Як кого беруть, то замикають у дровітні за школою, а тоді відвозять до Гардвіцької тюрми. Себто чоловіків. Жінок досі у нас не арештовували.
— Ні, тату, — сказав Лайк. —Леді все так само в готелі, їх тільки стережуть за дверима. У дровітні лише містер Хо-генбек. Містер Колдуел поїхав назад до Мемфіса тридцять першим. Того хлопця він узяв із собою.
— Отіса? — запитав я. — А зуба в нього відібрали? ,, :
— Про це я не чув, — відповів Лайк, не перестаючи їсти, і коротко глянув на мене. — 3 конем теж усе гаразд. Я його бачив, він у стайні при готелі. Містер Колдуел перед від'їздом сплатив заставу за містера Маккасліна, щоб він міг доглядати коня. — Лайк їв далі. — Поїзд на Джефферсон відходить о дев'ятій сорок. Ми ще встигнемо, як не забаримось.
Дядько Пошем дістав з кишені великого срібного годинника і подививсь на нього.
— Ми ще встигнемо — знову сказав Лайк.
— Я не можу, — сказав я. — Мені треба діждатись. Дядько Пошем сховав годинника, підвівсь і покликав неголосно: '
— Мер*. '
Вона була в світлиці, і я не почув ні слова. За хвильку вона підійшла до дверей:
— Я вже все зробила. — Тоді звернулася до Лайка: — Тобі я постелила в сінях. — І до мене: — Ти ляжеш на Лайковому ліжку, як і вчора.
— Навіщо я маю там лягати? — заперечив я. — Мені добре буде й з дядьком Пошемом. То мені не вадить. — Вони подивились на мене мовчки й усі з однаковим виразом. — Я опав із хазяїном не раз, і нічого, — сказав я. — Він теж хропе. То мені не вадить.
—— 3 хазяїном? — не зрозумів дядько Пошем.
•*" Це ми так мого дідуся називаємо, — пояснив я. — Він теж хропе. Але мені то не вадить.
-т— Хай і так, — мовив дядько Пошем.
Ми пішли до його кімнати. На порцеляновому абажурі його лампи було намальовано квіти, а в одному кутку на позолоченому мольберті, стояла велика картина в позолоченій рамі: портрет жінки, не дуже старої, тільки в старомодному вбранні. Ліжко було заслане яскравим укривалом з різнокольорових клаптів матерії, як Г в Лайковій кімнаті; в каміні — навіть тепер, серед травня — жарів огонь. Був тут ще стілець і крїсло-гойдалка, але я не сідав. Я просто стояв і чекав. Тоді дядько Пошем увійшов знову. На ньому була тепер нічна сорочка, і він накручував срібного годинника.
—• Роздягайся,— сказав він. Я послухався. — Мама тобі дозволяє отак спати вдома?
— Ні, добродію,— відказав я.
— В тебе немає нічого передягтись?
— Ні, добродію.
Він поклав годинника на поличку каміна, підійшов до дверей і .гукнув:
— Мері.— Вона озвалася.— Принеси чисту Лайкову сорочку.
За хвильку її рука встромилася в шпарину дверей, і дядько Пошем узяв ту сорочку.
— На,— сказав він мені. Я одягнув її.
— На сон грядущий ти молишся в ліжку чи долі навколішки?
— Навколішки— відказав я.
— То проказуй.
Я став на коліна поруч з ліжком і тихо проказав молитву. Ліжко було вже постелене. Я ліг, і дядько Пошем загасив лампу, потім ліжко знову зарипіло, і тоді — місяць тої ночі сходив дуже пізно, але в кімнаті було трохи видно — я побачив його, як він лежав горілиць, увесь чорний з білим на тлі білої подушки, білі вуса й біла борідка, руки складені на грудях.
> — Завтра вранці поїдемо до міста й побачимося з містером Хогенбеком. Коли він скаже, що тобі вже нема чого тут робити і треба їхати додому, ти поїдеш?
— Так, добродію.
— Ну то давай спати,— сказав він.
