Цього ранку його відвезли до тюрми, а я, скінчивши справи в поліції, побіг просто-таки сюди — благати вас докласти всіх зусиль, щоб розкрити цю справу. В поліції мені відверто сказали, що навряд чи зможуть допомогти. Я готовий до будь-яких витрат. Я вже пообіцяв тисячу фунтів винагороди. Боже мій, що мені робити? Я втратив свою честь, камені й сина за одну ніч. Що мені робити?
Він схопивсь обома руками за голову й захитався, мов дитина, нездатна висловити своє горе.
Шерлок Холмс посидів кілька хвилин мовчки, насупивши брови і втупившись очима в камін.
— Чи багато гостей приходить до вас? — спитав він.
— Ні, хіба що партнер із сім'єю та ще зрідка Артурові друзі. Нещодавно кілька разів був сер Джордж Бернвелл. А більше ніхто, здається, не приходить.
— А самі ви часто буваєте на людях?
— Артур — так. А ми з Мері завжди вдома. Ми обоє домувальники.
— Дивна річ для молодої дівчини.
— Вона відлюдкувата. До того ж і не така молода. Їй двадцять чотири роки.
— Ця пригода, як ви казали, начебто приголомшила її?
— Страшенно! Ще більше, ніж мене.
— Ви не маєте жодного сумніву в тому, що ваш син винний?
— Які там сумніви, коли я своїми очима бачив діадему в його руках?
— Я не вважаю це за остаточний доказ. Чи були ще пошкодження на діадемі?
— Так, її було зігнуто.
— А чи не думаєте ви, що він просто намагався випрямити її?
— Хай Бог благословить вас! Ви хочете його виправдати для себе й для мене. Але навряд чи це вдасться вам. Що він тоді робив у моїй кімнаті? Якщо він не мав лихого наміру, то чому мовчав?
— Усе це так. Але якщо він винний, то чому не пробував брехати? Його мовчанка, як на мене, заперечує обидва припущення. І взагалі тут є кілька дивних подробиць. Якої думки поліція про шум, що розбудив вас?
— Вони вважають, що то Артур необережно грюкнув дверима до спальні.
— Отакої! Людина, що йде на злочин, грюкає дверима, щоб розбудити всю челядь. А що вони кажуть про зниклі камені?
— Вони й досі простукують стіни і оглядають меблі, сподіваючись знайти їх.
— А чи оглядали вони околиці будинку?
— Вони добряче попрацювали. За якусь хвилину обнишпорили весь садок.
— Ну, мій любий сер, — мовив Холмс, — хіба ви не бачите, що все набагато складніше, ніж гадаєте і ви, й поліція? Вам ця справа видається простою, а мені — надзвичайно заплутаною. Судіть-но самі, ось що виходить по-вашому. Ваш син підводиться з ліжка, з великою небезпекою для себе пробирається до вашої туалетної, відмикає бюро, дістає діадему, щосили відламує її шматок, виходить і ховає десь три камені з тридцяти дев'яти, причому так хитро, що їх ніхто не в змозі відшукати, а потім повертається з рештою тридцятьма шістьма до кімнати, де його можуть якнайлегше знайти. Хочу спитати вас: невже така думка здається вам вірогідною?
— Але що могло бути інше?! — вигукнув у відчаї банкір. — Якщо він не мав на думці лихого, чому він цього не пояснив?
— Це вже наша справа — розгадати загадку, — відповів Холмс. — Коли ваша ласка, містере Голдере, ми вирушимо разом з вами до Стритема й пожертвуємо якоюсь годиною, щоб поглянути на все це зблизька.
