Для мене теж у даний момент, але він ще, мабуть, не знав, що я, як говорили у нас вдома, в даний момент "не мав ніяких надходжень".
— Добре, Лео, велике тобі спасибі, — сказав я, — і захопи для мене по дорозі пачку сигарет. — Він кашлянув, нічого не відповів, тому я запитав: — Ти мене чуєш? Га? — Я подумав, чи не образився він, що я прошу за його гроші купити сигарет.
— Чую, чую, — мовив він, — тільки... — Він запнувся і, заїкаючись, додав: — Мені неприємно це тобі говорити... але я не можу прийти.
— Що-що? — гукнув я. — Ти не можеш прийти?
— Уже без чверті дев'ять, — пояснив він, — а о десятій я мушу бути в гуртожитку.
— А якщо ти запізнишся, — спитав я, — тобі що — оголосять анафему?
— Ах, облиш свої жарти, — ображено сказав Лео.
— Хіба ти не можеш попросити відпустку, чи як це по-вашому?
— Тепер уже не можу, — відповів він, — треба було заявити про це опівдні.
— А якщо ти просто запізнишся?
— За це мені буде сувора адгортація! — сказав він притишеним голосом.
— Наскільки я ще пам'ятаю латинь, — це чимось нагадує слово "hortus",[24] — мовив я.
Він уривчасто засміявся.
— Воно скорше нагадує садовий секатор, — пояснив він, — досить неприємна річ.
— Ну, гаразд, Лео, — сказав я, — не хочу штовхати тебе на таку неприємність, хоча мені значно полегшало б, якби зі мною побула якась людина.
— Це складна справа, — пояснив він, — ти повинен мене зрозуміти. Адгортацію я б ще перетерпів, але якщо на цьому тижні зароблю ще одну, її занесуть до особової справи, і тоді доведеться відповідати на скрутініумі.[25]
— Де? — перепитав я. — Будь ласка, повтори повільніше.
Він зітхнув, щось пробурчав собі під ніс і досить повільно сказав:
— На скрутініумі.
— Побий його морока, — сказав я, — це вже мені нагадує препарування комах, чи що. А до особової справи — зовсім як у ПП-9, з яким завжди носиться Анна. Там теж одразу все заносили до особової справи, ніби якимсь рецидивістам.
— Боже мій, Гансе, — мовив він, — невже нам у ці кілька хвилин нема про що поговорити, крім нашої системи виховання?
— Якщо це тобі неприємно, то не будемо. Але ж, я гадаю, є інші шляхи, вірніше — обхідні шляхи, скажімо, перелізти через мур абощо, як у тому ПП-9. Я хочу сказати, що й при такій суворій системі можна знайти лазівку.
— Це так, — погодився він, — знайти можна, як і на військовій службі, але в мене відраза до таких методів. Я хочу йти прямою дорогою.
— А ти не можеш заради мене перебороти свою відразу і хоч один раз перелізти через мур?
Він зітхнув, і я уявив собі, як він хитає головою.
— Невже це так терміново, що не можна відкласти до завтра? Я міг би пропустити лекцію і годині о дев'ятій ранку бути в тебе. Справді так спішно? Чи ти зараз же виїздиш звідси?
— Ні, — відповів я, — певний час я ще пробуду в Бонні. Дай мені принаймні адресу Генріха Белена, я хочу подзвонити йому, може, хоч він приїде сюди з Кельна — чи де він тепер живе. Річ у тому, що я поранився, розбив собі коліно, і сиджу без грошей, без роботи і — без Марі. А втім, я і завтра буду сидіти з розбитим коліном, без грошей, без роботи і без Марі — так що нічого спішного тут немає. Але, можливо, Генріх тепер уже пастор, має велосипед з мотором чи ще якийсь транспорт. Ти ще слухаєш?
— Так, — мляво відповів він.
— Будь ласка, — попросив я, — дай мені його адресу чи номер телефону.
