Усі вони виходили в простору, вимощену плитами залу з аркадами й колонами. Тьмяне світло лилося від нічника, що горів у кутку. Зала була порожня, і він не помітив у ній ніякого руху. Одначе, добре придивившись, розгледів на підлозі щось ніби прикрите саваном і схоже на людське тіло. Розпростерте долілиць на плитах, з розкинутими хрестом руками, воно було нерухоме і здавалося неживим. Біля тіла на підлозі тяглася наче змія — та зловісна постать лежала з мотузкою на шиї.
Вся зала тонула в імлі — так буває у великих, тьмяно освітлених приміщеннях — і від цього здавалася ще моторошнішою.
Жан Вальжан знайшов у собі мужність, щоб притиснутися чолом до шибки й почекати, чи не заворушиться розпростерте тіло. Та воно не ворухнулося — хоч він і дивився довго. Зненацька його опанував неусвідомлений жах, і він кинувся навтіки, не наважуючись оглянутися назад. Йому здавалося, що коли він обернеться, то побачить, як іде за ним та постать, вимахуючи руками.
Жан Вальжан добіг до сараю, ноги його підгинались. Він важко відсапувався, і піт стікав у нього по скронях.
Від холоду, тривоги, переживань і хвилювань цього вечора у нього почалася гарячка, думки його мішалися.
Він підійшов до Козетти. Вона спала, поклавши голову на камінь.
Жан Вальжан сів і став дивитись на неї. І потроху почав заспокоюватись, опановувати себе.
Він ясно усвідомлював, що віднині його життя належить їй. Він прагнутиме тільки того, що потрібно Козетті, і боятиметься лише того, що загрожуватиме їй. Він навіть не відчував холоду, хоч і скинув редингот, щоб закутати дівчинку.
Аж ось крізь свою задуму він раптом почув якийсь звук. Ніби десь дзеленчав дзвіночок.
Жан Вальжан оглянувся й побачив, що в саду хтось є.
Якась істота, схожа на людину, ішла між скляними ковпаками теплиці, то нахиляючись, то випростуючись.
Жан Вальжан здригнувся. Таким бідолахам, як він, усе здається ворожим. Вони бояться дня, бо вдень їх видно, і бояться ночі, бо ніч допомагає заскочити їх зненацька. Недавно його лякало те, що сад порожній, а тепер — те, що в ньому хтось є.
Від уявного страху він перейшов до цілком реального. Мабуть, Жавер залишив своїх людей стежити за вулицею, і якщо цей чоловік натрапить на нього, він крикне: "Злодій!" — і видасть його.
Жан Вальжан обережно підняв Козетту й відніс її в найдальший куток сараю, за якісь старі меблі. Козетта не ворухнулась.
Звідти він почав спостерігати за чоловіком, який ходив по теплиці. Дивно, але дзвіночок дзеленчав на кожен його рух, ніби був до нього прив’язаний. Що це могло означати? Навіщо прив’язали дзвіночок тому чоловікові, наче барану або бику?
Міркуючи про це, Жан Вальжан помацав Козеттині руки. Вони були холодні як лід.
— О Боже! — прошепотів він і тихенько покликав: — Козетто!
Дівчинка не розплющила очей.
Жан Вальжан струснув її, але вона не прокинулась.
"А що, як вона померла?" — подумав він і випростався, затремтівши з голови до ніг.
Найжахливіші припущення промайнули у нього в голові. Він раптом згадав, що сон на холоді може бути смертельним.
Бліда й нерухома, Козетта лежала на землі біля його ніг.
Він притулив вухо до її грудей; дитина дихала, але слабко. Здавалося, ось-ось дихання урветься.
Як зігріти її? Як розбудити? Усі інші думки, крім цих, вилетіли в нього з голови. В нестямі вибіг він із сараю.
Вкрай необхідно було, щоб через чверть години Козетта лежала в ліжку і грілась біля вогню.
4. Чоловік із дзвіночком
Жан Вальжан пішов просто до чоловіка, якого побачив у саду. В руці він тримав стовпчик монет, що його вийняв з кишені камізельки.
