— От не скажу і все.
— Якось переживу. Не вертися і не шморгай мені під вухом. Що ти робила у Брокілоні? Загубилася? Заблукала?
— Ще чого! Я ніколи не блукаю.
— Не вертися. Ти втекла від Кістріна? Зі замку Настрог? Перед шлюбом чи після?
— Звідки ти знаєш? — вражено шморгнула вона.
— Я напрочуд мудрий. А чого ти тікала саме до Брокілону? Безпечнішого місця не було?
— Це дурний кінь поніс.
— Брешеш, принцесо. Ти зі своєю статурою могла б хіба кота осідлати. І то сумирного.
— То Марко їхав. Джура лицаря Воймира. А в лісі кінь звалився і зламав ногу. І ми загубилися.
— Ти ж казала, що тобі таке не трапляється.
— То він заблудив, а не я. Був туман. І ми загубилися.
Загубилися, подумав Геральт. Бідний джура лицаря Воймира, який мав нещастя натрапити на Бренн і її товаришок. Дітвак, який, певно, не знав, що таке жінка, допомагає у втечі зеленоокій шмаркачці, бо наслухався лицарських оповідей про дівиць, силуваних до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб загинути від фарбованої стріли дріади, яка, певно, не знає, що таке мужчина. Але вже вміє убивати.
— Я питав, ти дременула із замку Настрог перед шлюбом чи після шлюбу?
— Дременула та й годі, а тобі що, — відбуркнула вона. — Бабуся сказала, що я маю туди поїхати і з ним познайомитися. З отим Кістріном. Тільки познайомитися. А його батько, той пузатий король…
— Ервилл.
— …відразу шлюб і шлюб. А я не хочу. Того Кістріна. Бабуся казала…
— Такий тобі огидний король Кістрін?
— Я його не хочу, — гордо заявила Цирі, сьорбаючи носом, з якого аж вуйки вилазили. — Він товстий, дурний і з рота йому недобре пахне. Перед тим, як я туди поїхала, мені показали малюнок, а на малюнку він не був такий товстий. Я не хочу такого чоловіка. Взагалі не хочу чоловіка.
— Цирі, — невпевнено сказав відьми́н. — Кістрін ще дитина, як і ти. Через кілька літ з нього може вирости зовсім непоганий молодик.
— Ну то нехай мені пришлють інший малюнок через кілька літ, — пирхнула вона. — І йому теж. Бо він мені сказав, що на тому малюнку, який показали йому, я була куди гарнішою. І зізнався, що кохає Альвіну, придворну даму, і хоче бути її лицарем. Бачиш? Ні він мене не хоче, ні я його. То нащо шлюб?
— Цирі, — гмикнув відьми́н. — Він принц, а ти принцеса. Принци і принцеси саме так побираються, не інакше. Такий звичай.
— Ти кажеш як усі. Думаєш, як я мала, то можна мені набрехати?
— Я не брешу.
— Брешеш.
Геральт замовк. Бренн, що йшла перед ними, оглянулася, вочевидь, здивована тишею. Знизавши плечима, продовжила перехід.
— Куди ми йдемо? — понуро озвалася Цирі. — Я хочу знати!
Геральт мовчав.
— Відповідай, коли тебе питають! — грізно гукнула, перед тим гучно шморгнувши. — Ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?
Він не озвався.
— Вкушу тебе за вухо! — заверещала. Відьми́нові це обридло. Зняв дівча з плечей і поставив на землю.
— Слухай, шмаркачко, — грізно сказав, розстібаючи пряжку пояса. — Я тебе зараз перегну через коліно, стягну штанці і дам по задку ременем. І ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я тобі не придворний і не слуга. Зараз пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз побачиш, що краще бути принцесою, ніж загубленою в лісі сопливкою. Бо принцеси, овшім, можуть поводитися нестерпно. Принцесам тоді ніхто не латає зад ременем, хіба що пан-принц власною персоною.
Цирі скорчилася і кілька разів сапнула носом. Бренн, спершись об дерево, байдуже приглядалася.
