Спогади про Шерлока Холмса

Артур Конан Дойл

Сторінка 42 з 45

На цьому я й хотів зупинитися й нічого не говорити про подію, яка залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть проміжок у два роки навряд чи здатен її заповнити. До пера мене змусили взятися нещодавні листи полковника Джеймса Моріарті, де він захищає пам’ять свого брата; тож тепер я зобов’язаний відкрити людям очі на те, що тоді сталося. Адже тільки я один знаю про те цілковиту правду і радію, що настав час, коли вже нема причин її приховувати. Як мені відомо, до преси потрапили лише три повідомлення: допис у "Журналь де Женев" від 6 травня 1891 року, телеграма агентства Рейтер в англійських газетах від 7 травня і, нарешті, нещодавні листи, про які я вже згадував. Перші два повідомлення надзвичайно короткі, а листи, як я зараз доведу, зовсім спотворюють факти. Отже, мені випадає вперше розповісти про те, що насправді сталося між професором Моріарті й містером Шерлоком Холмсом.

Читач, напевно, пам’ятає, що після мого одруження, коли я взявся до приватної практики, якнайтісніша дружба, що пов’язувала нас із Холмсом, зазнала деяких змін. Він і далі вряди-годи навідувався до мене, коли йому в розсліді потрібен був товариш, але траплялося це все рідше й рідше. Отож 1890 року сталося лише три випадки, про які я зберіг хоч якісь записи. Взимку й на початку весни 1891 року я читав у газетах, що його запросив у надзвичайно важливій справі французький уряд; а з двох листів, які я одержав від Холмса з Нарбонна й Німа, я зрозумів, що він зоставатиметься у Франції ще досить довго. Тому я був дещо здивований, коли ввечері 24 квітня побачив, як він зайшов до мого кабінету. Мені впало в око, що Холмс був худіший і блідіший, ніж звичайно.

— Так, я до краю виснажив свої сили, — сказав він, відповідаючи радше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені велося не дуже легко. Ви не проти, якщо я зачиню віконниці?

Кімнату освітлювала лише лампа на столі, при світлі якої я зазвичай читав. Холмс обережно пройшов уздовж стін, зачиняючи віконниці й старанно беручи їх на защіпки.

— Ви чогось боїтеся? — спитав я.

— Так, боюся.

— А чого ж саме?

— Духової рушниці.

— Любий мій Холмсе, що ви хочете цим сказати?

— Гадаю, ви добре мене знаєте, Ватсоне, щоб зрозуміти, що я не схожий на боягуза. Але не зважати на явну небезпеку, що чатує на тебе, — це радше дурість, аніж хоробрість. Чи можна попросити у вас сірник? — Він запалив цигарку, й тютюновий дим, здавалось, трохи заспокоїв його.

— Мушу вибачитись перед вами за те, що завітав так пізно, — мовив він, — і, крім того, попросити дозволу зробити ще одну безцеремонну річ — залишити ваш будинок, перелізши через мур у садку.

— Але що ж це все означає? — спитав я.

Він простяг руку, і я побачив у світлі лампи, що два його пальці поранені й закривавлені.

— Як бачите, це не така вже й дурниця, — сказав він, усміхнувшись. — Так можна втратити й цілу руку. Чи місіс Ватсон удома?

— Ні. Вона поїхала в гості.

— Он як! То ви один?

— Сам-один.

— Тоді мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.

— Куди саме?

— Куди хочете. Мені все одно.

Усе це видалося мені надто дивним. Холмс не мав звички байдикувати, і щось у його блідому, змореному обличчі говорило мені, що нерви мого друга напружені до краю. Він помітив запитання в моїх очах і, спершися ліктями об коліна й стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.

— Ви, мабуть, ніколи не чули про професора Моріарті? — спитав він.

— Ніколи.

— Геніально й незбагненно! — вигукнув він. — Цей чоловік тримає в своїх руках увесь Лондон, і ніхто про нього не чув. Це робить його недосяжним у злочинному світі. Кажу вам, Ватсоне, з усією серйозністю, що якби мені вдалося здолати цього чоловіка, якби я зміг визволити від нього суспільство, я вважав би, що кар’єра моя закінчилась, і був би готовий перейти до спокійнішого способу життя. Між нами кажучи, завдяки двом останнім справам, які дозволили мені прислужитися скандинавській королівській родині і Французькій республіці, я дістав змогу жити тихо, за своїми звичками, зосередивши всю увагу на хімічних дослідах. Але я ще не можу відпочивати, Ватсоне. Я ще не можу спокійненько сидіти в кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно походжає лондонськими вулицями.

— То що ж він скоїв?

— Його біографія незвичайна. Він походить із знатного роду, здобув чудову освіту, від природи наділений дивовижними математичними здібностями. У двадцять один рік написав трактат про біном, що завоював європейську славу. Після того він одержав математичну кафедру в одному з наших невеликих університетів, і на нього, судячи з усього, чекало блискуче майбутнє. Але в Моріарті спадковий потяг до жорстокості. В його жилах тече кров злочинця, й цей потяг стає ще непереборніший і небезпечніший завдяки його надзвичайному розумові. Недобрі чутки про нього ходили ще в університеті, і врешті він змушений був залишити кафедру й перебратися до Лондона, де став готувати молодих людей до іспиту на офіцерський чин. Це те, що знає про нього світ, а тепер я розповім вам, про що довідався сам.

