Двері відімкнув мені, коли я подзвонив у дзвоник, що був тоді в Москві великою новиною, малісінький, чисто вдягнений хлопчик. Він не вмів, або не хотів сказати мені, чи дома пани, і, лишивши самого в темному передпокою, зник у ще темнішому коридорі.
Я досить довго стояв у цій темній кімнаті, в якій, крім входу й коридора, були ще одні замкнені двері, і почасти дивувався тому, що в будинку так похмуро, а почасти гадав, що це так і має бути в людей, які були за кордоном. Хвилин через п'ять двері до залі відчинив зсередини той самий хлопчик, і він провів мене в чепурненьку, але не багату вітальню, куди слідом за мною ввійшла Софійка.
їй було сімнадцять років. Вона була дуже мала на зріст, дуже худорлява і обличчя їй було жовтавого нездорового кольору. Рубців на обличчі не було помітно ніяких, але чудові опуклі очі й ясна, добродушно-весела усмішка були ті самі, що я їх знав і любив у дитинстві. Я зовсім не сподівався побачити її таку й тому ніяк не міг відразу злити на неї те почуття, що приготував його дорогою. Вона подала мені руку за англійським звичаєм, що тоді було така новина, як і дзвоник, потисла одверто мені руку й посадовила поруч себе на дивані.
— Ах, як я рада, що бачу вас, любий Nicolas,—сказала вона, вдивляючись мені в обличчя з таким щирим виразом радости, що в словах: " любий Nicolas", я помітив товариський, а не протекторський тон. Вона, що мене дивувало, після подорожі за кордон, була ще простіша, миліша й рідніша в поводженні, ніж колись. Я помітив два маленькі рубчики коло носа й на брові, але чудові очі й усмішка були цілком такі, як у моїх спогадах, і блищали по-старому.
— Як ви змінилися! — казала вона: — зовсім великий стали. Ну, а я—як на ваш погляд?
— Ах, я б вас не пізнав,—відповів я, дарма що в той самий час думав, що я завжди пізнав би її. Я почував себе знов у тому безжурно-веселому настрою, в якому я п'ять років тому танцював з нею ґросфатера в бабусиній залі.
— Щож, дуже я спаганіла? — спитала вона, труснувши голівкою.
— Ні, зовсім ні, виросли трохи, солідніші стали, — похопився я відповісти,—але, навпаки... і навіть...
— Ну, та все одно; а пам'ятайте наші танці, ігри, St.-Jéro-me'a, m-me Dorat? (Я не пам'ятав ніякої m-me Dorat! вона, очевидно, захопилася радістю дитячих спогадів і плутала їх). Ах, чудова пора була!—говорила вона далі, і та сама посмішка, навіть краща за ту, що я носив її в пам'яті, і ввесь час ті самі очі блищали передо мною. За той час, коли вона говорила, я встиг подумати про той стан, у якому я перебував зараз, і вирішив сам із собою, що зараз я закоханий. І скоро я вирішив це, в ту ж саму мить де й дівся мій щасливий, безжурний настрій! Якийсь туман повив усе, що було передо мною, навіть її очі й усмішку; мені зробилося чогось соромно, я почервонів і втратив здатність говорити.
— Тепер не ті часи, — казала вона далі, зідхнувши й піднявши трохи брови:—далеко гірше все стало, і ми гірші стали— правда ж, Nicolas?
Я не міг відповідати й мовчки дивився на неї.
— Де тепер усі тодішні Івіни, Корнаковй? Памєятаєте?—говорила вона, з якоюсь цікавістю вдивляючись у моє зашаріле злякане обличчя.—Чудова була пора!
Я все ж таки не міг відповідати.
З цього тяжкого стану врятувало мене на якийсь час те, що ввійшла в кімнату стара Валахіна. Я встав, уклонився й знов відчув, що можу говорити: але зате з Софійкою сталася дивна зміна, коли прийшла мати: щезли враз її веселість та родинність, навіть усмішка зробилася не та, і вона раптом, опріч лише високого зросту, стала тією закордонною панночкою, яку я гадав знайти в ній. Здавалося така зміна не мала ніякої причини, бо мати її всміхалася так само приємно й у всіх рухах була така лагідна, як і колись. Валахіна сіла на велике крісло й показала мені місце коло себе. Дочці вона сказала щось по-англійському, і Софійка зараз же вийшла, що мені ще полегшило справу.' Валахіна розпитувала про родичів, про брата, про батька, потім розказала мені своє горе — втрату чоловіка, і вже, нарешті, почуваючи, що зі мною говорити нема про що, дивилась на мене мовчки, ніби кажучи: "Якщо ти тепер устанеш, попрощаєшся й поїдеш, то зробиш дуже добре, мій любий". Але зі мною трапилося щось дивне. Софійка повернулась у кімнату з своєю роботою й сіла в іншому кутку вітальні, так що я почував на собі її погляди. Поки Валахіна розповідала про втрату чоловіка, я ще раз ізгадав про те, що я закоханий, і подумав, ще, що, мабуть, і мати й дочка вже догадались про ije, і на мене знов найшов напад несміливості!, та такий, що я не міг і одним членом природньо поворухнути. Я знав, що для того, щоб підвестись і піти, я повинен буду думати про те, куди поставити ногу, що зробити з головою, що з рукою, — одне слово, я почував майже те саме, що й учора, коли випив півпляшки шампанського. Я передчував, що з усім цим не впораюсь і через те не можу встати, і справді не міг устати. Валахіна, мабуть, дивувалася з мого червоного, мов сукно, обличчя й. цілковитої непорушности; але я вирішив, що краще сидіти в такому стані, ніж рискувати якнебудь недоладно встати й піти. Так я й сидів досить довго, сподіваючись, що якийнебудь непередбачений випадок урятує мене з такого стану. Випадок цей трапився в особі непомітного ' юнака, що, як своя людина, ввійшов до кімнати й увічливо вклонився мені. Валахіна встала, перепрошуючи, що їй треба поговорити з своїм homme d'affaires, і здивовано "подивилась на мене, ніби не розуміючи мене 1к кажучи: "Якщо ви цілий вік хочете сидіти, так я вас не вижену". На велику силу я підвівся, але вже не мав змоги уклонитись, і, виходячи під співчутливим поглядом матері й дочки, зачепився за стілець, який зовсім не стояв на моїй дорозі, але зачепився тому, що всю свою увагу звернув на те, щоб не зачепитись за килим, який був під ногами. На чистому повітрі, проте—коли я помикався й постогнав так голосно, що навіть Кузьма кілька разів запитував: "чого зволите?"—почуття це розвіялося, і я почав досить спокійно роздумувати про моє кохання до Софійки та про її взаємини з матір'ю, які видалися мені чудними. Коли потім я розповів батькові про свої спостереження, він сказав:
— Так, вона мучить її, бідолашну, своєю неймовірною скнарістю, і дивно те, — додав він із чуттям дужчим, ніж те, яке він міг мати просто до родички, — що це була прекрасна, мила, чудова жінка. Я не можу зрозуміти, чого вона так змінилася. Ти не бачив там, у неї, її секретаря якогось? І що це за діло—російській пані мати секретаря! — сказав він, сердито відходячи від мене.