— Ну як? — спитав відьми́н, обкручуючи пояс довкола зап'ястя. — Будемо поводитися гідно та стримано? Бо, якщо ні, то приступаємо до латання заду її високості. Ну? Так чи ні?
Дівчинка захлипала і забулькала носом, після чого поквапом кивнула головою.
— Будеш чемна, принцесо?
— Буду, — відбуркнула вона.
— Зараз сцямнєє, — озвалася дріада. — Бяжим, Гвинблейд.
Ліс порідшав. Вони йшли через піщані молодняки, через вересовища, через покриті імлою луки, на яких паслися стада оленів. Ставало холодніше.
— Шляхетний пане, — озвалася Цирі після довгого, довгого мочання.
— Мене звати Геральтом. Що таке?
— Я страшененько голодна.
— Ми зараз зупинимося. Скоро смеркатиме.
— Я не витримаю, — захлипала. — Я нічого не їла від…
— Не слинь, — він сягнув до сакви, витяг кусень солонини, маленький кружок сиру і два яблука. — Бери.
— Що таке те жовте?
— Солонина.
— Я цього не їстиму, — буркнула вона.
— От і гаразд, — невиразно сказав він, запхнувши солонину до рота. — З'їж сир. І яблуко. Одне.
— Чому одне?
— Не вертися. З'їж обидва.
— Геральте?
— Ммм?
— Дякую.
— Нема за що. Їж на здоров'я.
— Я не… Не за те. За те також, але… Ти мене врятував від стоніжки… Бррр… Я ледве не померла від страху.
— Ледве не померла, — серйозно підтвердив він. Ти ледве не померла винятково болісною і неприємною смертю, подумав. — А подякувати маєш Бренн.
— Хто вона?
— Дріада.
— Дзіванна ?
— Так.
— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас украла? Е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?
— Говорить як говорить, це неважливо. Важливо, як вона стріляє. Не забудь їй подякувати, коли ми зупинимось.
— Не забуду, — шморгнула носом вона.
— Не вертися, принцесо, майбутня королево Вердена.
— Я не буду ніякою королевою, — буркнула вона.
— Гаразд, гаразд. Не будеш королевою. Станеш хом'яком і поселишся в норі.
— Неправда! Ти нічого не знаєш!
— Не пищи мені під вухом. І не забувай про ремінь!
— Я не буду королевою. Буду…
— Ну і? Ким?
— Це таємниця.
— Ах, так, таємниця. Чудово, — він підняв голову. — Що таке, Бренн?
Дріада, зупинившись, знизала плечима, глянула на небо.
— Стамілася, — м'яко сказала вона. — І ти певне стамівся, як ніс її, Гвинблейд. Тут спинімся. Зараз сцямнєє.
III
— Цирі?
— Ммм? — дівчинка потягнула носом, шелестячи гілками, на яких лежала.
— Тобі не холодно?
— Ні, — зітхнула вона. — Нині тепло. Вчора… Вчора я страшененько змерзла, ой.
— Цуд, — озвалася Бренн, розпускаючи реміння довгих м'яких черевиків. — Такая дробка, а такі кавалак лесу прайшла. І через чати прайшла, через млаку, через гушчу. Моцна, здорова, сильна. Направду падходзіць… Падходзіць нам.
Геральт швидко зиркнув на дріаду, на її очі, що блищали у напівтемряві. Бренн сперлася спиною об дерево, зняла опаску, ривком голови розпустила волосся.
— Вошла в Брокілон, — пробурмотіла, випереджаючи коментар. — Яна наша, Гвинблейд. Ідзем до Дуен Канель.
— Пані Ейтне вирішить, — терпко відповів він. Але знав, що Бренн мала рацію.
Жаль її, подумав, дивлячись на дівчинку, що вертілася на зеленій постелі. Таке рішуче гноменя. Де ж це я її бачив? Байдуже. Але жаль. Світ такий розлогий і такий гарний. А тепер її світом буде Брокілон, — аж до кінця її віку. Можливо, недовгого віку. Може, тільки до дня, коли вона впаде між папороть, серед крику та свистіння стріл, воюючи у цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, що приречені програти. Приречені. Раніше чи пізніше.