Мій друг наполягав, щоб я поїхав з ним у цю подорож. Я охоче погодився, бо історія, що її ми вислухали, пробудила в мені цікавість і співчуття до бідолахи. Правду кажучи, синова вина здавалася мені так само незаперечною, як і нещасному батькові, і все ж таки я вірив у Холмсове чуття, бо знав, що коли його не задовольнили пояснення, то є певна надія. Впродовж усієї дороги до південного передмістя він не сказав жодного слова, лише сидів у глибокій задумі, похиливши голову й насунувши капелюх на самісінькі очі. Наш клієнт, навпаки, немовби піднісся духом і навіть завів зі мною розмову про свої комерційні справи. Коротка подорож залізницею й ще коротша — пішки привели нас до Фербенка, скромної садиби великого фінансиста.
Фербенк виявився великою, білою квадратною кам'яницею, що стояла над дорогою. Доріжка для екіпажів, нині заметена снігом, упиралася в великі залізні ворота. Праворуч від воріт росли густі кущі, а за ними пролягала вузенька стежка, оточена обабіч живоплотом; вона вела до дверей кухні, і нею звичайно ходили носії з крамниць. Ліворуч — доріжка до стайні: вона, власне кажучи, не належала до садиби й була власністю сільської громади, проте сторонні люди мало ходили нею. Холмс залишив нас біля дверей і поволі пішов довкола будинку — вздовж фасаду, потім доріжкою для носіїв і далі — через сад до стайні. Ми з містером Голдером, не дочекавшись його, увійшли всередину й посідали в їдальні біля каміна. Поки ми сиділи й чекали, двері відчинились і до кімнати ступила молода леді — не дуже висока, струнка, темноволоса, з чорними очима, які здавалися ще темнішими на блідому обличчі. Ніколи ще мені не доводилося бачити такої мертвотної блідості на жіночому лиці. Вуста її теж були майже білі, а очі — повні сліз. Напевно, вона нишком плакала в себе в кімнаті, й схоже було, що горе вразило її ще більше, ніж самого банкіра. Водночас мені здалося, що це жінка сильної вдачі й надзвичайного самовладання. Не звертаючи на мене жодної уваги, вона підійшла до свого дядька й ніжно провела рукою по його волоссю.
— Чи звеліли ви, дядечку, щоб Артура випустили на волю? — спитала вона.
— Ні, ні, моя дівчинко, цю справу треба довести до кінця.
— Але ж я певна, що він невинний. Ви знаєте, що таке жіноче чуття. Він не міг скоїти ніякого лиха; ви самі пошкодуєте, що так суворо повелися з ним.
— Чому ж тоді він мовчить, якщо невинний?
— Хто знає? Може, образився, що ви його запідозрили.
— Як я міг не запідозрити, коли сам бачив у його руці діадему?
— Може, він просто взяв її подивитися. О, повірте, повірте моєму слову, що він невинний. Облиште цю справу, й квит. Який жах, що наш любий Артур у тюрмі!
— Я не облишу цієї справи, доки не знайду каменів, Мері! Ти так любиш Артура, що забуваєш про найжахливіші наслідки. Ні, я цього не облишу: навпаки, я запросив з Лондона одного джентльмена для якнайстараннішого розсліду.
— Цього джентльмена? — перепитала вона, обернувшись до мене.
— Ні, це його друг. Той схотів, щоб ми залишили його самого. Він зараз пішов доріжкою до стайні.
— До стайні? — Її темні брови піднялися. — Що ви сподіваєтеся там знайти? Ага! Оце, напевно, він. Гадаю, сер, що вам пощастить довести невинність мого двоюрідного брата в цьому злочині. Я вірю, що це так.
— Я цілком поділяю вашу думку й теж вірю, що зможу це довести, — мовив Холмс, струшуючи на килимок сніг із черевиків. — Схоже, що я маю честь розмовляти з міс Мері Голдер. Чи можу я дещо спитати у вас?
— Будь ласка, сер, якщо це допоможе розплутати цю жахливу справу.
— Ви нічого не чули минулої ночі?
— Нічого, поки дядько не зняв галас. Почувши крик, я збігла донизу.
— Увечері ви зачиняли вікна й двері. Чи добре ви позамикали їх?
— Так.
— І всі вони цього ранку були зачинені?
— Так.
