Коли вас не лякає Англія, то її туманне повітря остудить ваш внутрішній жар; але наш курорт, розташований на висоті тисячі футів над рівнем Середземного моря,— для вас загибель. Така моя думка,— зауважив він, прибравши нарочито скромного вигляду,— висловлюю вам її, хоч це й не в наших інтересах, бо, погодившись із нею, ви завдасте нам прикрості своїм від'їздом.
Якби медоустий лікар не сказав цих останніх слів, його показне добросердя підкупило б Рафаеля, але він був спостережливий і по інтонаціях лікаря, по жестах і поглядах, що супроводили цю жартівливу фразу, здогадався, що цей чоловік виконує доручення збориська веселих курортників. Отже, ці нероби з квітучими обличчями, знуджені старі дами, мандрівці-англійці, чепурухи, що втекли від чоловіків із коханцями, придумали спосіб вигнати з курорту нещасну присмертну людину, кволу, нездатну, як їм здавалося, захистити себе від щоденних переслідувань! Рафаель прийняв виклик, побачивши в цій інтризі нагоду розважитись.
— Щоб не засмутити вас своїм від'їздом, я спробую скористатися вашою порадою, живучи тут,— сказав він лікареві.— Завтра ж почну будувати дім, і там у мене буде таке повітря, яке ви вважаєте необхідним для мене.
Правильно зрозумівши гірку посмішку, що скривила Рафаелеві уста, лікар не знайшов що сказати і квапливо попрощався.
Озеро Бурже — це велика чаша в горах, чаша з зазубленими вінцями, в якій на висоті семисот — восьмисот футів над рівнем Середземного моря виблискує крапля води такої синьої, якої нема більш ніде в світі. З висоти Котячого Зуба озеро — ніби впущений кимось бірюзовий камінець. Ця прегарна крапля води має дев'ять миль в околі й у деяких місцях досягає близько п'ятисот футів глибини. Опинитись у човні серед водної гладіні, під ясним небом і чути тільки рипіння весел, бачити в далині самі лиш гори, повиті хмарами, милуватися блискучими снігами французької Мор'єни, пливти то повз гранітні скелі, вдягнені в оксамит папороті або невисоких чагарів, то повз веселі пагорби, бачити з одного боку розкішну природу, з другого — пустелю (немов бідняк прийшов на бенкет до багатія) — стільки гармонії й стільки суперечностей у цьому видовищі, де все велике й усе мале! В горах свої особливі умови оптики й перспективи; стофутова сосна здається тростинкою, широкі долини — вузькими, як стежки. Це озеро — єдине місце, де серце може відкритися серцю. Тут мислиш, тут любиш. Ніде більше ви не натрапите на таку дивну згоду між водою й небом, горами й землею. Тут ви знайдете цілющий бальзам від будь-яких життєвих знегод. Це місце збереже таємницю страждання, полегшить їх, приглушить, надасть коханню якоїсь особливої значливості, зосередженості, від чого пристрасть буде глибша й чистіша, поцілунок стане більш цнотливим. Та насамперед це — озеро спогадів; воно сприяє їм, забарвлюючи їх у колір своїх хвиль, а його хвилі — дзеркало, де відбивається все. Тільки серед цієї прекрасної природи Рафаель не відчував свого тягаря, тільки тут він міг бути безтурботним, мрійливим, вільним від бажань. Після лікаревого візиту він подався на прогулянку й наказав човняреві причалити біля виступу пустельного мальовничого пагорба, на другому схилі якого лежить село Сент-Інносан. З цього високого мису погляд охоплює й гори Бюже, біля підніжжя яких тече Рона, і