Той стояв, опустивши голову. Кілька кроків, і Жан Вальжан опинився перед незнайомцем.
— Сто франків! — вигукнув він.
Незнайомець здригнувся і підвів голову.
— Плачу сто франків, якщо ви дасте мені притулок на ніч!
Місяць яскраво освітлював стривожене обличчя Жана Вальжана.
— Як! Це ви, дядечку Мадлен? — вигукнув незнайомець.
Це ім’я, вимовлене опівночі, в зовсім незнайомому місці, змусило Жана Вальжана відсахнутися.
Він сподівався чого завгодно, тільки не цього. Перед ним стояв згорблений і кульгавий дід у селянській одежі, зі шкіряним наколінником, з якого звисав величенький дзвінок. Обличчя його Жан Вальжан не бачив, воно було в тіні.
А тим часом старий скинув шапку і схвильовано вигукував:
— О Господи! Звідки ви взялися, дядечку Мадлен? Як ви сюди увійшли? Ви, певно, впали з неба! І на кого ви схожі! На вас навіть сурдута немає!
— Хто ви такий і що це за будинок? — спитав Жан Вальжан.
— Отакої! — вигукнув старий. — Таж ви самі прилаштували мене сюди! То ви мене не впізнали?
— Ні, — сказав Жан Вальжан. — А ви звідки мене знаєте?
— Ви врятували мені життя, — мовив старий.
Він повернувся, місяць освітив його профіль, і Жан Вальжан упізнав старого Фошлевана.
— А! — сказав Жан Вальжан. — То це ви. Тепер я вас упізнав.
— Слава Богу! — вигукнув старий з докором у голосі.
– І що ви тут робите?
— Накриваю свої дині.
Старий Фошлеван і справді тримав у руці краєчок солом’яної мати, яку щойно розстелив на теплиці. Він уже працював так із годину, і саме за цим ділом і побачив його Жан Вальжан.
— Я подумав собі: "Ніч місячна, може вдарити приморозок. Мабуть, одягну я свої диньки тепліше". Але звідки ви тут узялися?
Проте Жан Вальжан волів сам ставити запитання:
— А що це за дзвіночок у вас на нозі?
— Дзвіночок? — перепитав Фошлеван. — А це щоб мене обминали.
— Обминали? А чого б то вас обминали?
Старий лукаво підморгнув.
— У цьому домі багато молодих дівчат, і вони вважають, що зустрічатися зі мною небезпечно. Дзвіночок остерігає їх. Коли я підходжу, вони втікають.
— А що це за дім?
— Отакої! Таж ви знаєте!
— Нічого я не знаю.
— Це ж ви прилаштували мене сюди садівником!
— Відповідайте так, мовби я нічого не знаю.
— Гаразд. Це монастир Малий Пікпюс!
Жан Вальжан нарешті почав пригадувати. Випадковість чи провидіння закинули його саме в той монастир, куди він два роки тому прилаштував старого Фошлевана, почавленого своїм возом.
– І все ж таки, як ви сюди потрапили, дядечку Мадлен? Хоч ви й святий, але ви чоловік, а чоловікам сюди дороги нема.
— Ви ж тут.
— Тільки я один.
— А проте, — сказав Жан Вальжан, — мені треба тут залишитися.
— О Господи! — вигукнув Фошлеван.
Жан Вальжан підступив до нього і сказав серйозним голосом:
— Дядечку Фошлеван, я врятував вам життя.
— Я про це згадав перший, — відповів старий.
— Так от, тепер ви можете віддячити мені тим самим.
Фошлеван узяв дужі руки Жана Вальжана у свої зморшкуваті й тремтячі руки і кілька секунд, здавалося, не міг мовити й слова. Нарешті він вигукнув:
— О, я буду щасливий, якщо з ласки Божої мені вдасться повернути вам борг! Пане мер, розпоряджайтеся мною.
Обличчя старого сяяло, і він весь наче перемінився.
— Що я можу для вас зробити? — запитав він.