— Цирі?
— Ага?
— Де мешкають твої батьки?
— Я не маю батьків, — вона потягла носом. — Втонули у морі, ще як я маленькою була.
Отак, подумав, це багато що пояснює. Принцеса, дитя покійної принцівської пари. Хтозна, чи не третя донька після чотирьох синів. Титул, що насправді значить менше від титулу шамбеляна чи конюшого. Попелясте зеленооке щось, яке крутиться при дворі і яке слід якнайшвидше випхнути, видати заміж. Якнайшвидше, перш ніж дозріє і стане маленькою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, що легко може трапитися у спільній замковій спальні.
Її втеча відьми́на не дивувала. Він не раз зустрічав князівен, а то й королівен, які блукали з трупами мандрівних театрів і раділи, бо зуміли втекти від короля, вже спорохнявілого, але все ще спраглого мати нащадка. Бачив королівських синів, які воліли непевну долю найманця, аніж вибрану батьком кульгаву чи рябу королівну, засушена або ж сумнівна незайманість якої мала бути ціною союзу та династичного зв'язку.
Ліг біля дівчинки, накрив її своєю ковдрою.
— Спи, — сказав. — Спи, маленька сирітко.
— Ще чого! — відбуркнула вона. — Я принцеса, а не сирітка. І бабуся в мене є. Моя бабуся королева, ти собі не думай. Коли я їй скажу, що ти мене хотів ременем побити, вона тобі накаже голову відрізати, побачиш.
— Ой лелечки! Цирі, змилуйся!
— Ще чого!
— Адже ти добра дівчинка. Як відрізати голову, то це дуже болить. Правда, що ти нічого не скажеш?
— Скажу.
— Цирі.
— Скажу, скажу, скажу! Що, забоявся, ага?
— Ой лелечки. Знаєш, Цирі, як людині відріжуть голову, то від цього можна навіть померти.
— Смієшся?
— Хіба ж я смію?
— Ще забоїшся, побачиш. З моєю бабусею нема жартів, як тупне ногою, то найбільші вояки і лицарі падають на коліна, я сама бачила. А як хтось неслухняний, то шах-мах, і голови нема.
— Як я боюся! Цирі?
— Гм?
— Напевно, тобі відріжуть голову.
— Мені?
— Звісно. Це ж твоя бабуся королева умовилася про шлюб із Кістріном і вислала тебе до Вердену, до Настрога. Ти була неслухняною. Як тільки повернешся… Шах! І голови нема.
Дівчинка замовкла, навіть перестала вертітися. Він чув, як вона цмокає, кусаючи нижню губу зубками, як тягає закладеним носом.
— Неправда, — сказала. — Бабуся не дозволить відрізати мені голову, бо… Бо це ж моя бабуся, ні? Еее, щонайбільше дістану по…
— Ага, — засміявся Геральт. — З бабусею нема жартів? Вже бувала різка в роботі, так?
Цирі сердито пирхнула.
— Знаєш що? — сказав. — Розповімо твоїй бабусі, що я вже тебе відлупцював, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?
— Ти, певно, дурний! — Цирі звелася на ліктях, шелестячи галуззям. — Як бабуся почує, що ти мене побив, то зразу тобі відріжуть голову.
— Тобі що, таки жаль моєї голови?
Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.
— Геральте…
— Що, Цирі?
— Бабуся знає, що я мушу повернутися. Не можу бути ніякою княгинею, ані дружиною того дурного Кістріна. Я мушу повернутися, — і вже.
Мусиш, подумав він. Та, на жаль, це ні від тебе, ні від твоєї бабусі не залежить. Залежить лише від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати.
— Бабуся знає, — казала далі Цирі. — Бо я… Геральте, поклянися, що нікому не скажеш. Це страшна таємниця. Страшенесенька, кажу тобі. Клянися.
— Клянуся.
— Добре, скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. А мій тато був зачарований. Це все мені одна няня розказала, а як бабуся довідалася, то був страшний скандал.