— Бачив,—відповів я.
— Що, він, принаймні, хоч із лиця гарний?
— Ні, зовсім не гарний.
— Незрозуміло, сказав тато, сердито посмикав плечем і покахикав.
"От і я закоханий",—думав я, їдучи далі на своїх бігунцях.
XIX. КОРНАКОВИ
Друга візита по руці була до Корнакових. Вони жили в бельетажі великого будинку на Арбаті. Сходи були надзвичайно парадні й чепурні, але не розкішні. Всюди лежали доріжки, прикріплені чудово вичищеними мідними прутами, але ні квітів, ні дзеркал не було. Заля, через добре наполіровану підлогу якої я пройшов до вітальні, була так само строго, холодно й чепурно вбрана; все блищало й здавалося міцним, хоч і не зовсім новим, але ні картин, ні завіс, ніяких прикрас ніде не було видко. Кілька князівен було у вітальні. Вони сиділи так акуратно й без діла, що зразу було видко: вони не так сидять, коли у них не буває гостя.
— Maman зараз вийде, — сказала м,ені старша з них, під-сівши до мене ближче. Хвилин із п'ятнадцять ця князівна бавила мене розмовою дуже вільно й так уміло, що розмова й на секунду не уривалася. Але вже дуже помітно було, що вона мене розважає : і тому вона мені не подобалася. Вона розповіла мені, між іншим, що їхній брат Степан, якого вони звали Бтьєн і якого років зо два тому віддали до юнкерської школи,, уже попромований в офіцери. Коли вона говорила за брата, що всупереч волі maman пішов у гусари, вона зробила злякане обличчя, — і всі молодші князівни, що сиділи мовчки, теж зробили злякані обличчя; коли вона говорила про бабусину смерть, вона зробила сумне обличчя — і всі молодші князівни зробили те саме; коли вона згадала про те, як я вдарив St.-Jérôme'a і мене вивели, вона засміялась і показала погані зуби і всі князівни засміялись і показали погані зуби.
Ввійшла княгиня, — та ж таки маленька, сухорлява жінка З верткими очима й звичкою оглядатись на інших тоді, коли вона говорить з вами. Вона взяла мене за руку й підняла свою руку до моїх губів, щоб я поцілував її, чого я інакше, не вважаючи це за конче потрібну річ, ніяк би не зробив.
— Яка я рада вас бачити, — заговорила вона з своєю звичайною балакливістю, оглядаючись на дочок. — Ах, який він Схожий на свою maman! Правда, Lise?
Lise сказала, що правда, хоч я напевне знаю, що нічого схожого в мене на матусю не було.
— Так от ви як, уже й великий стали. І мій Етьєн, ви його пам'ятаєте, адже він вам брат у других... ні, не в других, а як це, Lise? моя мати була Варвара Дмитрівна, дочка Дмитра Миколаєвича, а ваша бабуся Наталя Миколаївна.
— Так у третіх, maman сказала старша князівна.
— Ат, ти все плутаєш, — сердито крикнула на неї мати: — зовсім не в других, a issus de germains — от як ви з моїм Етьє-ночком. Він уже офіцер, знаєте? Тільки шкода, що дуже вже волі багато. Вас, молодь, треба ще в руках тримати, та он як!.. Ви на мене не гніваєтесь, на стару тітку, що я вам правду кажу? Я з Етьєном суворо поводилася й гадаю, що так і треба.
— Так от які ми родичі, — казала вона далі: — князь Іван Іванович мені рідний дядько й вашій матері був дядько. Отже, ми з вашою maman були в перших... ні, в других... ага, так. Ну, а скажіть, ви були, мій друже, у к н е з ь Івана?
Я сказав, що ще не був, але буду сьогодні.
— Ах, як це можна!— скрикнула вона. — Його вам першого візитувати треба було. Адже ви знаєте, що кнезь Іван вам усе одно, що батько; Дітей він не має, отож його спадкоємці тільки ви та мої діти. Вам слід його шанувати і за його літа, і за становище в світі, і за все. Я знаю, ви, молодь теперішнього віку, вже не вважаєте на кревність і не любите старих; але ви послухайте мене, стару тітку, бо я вас люблю, і вашу maman любила, і бабусю теж дуже, дуже любила й поважала.