дно озера. Але Рафаель особливо любив дивитися звідси на протилежний берег, на меланхолійне абатство От-Комб, цю усипальницю сардінських королів, що спочивають біля скелястих урвищ, ніби прочани, що скінчили свої мандри. Раптом рівне, розмірене рипіння весел, одноманітне, як спів ченців, порушило тишу природи. Здивований тим, що хтось іще вибрався на прогулянку в цю частину озера, звичайно безлюдну, Рафаель, не виходячи з задуми, кинув погляд на людей, що сиділи в човні, й побачив на кормі літню даму, що так різко говорила з ним напередодні. Коли човен порівнявся з Рафаелем, йому вклонилася тільки компаньйонка цієї дами, бідна дівчина з доброї родини, яку він бачив, здавалося, вперше. Човен зник за мисом, і за кілька хвилин Рафаель уже забув про дам, як раптом почув коло себе шелест сукні й шурхіт легкої ходи. Озирнувшись, він побачив компаньйонку; по її збентеженому обличчю він здогадався, що їй треба щось йому сказати, й підійшов до неї. Жінка років тридцяти шести, висока, худорлява, суха й холодна, вона, як усі старі панни, бентежилась від того, що вираз її очей був невідповідний її ході, нерішучій, незграбній, позбавленій гнучкості. Пристаркувата й водночас молода, вона трималася з гідністю, тим показуючи, що вона дуже високої думки про свої чудові якості. А рухи в неї були по-чернецькому обережні, як у багатьох жінок, що перенесли на саму себе всю нерозтрачену ніжність жіночого серця.
— Ваше життя в небезпеці, не ходіть більше до курзалу! — сказала вона Рафаелеві й зразу ж відступила назад, ніби вона вже заплямувала свою честь.
— Добродійко, прошу вас, висловтесь ясніше, коли ви вже такі ласкаві, що прийшли сюди,— усміхнувшись, відказав Валантен.
— Ох, без важливої причини я нізащо б не наважилась накликати на себе невдоволення графині, адже як вона колись дізнається, що я вас попередила...
— А хто може їй розповісти? — вигукнув Рафаель.
— Ваша правда,— відповіла стара панна, кліпаючи очима, наче сова на сонці.— Але подумайте про себе,— додала вона,— одні юнаки, що хочуть вижити вас звідси, обіцяли викликати вас на дуель і примусити битися з ними.
Вдалині почувся голос літньої дами.
— Дякую вам, добродійко...— почав був маркіз.
Але його захисниця вже зникла, зачувши голос своєї пані, що знову вискнула десь за узгір'ям.
"Сердешна дівчина! Нещасливці завжди зрозуміють і підтримають одне одного",— подумав Рафаель і сів під деревом.
Ключем до будь-якої науки, безперечно, є знак запитання; запитанню: Як? — ми завдячуємо більшість великих відкриттів. Життєва мудрість, можливо, в тому й полягає, щоб при всякій нагоді питати: Чому? Але, з другого боку, вироблена звичка все передбачати руйнує ваші ілюзії. Так і Валантен, звернувшись без будь-якої філософської націленості своїми розкиданими думками до доброго вчинку старої панни, відчув сильну гіркоту.
"Що в мене закохалась компаньйонка, в цьому нема нічого дивного,— вирішив він,— мені двадцять сім років, у мене титул і двісті тисяч ліврів ренти! Але що її пані, яка боїться води не менше, ніж коти, прокатала її в човні повз мене,— оце дивна, незвичайна річ. Дві дами приїхали до Савойї, щоб спати, як байбаки, опівдні питають, чи зійшло вже сонце, а сьогодні встали о восьмій годині ранку й подалися за мною, щоб розважитись випадковою зустріччю".