— У вас є служниця, що має залицяльника. Чи казали ви дядькові ввечері, що вона пішла до нього?
— Так, вона подавала нам учора каву й могла почути дядькову розповідь про діадему.
— Зрозуміло. Через те ви вважаєте, що вона могла розповісти про це своєму залицяльникові і вони разом задумали її викрасти.
— Яка користь із усіх цих припущень?! — нетерпляче вигукнув банкір. — Я ж казав вам, що бачив Артура з діадемою в руках!
— Зачекайте, містере Голдере. До цього ми ще повернемось. Ще дещо про оту служницю, міс Голдер. Ви бачили, як вона повернулася через кухню?
— Так. Коли я пішла подивитись, чи замкнено двері на ніч, я побачила її біля порога. Помітила в темряві і її милого.
— Чи знаєте ви його?
— Так! Це зеленяр, що приносить нам городину. Його звуть Френсіс Проспер.
— Він стояв, — мовив Холмс, — ліворуч від дверей, біля доріжки?
— Так.
— І в нього дерев'яна нога?
В темних очах дівчини промайнуло щось схоже на переляк.
— Ви наче чарівник, — відповіла вона. — Як ви про це довідалися? — Вона всміхнулася, але на худорлявому, енергійному Холмсовому обличчі не було й тіні усмішки.
— Я хотів би зійти нагору, — сказав він. — А також іще раз оглянути будинок довкола. Але спочатку я краще огляну вікна.
Він швидко переходив від вікна до вікна, зупинившись лише біля одного — великого, що виходило на доріжку до стайні. Він одчинив це вікно і найпильніше, крізь сильну лупу, оглянув підвіконня.
— Тепер ходімо нагору, — мовив він нарешті.
Банкірова туалетна була скромною маленькою кімнатою з сірим килимом, великим бюро та високим дзеркалом. Холмс спершу підійшов до бюро й уважно оглянув замок.
— Яким ключем його відімкнули? — спитав він.
— Тим самим, про який говорив мій син, — від буфета в коморі.
— А де цей ключ?
— Отут, на туалетному столику.
Шерлок Холмс узяв ключ і відімкнув бюро.
— Безшумний замок, — сказав він. — Нічого дивного нема, що ви не прокинулись. А в цьому футлярі, напевно, лежить діадема. Треба на неї поглянути. — Він розкрив футляр, дістав діадему й поклав на стіл. То був пречудовий витвір ювелірного мистецтва: таких гарних каменів, як ці тридцять шість берилів, мені ніколи не доводилося бачити. З одного боку край діадеми було зламано: там бракувало зубця з трьома каменями. — Містере Голдере, — мовив Холмс, — оцей зубець, мабуть, такий самий, як і втрачений. Спробуйте, будь ласка, відламати його.
Банкір перелякано здригнувся.
— Навіть і подумати боюся! — сказав він.
— Тоді спробую я. — Холмс напружив усі сили, але марно. — Трохи подається, — сказав він, — але мені довелося б добряче поморочитись, поки я зламав би її, хоча пальці в мене таки дужі. Звичайна людина такого не зробить. Але припустімо, містере Голдере, що я все-таки зламав би її. Пролунав би такий тріск, наче хтось вистрелив з револьвера. Скажіть-но мені, невже це могло статися за кілька ярдів від вашого ліжка й ви нічого не почули?
— Не знаю, що й подумати. Нічого не розумію.
— Хтозна, може, все й з'ясується. А ви що скажете, міс Голдер?
— Правду кажучи, я спантеличена не менше від дядька.
— Чи мав ваш син на ногах черевики або капці, коли ви його побачили?
— Ні, він був босий, у самих штанях і сорочці.
— Дякую. Що ж, нам справді щастить у цьому розслідуванні, і якщо ми не розкриємо таємниці, то лише з власної вини. З вашого дозволу, містере Голдере, я ще раз вийду подивитися надвір.
Холмс пішов сам: як він пояснював, зайві сліди могли лише ускладнити його роботу.