— Тату! Та я б його — голими руками!..
— Серденько моє золоте!.. — зрадів тесть. — Ну?! Нарешті!.. Наре-ешті!.. Дай я тебе обійму!
Бенедикт з Кудеяр Кудеяричем стояли, обійнявшись, дивилися на місто з висоти. По хатах засвітилися сині вогники, захід згас, вигулькнули зірки.
— А давай один одному клятву дамо, — сказав Кудеяр Кудеярич.
— Клятву?
— Еге ж. Шоб дружба навік.
— А-а... Тоді давайте.
— Я тепер для тебе — все, шо хоч. Дочку за тебе оддав, а хочеш — жінкою поступлюся?
— Н-н-необ'язательно. Нам нада кант у груді та мирне небо над головою. То закон такий, — пригадав Бенедикт.
— Еге ж. І шоб удвох — супроти тиранів. Згодний?
— Та хіба ні.
— То по руках, розорим гніздо угнітателя?
— Ой, тату, там, мабуть, книг — як снігу!
— Та-а-а, дорогенький, більше, бі-ільше. А він з їх картинки видирає.
— Мовчіть, не треба, — заскреготів зубами Бенедикт.
— Не можу мовчать! Іскуство ж гине! — строго висловився тесть. — Нема гіршого ворога, ніж байдужість! Отак з мовчазної згоди байдужих і творяться усілякі злодійства. Ти ж "Муму" читав? Зрозумів прітчу? Як він ото мовчав-мовчав, а собачка й загинула.
— Тату, але ж як...
— Ніштяк, усе продумане. Революцію робитимем. На тебе одного й чекав. Вночі поліземо, він по ночах не спить, а вартові вже й потомляться. То по руках?
— Та як це вночі, вночі ж темно!
— А я на шо? Я ж світоч, хіба ні?
Тесть пустив очима промінь і засміявся, задоволений.
Чисто та ясно, льодяно було на душі. Без неврозів.
ЯТЬ
Червоний Терем усередині легенько тхне пліснявою — запах такий знайомий, хвилюючий... Ні з чим не сплутаєш. Старий папір, стародавні палітурки, шкіра, сліди золотого пилку, солодкого клею. У Бенедикта легенько підкошувались і слабшали ноги, наче він ішов на перше побачення з жінкою. З жінкою!.. — та нашо йому тепер тая жінка, чи Марфутка, чи Оленька, коли всі мислимі жінки з усіх тисячоліть, всі оті Ізольди, Розамунди, Джульєти, з їхніми шовками та гребенями, капризами та кинджалами вже скоро, ось уже скоро, будуть його, і нині і присно, і на віки віків... Коли він зараз, оце прямо зараз, стане володарем чогось нечуваного, неймовірного... Шахіншах, емір, султан, Король-Сонце, начальник Жека, Предсідатель Земного Шара, мозольний оператор, письмоводитель, архимандрит, папа римський, думний дяк, колезький асесор, цар Соломон, — все це буде він, він...
Тесть освітлював дорогу очима. Два сильних, місячно-білих променя обшарювали калідори, — пил то спалахував, плавав у стовпах світла, то згасав на мить, коли тесть моргав, — Бенедиктові паморочилось у голові од частих спалахів, од аромату близьких книжкових палітурок, од солодкуватого смороду з тестевої пащі, — той раз-по-раз смикав головою, наче його комір душив. Тіні, наче гігантські буквиці, танцювали по стінах, — "глаголь" гака, "люди" гострого Бенедиктового ковпака, "живете" розчепірених, обережних, обмацуючих стіни пальців, шо нишпорили у пошуках потайних дверей. Тесть звелів ступати тихо, валянками не човгати.
— Слушай революцію, їтіть!..
Революціонери навшпиньки кралися по калідорах, завертали, зупинялися, озиралися, прислухалися. Десь там біля входу валялася нікудишня, тепер уже бездиханна, варта: куди тому бердишеві чи алебарді проти двосічного, швидкого, наче птах, гака!
Пройшли два яруси, піднімалися по сходах, навшпиньки пробиралися через підвісні галереї, де крізь міхури на вікнах ясно й моторошно світив місяць; чорними валянками нечутно пробігали по місячних мостинах; розкрилися внутрішні, високі та візерунчаті сіни, де похропувала, — ноги врозкидь, шапки на грудях, — п'яна внутрішня варта. Тесть одразу став тихенько лаяться: ніякого тобі порядку в государстві. Федір Кузьмич, слава йому, все розвалив! Наскоком, сильно тикаючи, знешкоджували варту.
За сінями знову калідори, і солодкий запах наблизився, і глянувши вгору, Бенедикт аж руками сплеснув: книги! На полицях — книги! Господи, Боже! Аж коліна підігнулися, аж затремтів та нишком заскімлив: та життя ж людського не вистачить оте все перечитать! Ліс, гай із листям, завірюха нескінченна, без розбору, без числа! А!.. А!!!.. А!!!!!!!!! А може... га?.. може десь тут... може й заповітна книжечка!.. де сказано, як жить!.. Куди йтить!.. Куди серце повернуть!.. Чи може, тую книжечку Федір Кузьмич, слава йому, вже знайшов, розшукав і читає: на лежанку стриб, та й почитує, та й почитує! Оце ж він її знайшов, ірод, та ще й читає!!! Тиран, бля!