Стара панна зі своєю сорокарічною наївністю скоро стала в Рафаелевих очах ще одним різновидом підступного й сварливого світу, втіленням ницої хитрості, незграбної підступності, тієї любові до дріб'язкових чвар, яка буває в жінок та священиків. Чи дуель була вигадкою, чи, може, його хотіли залякати? Нахабні, настирливі, як мухи, ці дрібні душі зуміли зачепити його самолюбство, пробудили в ньому гордість, розворушили цікавість. Не бажаючи ні пошитися в дурні, ні набути слави боягуза і, видно, забавляючись цією невеличкою драмою, Рафаель того ж вечора подався до курзалу. Зіпершись на мармуровий карниз каміна, він стояв у головному залі, вирішивши не давати ніякого приводу до сварки, але уважно розглядав обличчя і вже самою настороженістю в певному розумінні кидав товариству виклик. Він спокійно чекав, щоб вороги самі до нього підійшли; так дог, певний своєї сили, не гавкає без пуття. Під кінець вечора він прогулювався по гральній залі, від вхідних дверей до дверей більярдної, час від часу позираючи на молодих гравців, що зібралися там. Трохи згодом хтось із них вимовив його ім'я. Хоч вони розмовляли пошепки, та Рафаель легко здогадався, що став предметом якоїсь суперечки, й нарешті вловив кілька фраз, вимовлених уголос:
— Ти?
— Так, я!
— Не посмієш!
— Закладаюсь.
— О, він не відмовиться!
Коли Валантен, якому нетерпілося дізнатись, про що суперечка, зупинився, прислухаючись до розмови, з більярдної вийшов юнак, високий і плечистий, з досить приємним обличчям, але з пильним і зухвалим поглядом, властивим людям, що спираються на якусь матеріальну силу.
— Шановний пане,— спокійно звернувся він до Рафаеля,— мені доручили повідомити вас про те, про що ви, здається, не здогадуєтесь: ваше обличчя і вся ваша персона не подобаються тут нікому, і мені зокрема... Ви досить виховані для того, щоб пожертвувати собою для загального добра, тому прошу вас більш не приходити до курзалу.
— Шановний пане, так жартували за часів Імперії в багатьох гарнізонах, а тепер це стало вкрай поганим тоном,— холодно відказав Рафаель.
— Я не жартую,— наполягав юнак.— Повторюю: ваше здоров'я може зазнати шкоди від перебування в курзалі. Спека, духота, яскраве освітлення, багатолюдне товариство шкідливе при вашій хворобі.
— Де ви вивчали медицину? — спитав Рафаель.
— Шановний пане, ступінь бакалавра я одержав у тирі Лепажа, в Парижі, а ступінь доктора — у короля рапіри Серізьє.
— Вам лишилось одержати останній ступінь,— відрубав Валантен.— Вивчіть правила ввічливості, і ви будете цілком пристойною людиною.
В той час юнаки, хто мовчки, хто пересміюючись, вийшли з більярдної, інші кинули карти й почали прислухатись до пересвари, що тішила їм душу. Самотній серед ворожих йому людей, Рафаель намагався зберегти спокій і не допустити зі свого боку найменшого промаху, та коли супротивник завдав йому образи в надзвичайно різкій і дотепній формі, Рафаель незворушно зауважив:
— Шановний пане, в наші дні не заведено давати ляпаси, але в мене немає слів, щоб затаврувати вашу ницу поведінку.
— Годі! Годі! Завтра домовитесь,— заговорили юнаки й стали поміж супротивниками.
Кривдником визнали Рафаеля; зустріч призначили коло замку Бордо, на травнистому схилі, недалеко від прокладеної недавно дороги, якою переможець міг від'їхати до Ліона. Рафаелеві лишалось тільки лягти в ліжко або покинути Екс. Товариство тріумфувало. О сьомій годині ранку супротивник Рафаеля з двома секундантами й хірургом перший прибув на місце дуелі.
— Тут дуже гарно. І погода чудова для дуелі! — весело сказав він, окинувши поглядом блакитний небосхил, озеро й скелі,— в цьому погляді не було помітно ні таємних сумнівів, ні смутку.— Коли я зачеплю йому плече, то напевне вкладу його в ліжко на місяць,— провадив він,— правда ж, докторе?
— Щонайменше,— відповів лікар.— Тільки дайте спокій отому деревцю, а то втомите руку й не володітимете як слід зброєю.