Ще ж бо до того, як він це сказав, я вже знав, що саме цього й хочу, і хочу, мабуть, іще від учора: їхати додому. Розумієш, прочуханка — річ нікому не мила, але ж часом її не уникнути, і все, що ти можеш зробити,— це тільки не здатись. Бун з Недом не здалися, і ось тепер вони там, де вони є. Але ж, може, вони не скажуть, що я здався, коли самі загадають мені вертатись додому? Може, я просто замалий, замолодий, може, я просто не здатен витримати свого тягаря, і якби вони мали замість мене когось більшого, старшого, чи хоча б спритнішого,— може, тоді б ми не програли? Ти розумієш? Це тільки з першого погляду все здавалося розважливим і слушним, навіть бездоганно, тоді як насправді воно було зовсім не таким; я хотів вернутись додому і лише не мав духу в цьому признатись, де вже там, щоб таке здійснити! Отож визнавши, нарешті, що я не тільки невдаха, а й боягуз, я мав би тепер із чистим серцем заснути, як мале дитя,— що дядько Пошем уже й зробив, хропучи легенько (це як порівняти з дідусевим хропаком). Та й це вже було пусте, якщо я завтра буду вдома і без нічого — без крадених коней, без чеснотою вражених повій, без заблудливих пульманівських кондукторів, без Неда й Буна Хогенбека в його натуральному вигляді, коли він вирвався з татових шор,— без нічого, що тривожило б мене й уві сні,— аж тут почув я чийсь голос, хтось прокричав кілька разів, перше ніж я спромігся пробудитись від сну в ясний день, залитий сонцем; дядька Пошема поруч мене вже не було, і тепер я знов почув крик знадвору:
— Е-гей! Е-гей! Лайк! Лайк! — і я схопився, скочив з ліжка, підбіг до вікна, з якого було видно подвір я перед домом. Там стояв Нед. І кінь при ньому.
Отож знов о другій годині дня ми з Маквіллі сиділи на своїх (його то вже безперечно) пручливих конях, — вчора містер Клеп так налякався, що сьогодні вирішили жеребку-ватися, хто де бігтиме, і Маквіллі виграв внутрішню стежку,— стримуючи їх, аж поки наш розпорядник і стартер (він же собачий тренер, мисливець для базару і душогубець) скомандує: "Гайда!"
Але перед цим дещо сталося. По-перше, Нед. Виглядав він погано. Він виглядав жахливо. Це було не просто недосипання — ми всі були невиспані. Проте ми з Буном ці чотири ночі від виїзду з Джефферсона-бодай хоч лежали в ліжку, тим часом як Нед трохи спав хіба тільки дві ночі, і то вкупі з конем, у найкращому разі — на сіні, одну в багажному вагоні, другу в стайні. Та й одяг його теж. Сорочка брудна, чорні штани — майже такі самі. Мені принаймні попереднього вечора Евербі випрала одіж, а Нед досі не роздягався ані разу — аж оце тепер сидів у чистому полинялому комбінезоні й джемпері дядька Пошема, поки Мері прала йому сорочку і намагалася хоч сяк-так полагодити штани; ми з ним снідали в кухні за столом, а дядько Пошем сидів і слухав.
Нед розповідав, що вже перед світанком якийсь білий — але не містер Полімес, констебль,— розбудив його, де він там спав на в'язках сіна, і наказав забрати коня й вимітатися з міста.
— Тільки тобі з Вихром, а Бунові та іншим — ні? — запитав я.— Де вони тепер?
— Там, куди ті білі їх запровадили,— відмовив Нед. — Отож я сказав: "Дуже дякую, панове білі", узяв Вихра та й...
— А чому? — урвав я його.
— Хіба тобі не однаково, чому? Все, що нам треба зараз,— це бути на старті о другій годині, виграти ті два забіги, знов дістати хазяїнів автомобіль і повернутись до Джефферсона, відки нам би й не слід було виїздити.
— Ми не можемо вертатись без Буна,— сказав я.— Якщо вони пустили тебе з Вихром, то чому його не пустили?