Лео мовчав. Він уже так навчився зітхати, наче сто років підряд просидів у сповідальні, зітхаючи над гріхами й безумством усього людства.
— Ну, так тому й бути, — нарешті сказав він, явно переборюючи себе. — Ти, як видно, ще нічого не знаєш?
— Чого не знаю? — стурбовано гукнув я. — О господи, Лео, та говори ж ясніше!
— Генріх уже не священик, — сказав він тихо.
— А я гадав, що церковний сан лишається до останнього подиху...
— Звичайно, так, — пояснив він, — я мав на увазі, що він більше не служить церкві. Кудись виїхав, зник безслідно, ось уже кілька місяців. — Усе це Лео видавив з себе на превелику силу.
— Нічого, — запевнив я, — рано чи пізно він знову з'явиться. — Тут у мене зародилась одна підозра, і я запитав: — А він сам утік?
— Ні, — сказав Лео осудливим тоном, — з якоюсь дівчиною. — Це прозвучало так, ніби він сказав: "Його чума забрала".
Мені стало жаль тієї дівчини. Певно, вона католичка, і їй тяжко нидіти з колишнім священиком десь у злиденній кімнатці й терпіти всі подробиці "плотського бажання", а навколо розкидані білизна, підштанки, підтяжки, тарілочки з недокурками й використані квитки в кіно, а тут уже дається взнаки нестача грошей, і коли та дівчина спускається сходами, щоб купити хліба, сигарет чи пляшку вина й на порозі зустріне сварливу хазяйку, то навіть не зможе кинути їй у відповідь: "Мій чоловік артист, так, так, — артист!" Мені було жалко їх обох, але більше дівчину, ніж Генріха. В таких випадках, коли йдеться не просто про непоказного, а навіть сумнівного капелана, церковна влада, напевно, досить сувора. Якби це сталося з таким типом, як Зоммервільд, то всі, очевидно, дивились би на все крізь пальці. Той навіть не тримав про людське око літньої економки з пожовклою шкірою на ногах: у нього служила гарненька, квітуча на вид особа, — він звав її Магдалиною, — прекрасна куховарка, випещена і завжди весела.
— Ну що ж, — зауважив я, — тоді він для мене поки що відпадає.
— Боже мій, — вжахнувся Лео, — як ти можеш так байдуже реагувати на це!
— Я ж не Генріхів епіскоп і безпосередньо не зацікавлений у цьому ділі, — відповів я, — мене турбують лише деталі. Може, в тебе є принаймні адреса або телефон Едгара?
— Ти маєш на увазі Вінекена?
— Авжеж, — сказав я. — Сподіваюся, ти ще не забув Едгара? Ви ж зустрічалися з ним у нас у Кельні, а коли ми ще жили вдома, то часто грались у Вінекенів і їли там картопляний салат.
— Ну звичайно, — мовив він, — звичайно, пам'ятаю, але, наскільки я знаю, Вінекен десь за кордоном. Хтось розповідав, що він поїхав у складі якоїсь наукової експедиції до Індії чи до Таїланду — точно не знаю.
— Ти певний цього? — запитав я.
— Цілком, — відповів він, — ага, тепер я згадав: Геріберт розповідав мені про нього.
— Хто? — гукнув я. — Хто тобі про це розповідав?
Лео мовчав, я навіть не чув більше його зітхань і тепер нарешті зрозумів, чому він не хоче приїхати до мене.
— Хто? — крикнув я ще раз у трубку, та Лео не відповідав. Він уже встиг завчити й те характерне покашлювання, що я частенько чув із сповідальні, чекаючи в церкві Марі. — Краще вже й завтра не приходь до мене, — мовив я знесилено. — Шкода пропускати лекції. Тобі тільки й лишилося сказати, що ти бачився з Марі.
Очевидно, він не навчився нічого, крім зітхання та покашлювання. Цього разу він теж зітхнув — гірко, глибоко й протяжно.