— Я вам усе поясню. Ви маєте кімнату?
— Я живу в окремій хижці, за руїнами старого монастиря. Того куточка звідси не видно. У мене там три кімнатки.
— Гаразд, — сказав Жан Вальжан. — А зараз у мене до вас два прохання.
— Які, пане мер?
— По-перше, нікому не розповідайте того, що ви про мене знаєте. По-друге, не намагайтеся взнати більше.
— Як собі хочете. Я знаю, що ви святий і не можете зробити нічого поганого. До того ж це ви влаштували мене сюди. Розпоряджайтеся мною.
— Домовились. А зараз ходімо зі мною. Ми заберемо дитину.
— Он як? — сказав Фошлеван. — То тут є ще й дитина!
Він не додав більш нічого і поплентав за Жаном Вальжаном, мов собака за своїм хазяїном.
Не минуло й півгодини, як Козетта, чиї щоки порожевіли біля вогню, спала в ліжку старого садівника. Обидва чоловіки сиділи за столом, на який Фошлеван поклав кусень сиру і ситний хліб, поставив пляшку вина і дві склянки. Поклавши руку Жанові Вальжану на коліна, старий сказав:
— Ох, дядечку Мадлен, ви впізнали мене не відразу! Ви рятуєте людині життя, а потім її забуваєте! Ви чоловік невдячний!
5. Розповідь про те, як Жавер спіймав облизня
Події, на які ми поки що подивилися тільки з одного боку, розвивалися дуже просто.
Коли Жан Вальжан, заарештований у Монтреї-Приморському біля ліжка Фантіни, утік із в’язниці, поліція припустила, що він подасться до Парижа. Париж — це водоверть, у якій усе губиться. Жоден ліс не ховає людину так надійно, як юрба. Кожен утікач знає про це і тому прагне в Париж. Знає про це й поліція, отож саме в Парижі шукає вона тих, кого загубила десь-інде. Там шукала вона й колишнього мера Монтрея-Приморського. Жавера викликали в столицю керувати розшуком, і він справді дуже допоміг у вистеженні Жана Вальжана. Службова ревність і кмітливість, виявлені Жавером у цій справі, були помічені паном Шабуйє, секретарем префектури при графі Англесі, і пан Шабуйє, який і раніше протегував Жаверові, перевів його до столичної поліції, де він швидко здобув належний авторитет.
Жавер більше не думав про Жана Вальжана, аж поки випадково натрапив на його ім’я в одній газеті, де повідомлялося, що каторжник Жан Вальжан загинув. Форма того повідомлення була настільки офіційною, що Жавер не піддав його найменшому сумніву.
Через якийсь час у паризьку префектуру надійшов рапорт із префектури Сени й Уази про викрадення дитини, яке сталося за досить незвичайних обставин у Монфермеї. Викрадено дівчинку семи-восьми років, мовилося в рапорті, довірену матір’ю місцевому корчмареві; дівчинку звуть Козетта; вона дочка такої собі Фантіни, яка померла невідомо коли й де.
Цей рапорт потрапив на очі Жаверові й примусив його замислитись.
Ім’я Фантіни було добре йому відоме. Він пригадав, як Жан Вальжан просив у нього три дні, щоб поїхати по дитину тієї дівки. Він пригадав також, що Жана Вальжана заарештували в Парижі в ту мить, коли він сідав у диліжанс до Монфермея. Чого йому треба було в тому селі? Тоді поліція так і не змогла збагнути цього. Тепер Жавер усе зрозумів. Жан Вальжан хотів знайти дочку Фантіни, яка була в Монфермеї. І ось тепер ту дитину викрадено. Хто її викрав? Жан Вальжан? Але Жан Вальжан мертвий.
Нічого нікому не кажучи, Жавер сів у диліжанс і поїхав до Монфермея.
Він сподівався знайти там роз’яснення, а натомість знайшов повну невідомість.
Першими днями роздратовані Тенардьє багато базікали, і тому зникнення Жайворонка наробило шуму в селі.