— Слухай-но сюди,— мовив Нед.— У нас із тобою досить клопоту з цими гонами. Ти б кінчав снідати та пішов полежав, поки я гукну тебе...
— Перестань йому брехати,— озвався дядько Пошем. Нед їв, схиливши голову над мискою, їв поспіхом. Він був утомлений; білки в його очах були вже й не рожеві, а просто червоні.
— Містер Бун Хогенбек поки що нікуди не поїде. Він добре засів цим разом. Вранці його мають забрати до Гард-віка, там уже надійніше замкнуть. Нам з тобою треба тільки...
— Скажи йому,— озвався дядько Пошем.— Він витримав усе, куди ви, дорослі, затягували його, відколи сюди привезли,— то невже він і решти не витримає, поки ви якось тут виборсаєтесь та заберете його додому? Хіба він сам цього не бачив — ось тут, у дворі, і в домі в мене, і на моєму пасовиську, а ще ж потім і в місті щось міг бачити, як той хабаль ліз до дівчини, і як вона від нього відмагалася, і тільки цей одинадцятиліток і боронив її? Що вона, не могла сподіватися помочі ні від Буна Хогенбека, ні від закону, ні від інших дорослих білих, а тільки від цього хлопця? Скажи йому.
і Щось у мене всередині вже волало: "Ні. Ні. Не питай. Облиш це. Облиш". Але я таки запитав:
— А що Бун зробив?
Нед жував над мискою і кліпав почервонілими очима, наче в них було повно піску.
— Налупцював того законника. Буча. Мало не вибив з нього духу. Його випустили раніше, ніж мене з Вихром. Він навіть не зупинився. Пішов .просто до тої дівчини...
— Це була міс Реба,— похопився я.— Міс Реба.
— Ні,— заявив Нед.— Та друга, здорова. Не знаю, як її на ім'я... Налупцював її, обернувся...
— Він ударив її? — скрикнув я.— Ударив Евер... міс Коррі?
— Це її так звуть? Еге ж. ...Обернувся й пішов просто до того законника, де він там був, його теж налупцював, з пістолетом і всім, аж поки спромоглися його відтягти...
— Бун ударив її,— повторював я.— Він ударив її.
— Еге ж. Якби не вона, мене з Вихром і не випустили б. Буч переконався, що ніяк до неї не добереться, а коли побачив, що я, і ти, і Бун не зважимося вернутись додому, поки не виграємо сьогодні перегонів, і що той виграш залежить від Вихра,— взяв та й замкнув коня. Оце ж і сталося. Тільки й того. Дядько Пошем казав тобі, що він ще в понеділок бачив, куди все хилиться, та й я б мусив теж помітити, якби не заморочився так з Вихром, або, може, якби краще знав того Буча...
— Я не вірю,— сказав я.
— Але це так,— мовив Нед.— Оце ж бо й сталося. Це просто лиха пригода, така, що годі й передбачити. Отак ненароком він побачив И в понеділок і розважив собі, що тої зірки й пістолета йому вистачить, як, либонь, йому тут завше вистачало. А воно цим разом вийшло дзуськи, тож він мусив зметикувати щось інше, і, звісно, нагледів Вихра, що від нього залежав виграш на перегонах, щоб ми могли дістати назад хазяїнів автомобіль і, може, вернутись додому...
— Ні!— скрикнув я.— Ні! То не вона! її навіть тут не було! Вона вчора ввечері поїхала з Семом до Мемфіса. Вони просто тобі не сказали. То був хтось інший. То була та друга!
— Але ж ні,— мовив Нед.— То була вона. Ти ж бачив, що тут діялося в понеділок.
О так, — і дорогою до міста в бричці того дня, і в лікаря, і в готелі ввечері, аж поки міс Реба нагнала йому стра: ху, і він забрався звідти, як ми — принаймні я — гадали, назавжди. Тільки що міс Реба теж була жінка, не більше.
Я сказав:
— Чому ніхто не допоміг їй? Отой чоловік...