— Можеш не відповідати на це запитання, — сказав я, — тільки передай від мене привіт тому симпатязі, з яким я сьогодні двічі говорив по вашому телефону.
— Штрюдеру? — стиха запитав він.
— Не знаю, як його прізвище, але поговорити з ним було приємно.
— Та з ним же ніхто серйозно й говорити не стане, — сказав Лео. — Він же... він, так би мовити, тільки з милості проживає тут. — Лео і справді спромігся видавити з себе щось схоже на сміх. — Він тільки часом пробирається до телефону й говорить усякі дурниці.
Я підвівся на ноги, поглянув крізь щілинку в завісі на годинник внизу на площі. Було вже без трьох хвилин дев'ять.
— Ну, тобі пора йти, — сказав я, — а то ще запишуть до особової справи. Та дивись мені, не пропусти завтра лекції.
— Але ж ти зрозумій мене... — благально мовив він.
— От прокляття, — вихопилось у мене, — адже я і так тебе розумію. Не бери цього так до серця.
— Що ти за людина — я тебе ніяк не можу розкусити, — сказав він.
— Я — клоун, — відповів я, — і колекціоную незвичайні моменти. Бувай. — І поклав трубку.
25
Я забув розпитати про його успіхи на військовій службі, та, можливо, ще колись трапиться нагода й для цього. Напевно, він буде вихваляти харчування — вдома нас ніколи так добре не годували, — тягар служби визначатиме як "надзвичайно корисний у виховному відношенні", а спілкування з простими людьми як "страшенно повчальне". Я міг обійтися, не розпитуючи його про це. Цієї ночі він, мабуть, у своїй семінарській постелі і очей не стулить, в муках совісті перевертатиметься з боку на бік, терзаючись одним і тим же питанням: чи правильно вчинив, що не пішов до мене. А я так багато хотів йому сказати, зокрема те, що для нього значно краще було б вивчати теологію десь у Південній Америці чи в Москві або ще в якійсь частині світу, тільки не в Бонні. Адже він повинен зрозуміти: тому, що він називає своєю вь рою, не місце тут, у Бонні, серед Зоммервільдів та Блотертів, що тут же навернутий до католицтва Шнір, якщо навіть стане священиком, лише сприятиме зміцненню курсу акцій на біржі.
Обов'язково треба поговорити з ним про все це, найзручніше — коли вдома у нас буде журфікс. Ми, обидва блудні сини, посідали б у кухні біля Анни й, попиваючи каву, згадали б минулі славні часи, коли ми в нашому парку вправлялися з фаустпатроном, а перед нашими ворітьми зупинялись машини вермахту і до нас на постій привозили військових. Офіцер — майор чи щось подібне — з фельдфебелями й солдатами, автомашина з штандартом, і у всіх у них на думці нічого іншого, крім хіба яєчні, коньяку, сигарет та бажання полапати дівчат у кухні. Часом вони виявляли службовий запал, тобто ставали пихатими, солдати шикувалися перед нашим особняком, офіцер випинав груди, навіть закладав руку під борт мундира (наче артист бродячої трупи, що грає роль генерала) і горланив щось про "остаточну перемогу". Нестерпно, комічно, безглуздо. Та коли потім виявилося, що фрау Вінекен з кількома жінками вночі потай пробралася лісом крізь німецькі та американські позиції, щоб на тім боці у брата-пекаря добути хліба, ота пихатість обернулась на смертельну загрозу. Офіцер хотів розстріляти фрау Вінекен і ще двох жінок за шпигунство й саботаж (фрау Вінекен зізналася на допиті, що по той бік фронту розмовляла з американським солдатом). Але тут наш батько — скільки я пам'ятаю, вдруге за своє життя — набрався рішучості, випустив жінок з імпровізованої в'язниці — нашої гладильні — і сховав їх на березі в сараї для човнів. Він виявив справжню мужність, кричав на офіцера, а той кричав на нього.