Як відомо, Ватсоне, ніхто не знається на злочинному світі Лондона краще за мене. Кілька років тому я став відчувати якусь силу — могутню силу, що чинить наперекір законові й прикриває лиходія своїм щитом. Знову й знову в будь-яких випадках — чи то фальшування, чи пограбування, чи вбивство — я відчував цю силу й знаходив її сліди в багатьох нерозкритих злочинах. Кілька років я намагався проникнути крізь завісу, що ховала цю силу, і врешті настав час, коли я знайшов кінець нитки й почав її розплутувати, аж поки вона не привела мене, після тисячі хитромудрих сплетінь, до колишнього професора Моріарті, славетного математика.

Він — Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Він задумує половину всіх лиходійств і майже всі нерозкриті злочини в цьому великому місті. Він геній, філософ, людина, що мислить абстрактно. Він сидить нерухомо, як павук у павутинні, але павутиння це має тисячу ниток, і він найкраще відчуває, як тремтить кожна з них. Сам він діє рідко. Він лише задумує план. Але агенти його численні й добре вишколені. Якщо кому-небудь знадобиться скоїти злочин — викрасти папір, пограбувати будинок, знищити людину, варто лише сказати про це професорові, й справу буде добре сплановано й виконано. Агента можуть спіймати. В таких випадках щоразу знаходяться гроші, щоб узяти його на поруки чи найняти захисника. Але найголовнішого керівника, який послав цього агента, ніколи не буде спіймано — він поза підозрою. Такою є злочинна спілка, яку я відкрив, Ватсоне, і всі свої сили я віддав на те, щоб викрити й знищити її.

Професор так щільно оточений охоронцями й так хитро замаскований, що попри всі мої спроби роздобути докази, достатні для судового вироку, неможливо. Ви знаєте мої здібності, любий мій Ватсоне, і все-таки за три місяці я мусив був визнати, що нарешті зустрів розумного супротивника. Мій страх перед його злочинами поступився перед захопленням його майстерністю. Але врешті-решт він зробив помилку — маленьку, малесеньку помилочку, хоча йому не слід було робити і її, бо я надто пильно стежив за ним. Звичайно, я скористався нею, взяв її за вихідну точку й почав плести навколо нього свою сіть. Зараз вона майже готова, й через три дні — тобто наступного понеділка — справу буде закінчено: професор з головними членами своєї банди опиниться в руках поліції. А потім розпочнеться найбільший судовий процес століття, розкриється більш ніж сорок таємних злочинів і на всіх лиходіїв чекатиме шибениця; та якщо ми зробимо це невчасно, вони в останню мить вислизнуть із наших рук.

Якби я міг діяти так, щоб професор Моріарті про це не знав, усе було б гаразд. Але він занадто підступний. Він бачив кожен мій крок, коли я обснував круг нього свої тенета. Знову й знову намагався він вирватися з них, але я щоразу перепиняв йому шлях. Кажу вам, друже мій: якби докладний опис цієї мовчазної боротьби з’явився друком, він зайняв би своє місце серед найблискучіших, найзахопливіших книг з історії розкриття злочинів. Ніколи ще я не сягав такої висоти й ніколи ще не терпів так від супротивника. Сьогодні вранці я зробив останні кроки, й мені потрібні були ще тільки три дні, щоб завершити справу. Я сидів у своїй кімнаті, міркуючи над цим, коли двері відчинилися й переді мною постав професор Моріарті.

Нерви в мене міцні, Ватсоне, але мушу признатися, що я здригнувся, коли побачив на своєму порозі людину, яка заполонила всі мої думки. Його зовнішність я добре знав і раніше. Він довготелесий і худорлявий, лоб випуклий, білий, очі глибоко запалі. Обличчя чисто поголене, бліде, сухорляве, — в його рисах ще дещо залишилося від професора. Плечі похилі, — мабуть, через постійне сидіння за столом, — а голова виступає вперед і хитається туди-сюди, мов у змії. Він з величезною цікавістю втупився у мене своїми колючими очима.

"У вас не таке широке чоло, як я сподівався, — мовив він нарешті. — Погана це звичка — носити заряджений револьвер у кишені свого халата".

Справді, коли він увійшов, я вмить збагнув, яка велика небезпека мені загрожує. Адже єдино можливим порятунком для нього було змусити мій язик замовкнути назавжди. Тому я негайно дістав з шухляди револьвер, поклав його в кишеню й намацував крізь сукно. Після цього його зауваження я витяг револьвер з кишені і, звівши курок, поклав на стіл. Моріарті все ще посміхавсь і мруживсь, але щось в його очах змушувало мене радіти, що під рукою є зброя.

"Ви, очевидно, не знаєте мене", — сказав він.

"Навпаки, — відповів я, — мені здається, вам неважко було помітити, що я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Якщо ви хочете щось мені сказати, я можу приділити вам п’ять хвилин".

"Усе, що я мав вам сказати, ви вже вгадали", — мовив він.

"Тоді ви, напевно, вгадали вже й мою відповідь", — відказав я.

"Ви певні?"

"Цілком".

Він сунув руку в кишеню, і я схопив зі столу револьвер. Проте він дістав лише записник із надряпаними в ньому якимись числами.

"Ви стали мені на дорозі четвертого січня, — сказав він. — Двадцять третього ви знов потурбували мене; в середині лютого ви вже серйозно стривожили мене; в кінці березня ви цілковито зруйнували мої наміри, а зараз, наприкінці квітня, я через ваше постійне стеження опинився в такому становищі, що справді ризикую втратити свободу.

39 40 41 42 43 44 45