— Не відволікайся! — дихнув у обличчя тесть.
Калідори множилися, загиналися, роздвоювалися, заглиблювалися у невідомі глибини терему. Тесть водив очима — тільки корінці книг мелькали.
— Должон же звичайний хід буть, — бурмотів тесть. — Десь тут і должон, звичайнісінький тобі хід. Та буть того не може... Десь ми туто збилися...
— "Сєвєрний Вєсні-і-і-і-і-ік"!!! Восьмий номе-е-е-е-е-е-ер!!! — заволав на все горло Бенедикт. Рвонувся, штовхнув Кудеяр Кудеярича; той заточився, вдарився об стіну; оперся, падаючи, рукою; стіна захиталася, виявилась полицею, полиця завалилася, посипалася, аж раптом, — одкрилася палата велика-превелика, кругом попід стінами шафи та полиці, а в палаті столів бозна-скільки, книгами завалені, а коло головного столу, у півколі тисячі свічок, височенький тубарет, а на тубареті сам Федір Кузьмич, слава йому, з письмовою паличкою у десниці; личко до нас повернув і рота роззявив: здивувався.
— Чо' без доклада? — спохмурнів.
— Злазь, скидавайся, проклятий тиран-кровопивця, — красиво закричав тесть. — Скидать тебе прийшли!
— Хто прийшов? Нашо пропустили? — занепокоївся Федір Кузьмич, слава йому.
— "Хто прийшов", "хто прийшов"! Хто нада, той і прийшов!
— Тірани міра, трепіщітє, а ви мужайтєс і внємлітє! — крикнув і собі Бенедикт з-за тестева плеча.
— Чо' це "трепіщітє"? — Федір Кузьмич усе зрозумів, личко скривив, та й заплакав. — А шо це ви ото робить надумали?
— Кінець твоїй владі неправедній! Позбиткувався з народу, — і буде з тебе! От ми тя зараз гаком!
— Не нада, не нада мене га-аком! Бо буде бо-о-о-о-ольна!
— Ти гля! Він ще й скиглить буде, слова жалісні казать! — закричав тесть. — Бий його! — І сам ударив з розмаху. Але Федір Кузьмич, слава йому, швиденько скотився з тубарета, та й одскочив, тож попав тесть прямо по книзі, а книга тая порвалася.
— Нашо, нашо ви мене скида-а-а-аєте-е?
— Погано государством управляєш! — закричав тесть страшним голосом. Кинувся з гаком на Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні, але Федір Кузьмич, слава йому, знов під тубарет, звідти під стіл, та й перебіг на ту сторону палати.
— Як можу, так і управляю! — заплакав із тої сторони Федір Кузьмич.
— Розвалив государство к чортовій матері! Сторінки з книг видираєш! Бенедикте, ану лови його!
— У пушкіна стіхи покрав! — крикнув і собі Бенедикт, розпаляючись. — Пушкін — наше всьо! А він покрав!
— Я колесо винайшов!
— То пушкін колесо винайшов!
— Я карамисла!..
— То пушкін карамисла!
— Я скіпку, шоб у хаті світити!..
— Диви, ще й одгавкується!...
Бенедикт кинувся ловити Федіра Кузьмича з оцього боку столу, тесть кинувся переймать з отого боку, а Найбільший Мурза, довгої йому жизні, знову шусть! під стола, та й назад перебіг.
— Не чіпайте мене, я добрий і хароший!
— Вертлявий, гнида! — закричав тесть. Рукою на стіл сперся та я-як стрибнув, прям одним стрибком через стільницю перемахнув. Федір Кузьмич, слава йому, вискнув, порскнув під шафу і десь там глибоченько заховався.
— Лови його! — хрипів тесть, шукаючи, тицяючи гаком під полиці. — Утече! Утече! В нього тут кругом лази прориті!
Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.
— Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..
Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, — темно, якісь клапті.
— Нічо' не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!
— Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...
Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.
— А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...
Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук-тук-тук, — дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.
— Упустив, халєра! — гаркнув із досадою тесть. — Учив я тебе, учив!
— А чо' весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!
— Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!
— Нечесно, нечесно! — заверещав Федір Кузьмич, слава йому, з-під полиць.
— Онде він! Давай!
Але Федір Кузьмич знову перебіг.
— Не нада мене ловить, маленького такого!..
— Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..
— Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! — вискнув Федір Кузьмич із третього місця.
-...Поганці! — гукнув з четвертого.
Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, — онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м'яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, — зовсім добре було б: ніздрі роздулися, — можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!
— Осьо-о він! — заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. — Держу-у-у-у!
Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм'якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.
Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.
— Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип'ятить.
— А тепер шо?
— А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.
— Руками?!
— Чо' це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.
— Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..
— Та тут без букв. Картинка одна.
Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака.