ким-небудь, він тільки сказав би: "Благословляю вас, дітки".
— Того ж бо мені так важко це зробити. Через його велике серце. Ви тоді слушно про нього сказали. Ось спробуйте придивитись до нього. Він такий ласкавий, такий делікатний, як і казав того вечора. Тобто зі мною делікатний. І навіть більше. Зверніть увагу…
— А він знає? Він уже говорив з вами? — перепив Грейм.
— Ні, не говорив. Але я й так певна, що він знає або здогадується. Ось придивіться. Він не хоче змагатися з вами…
— Змагатися?
— Атож. Він не хоче змагатися. Пригадайте вчорашнє ковбойське свято. Поки не приїхала наша компанія, він виїжджував мустангів, а потім ні разу більше не сів у сідло. А з нього виїжджувач знаменитий. Ви теж пробували, і виходило непогано, але, як сказати по щирості, до нього вам як до неба. І от він не хотів показувати свою перевагу над вами. З самого цього я б упевнилася, що він здогадується.
А ви не помітили, що віднедавна він не сперечається з вами ні в чому, з усім погоджується, що ви тільки скажете, — а він же любить з усіма посперечатись, такий у нього звичай. У більярда він грає з вами й далі, бо там ви його побиваєте. І фехтує на рапірах та палицях — у цьому ви з ним рівні. А боксувати чи боротись не хоче.
— Так, у боксі й у боротьбі він дужчий, — з жалем визнав Грейм.
— Простежте за ним, і ви зрозумієте, що я мала на увазі, коли сказала "не хоче змагатись". Він поводиться зі мною як з баским лошатком: дає волю вибрикувати, як я хочу. І нізащо в світі не зупинить. О, я знаю його, повірте. У нього свої власні життєві правила, і він міг би навчити всіх філософів практичної філософії. Ні, ні, слухайте, — квапливо спинила вона Грейма, що хотів був перебити її. — Я ще не все сказала. У нас є потайні сходи з бібліотеки до Дікового кабінету; ними ходимо тільки він, я та його секретарі. Піднімешся ними з бібліотеки і зразу потрапляєш до кабінету, між стелажі з книжками. Я оце тільки-но звідти. Зайшла була, хотіла його побачити, коли чую з-за стелажів голоси. Думаю, якась маєткова справа, почекаю трохи, поки він зостанеться сам. Так і виявилося— справа маєткова, але така цікава, така "повчальна", як сказав би Генкок, що я мимохіть стала підслуховувати. Повчальна вона тим, що розкриває Дікову вдачу.
Дік мав розмову з дружиною одного робітника. У великому маєтку, як наш, і таке часом трапляється. Я тієї жінки не знаю ні на ім’я, ні в вічі, і якби зустріла, то не впізнала б. Вона скиглила, нарікала на свою ганьбу, та Дік спинив її. "Все це пусте, — каже. — Я хочу знати одне: чи ви давали Смітові який привід в’язнути до вас?"
Власне, його інакше звуть, але на разі нехай буде Сміт. Це один з наших десятників, він уже вісім років у Діка служить.
"Та що ви, сер! — чую, відповідав жінка. — Він сам в’язне до мене з першого дня, проходу не дає. Я його вже десятою дорогою обминала. Чоловік у мене загонистий, як порох, а я так боялася, щоб його з роботи не прогнали. Він уже безмаль рік як у вас робить, і ще ніякої догани йому не було. Перед тим він довго сталої роботи не мав, і ми дуже бідували. Не з його причини, ні. Він і непитущий у мене. Він завше…"
"Гаразд, гаразд, — уриває її Дік. — Робота вашого чоловіка і його поведінка тут ні до чого. То ви таки справді не давали ніякого приводу містерові Сміту?"
Вона хвилнн із десять запевняла його, все розказувала, як напосідавсь на неї десятник зі своїм залицянням. Голос у неї приємний — такий м’який, несміливий, жіночний, і з себе вона, мабуть, гарненька. Я насилу стрималася, щоб не виглянути — хотіла побачити, яка вона.
"Ну, а як же той учорашній скандал? — питає Дік. — Широко розійшовся? Крім вашого чоловіка та містера Сміта, ще хто знає? Сусіди чули?"
"Аякже, сер! І чого він уперся до мене в кухню, коли його ніхто не кликав! Мій чоловік і робить не під ним. А він обійняв мене за стан та лізе цілуватись. Коли це чоловік у двері. Він у мене скажений, але на силу не дуже, містер Сміт удвічі дебеліший. Він і вихопив ножа, а містер Сміт упіймав його за руки, та й давай удвох борюкатись по кухні. Я бачу, що душогубство буде, вибігла надвір і кричу: "Рятуйте!" Та сусіди вже й самі колотнечу почули, бо вони там у кухні вікно вибили й плиту завалили, повна кухня диму була і попіл летів. Аж сусіди їх розборонили. Господи, за що це мені така ганьба! Тепер же знаєте, сер, жінки як почнуть язиками плескати!.."
Дік знову спинив її, та ще хвилин із п’ять не міг випровадити. Вона дуже боялася, що чоловіка з роботи проженуть. Дік їй нічого певного не сказав; я зрозуміла, що він зараз викличе десятника, й вирішила почекати ще. І справді, зайшов Сміт. Мені хтозна-як кортіло його побачити, але я могла тільки слухати.
Дік без довгих передмов змалював йому весь скандал, і Сміт признався, що гармидер справді вийшов чималий.