Темний Лорд за допомогою слуги відродиться знову — ще величніший і жахливіший. Сьогодні... близько півночі... слуга. .. вийде... щоб приєднатися... до свого... Пана...
Голова професорки впала на груди. Трелоні захрипіла. Тоді зненацька стрепенулася.
— Ой, я страшенно перепрошую, мій любий, — оспало мовила вона. — Ця спека, розумієш... я на мить задрімала...
Гаррі стояв, не зводячи з неї очей.
— Щось не так, мій любий?
— Ви... ви щойно сказали, що... Темний Лорд відродиться знову... що його слуга повертається до нього...
Професорка Трелоні була приголомшена.
— Темний Лорд? Той Кого Не Можна Називати? Мій любий хлопчику, з цим не жартують... Відродиться?.. Отакої...
— Але ж ви щойно це сказали! Сказали, що Темний Лорд...
— Мені здається, ти теж трохи задрімав, любий! — урвала його професорка Трелоні. — Я б ніколи не дозволила собі пророкувати такі нісенітниці!
Спускаючись драбиною і гвинтовими сходами, Гаррі не міг позбутися однієї думки... невже він щойно почув справжнє пророцтво? Чи Трелоні просто вирішила ефектно завершити іспит?
За пару хвилин він уже минав тролів вартових біля входу до ґрифіндорської вежі, а слова професорки Трелоні й далі відлунювали йому в голові. Повз нього пробігали учні. Вони сміялися й жартували в передчутті омріяної свободи. Коли він проліз крізь отвір за портретом, уся вітальня була майже порожня. У кутку сиділи Рон і Герміона.
— Професорка Трелоні, — задихано мовив Гаррі, — щойно мені сказала...
Глянувши в їхні обличчя, він зупинився на півслові.
— Бакбик програв, — кволо повідомив Рон. — Геґрід прислав записку.
Цього разу Геґрідова цидулка була сухою, на ній не було слідів від сліз, але, мабуть, писано її було тремтячою рукою, бо Гаррі ледве розібрав закарлючки.
Програв апеляцію. Його стратят надвечір. Це вже всьо. Не треба приходити. Я би не хтів, аби ви то виділи.
Геґрід.
— Ми мусимо піти, — рішуче сказав Гаррі. — Не можна, щоб він там самотньо сидів і чекав на ката!
— Але ж то буде надвечір, — завагався Рон, сумно визираючи з вікна. — Нам ніхто не дозволить... особливо тобі, Гаррі...
Гаррі уткнувся головою в долоні й замислився.
— Якби нам плащ невидимка...
— А де ж він? — запитала Герміона.
Гаррі розповів, як він ховав його в переході під одноокою відьмою.
— ... якщо Снейп знову мене там побачить, я матиму серйозну халепу, — докінчив він.
— Це правда, — погодилася Герміона, встаючи. — Але це якщо він побачить тебе... А як той горб відкривається?
— Треба... треба легенько по ньому вдарити і сказати "Дісендіум", — пояснив Гаррі. — Але...
Герміона не стала чекати, коли він договорить. Вона перетнула вітальню, штовхнула портрет Гладкої Пані і пролізла крізь отвір.
— Невже вона пішла по плащ? — пробурмотів Рон, дивлячись їй услід.
Так і було. За чверть години Герміона повернулася зі сріблястим плащем. Він був акуратно складений і схований під її мантією.
— Герміоно, я не розумію, що з тобою діється останнім часом! — ошелешено мовив Рон. — Спочатку ти набила пику Мелфоєві, тоді поскандалила з Трелоні...
Герміону ці слова, здається, втішили.
*
На вечерю вони пішли разом з усіма, але до ґрифіндорської вежі не повернулися. Сховавши плаща під мантію, Гаррі склав на грудях руки, щоб ніхто нічого не помітив. Вони причаїлися в порожній комірчині біля вестибюлю і чекали, коли спорожніє вітальня. Ось пробігли останні учні і грюкнули двері. Герміона визирнула.
— Усе добре, — прошепотіла вона. — Нікого нема. .. надягаймо плаща...
Притулившись одне до одного, щоб ніхто їх не побачив, вони навшпиньки перетнули вестибюль і зійшли кам'яними сходами надвір. Сонце вже торкнулося Забороненого лісу, золотячи верхівки дерев.
Діставшись до халупи, вони постукали. Їм відповіли не зразу. Нарешті з дверей визирнув блідий і тремтячий Геґрід.
— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.
— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік.
Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері, і Гаррі скинув плаща. Геґрід не плакав і не кидався їм на шиї. Він мав вигляд розгубленої людини, яка не розуміє, де вона і що вона. Дивитися на його безпомічність було стократ нестерпніше, ніж на сльози.
— Може, чайочку? — запропонував він і потягся за чайником. Його величезні руки дрібно тремтіли.
— Геґріде, а де... Бакбик? — запитала, вагаючись, Герміона.
— Я... я си... випустив його надвір, — відповів Геґрід, розливши на стіл молоко, яке він намагався налити в глечик. — Припнув його на гарбузовій грядці. Гадав 'єм, що він схоче ще поглянути на дерева і... і подихати свіжим повітрєм... перед тим, як...
Геґрідова рука так шалено затрусилася, що глечик з молоком вислизнув і розлетівся на друзки.
— Я приберу, Геґріде, — кинулася наводити лад Герміона.
— Там у шафці є ще один, — Геґрід опустився на стілець і витер рукавом чоло.
Гаррі глянув на Рона, а той невтішно зиркнув на нього.
— Невже ніхто нічого не може зробити! — обурено запитав Гаррі, сідаючи біля Геґріда. — Дамбл...
— Він пробував, — озвався Геґрід. — Він не має ніяких повноважень, аби скасувати їхній вирок. Він їм казав: з Бакбиком усьо файно, але вони там усі перелякані. .. ви ж знаєте Мелфоя... мабуть, погрожував їм... а той кат... вони з Мелфоєм старі друзяки... але всьо ніби буде в моменті... без мук... і я буду поряд...
Геґрід ковтнув слину. Він безтямно блукав поглядом по хатині, мовби шукаючи хоч якийсь промінчик надії.
— Дамблдор також прийде... щоб бути при тому.. Написав мені зранку. Каже, що хтів би бути... бути зі мною. Йой, яка то файна людина той Дамблдор...
Герміона, яка й досі шукала в Геґрідовій шафці глечик для молока, раптово схлипнула, але відразу перестала. Вона випросталася з глечиком у руці, ледве стримуючи сльози.
— Ми також залишимося з тобою, Геґріде, — почала вона, але Геґрід захитав своєю кудлатою головою.
— Ви мусити си вертати до замку. Я ж казав, що не хтів би, аби ви це виділи. Вам однак не можна тут бути... Гаррі, якщо Фадж із Дамблдором тебе застукають, ти будеш мати вели и кий клопіт.
Обличчям Герміони покотилися сльози. Щоб приховати їх від Геґріда, вона почала готувати чай. Узявши пляшку з молоком, щоб налити в глечик, вона раптом верескнула.
— Рон! Я... не може бути... це — Скеберс!!!
— Що що?! — ошелешено витріщився на неї Рон. Герміона підняла глечик і перевернула його догори дном. З обуреним писком, чіпляючись за стінки глечика, на стіл вивалився Скеберс.
— Скеберс! — розгублено вимовив Рон. — Скеберс, ти що тут робиш? — Він схопив пацюка, що й далі пручався, і підняв його вгору. Скеберс виглядав жахливо: він був іще худіший, шерсть вилазила жмутами, залишаючи великі залисини. Він відчайдушно виривався з Ронових рук.
— Все нормально, Скеберс! — заспокоював його Рон. — Тут немає котів! Ніхто тебе не чіпає!
Геґрід раптом зірвався на ноги і прикипів очима до вікна. Його зазвичай червоне обличчя стало біле, мов пергамент.
— Уже йдуть...
Гаррі, Рон і Герміона зиркнули у вікно. Замковими сходами спускалося кілька чоловіків. Попереду йшов Албус Дамблдор, його срібляста борода поблискувала в промінні згасаючого сонця. Поруч дріботів Корнеліус Фадж. За ними — ветхий представник Комітету і кат Макнейр.
— Мусите йти, — сказав Геґрід, у якого, здавалося, тремтіла кожна клітинка тіла. — Не можна, щоб вони вас тут виділи... біжіть, швиденько...
Рон запхнув Скеберса в кишеню, а Герміона схопила плаща невидимку.
— Я вас випущу на задні двері, — мовив Геґрід.
Вони вийшли за ним через двері, що вели на город. Гаррі відчував якусь нереальність подій, а особливо, коли побачив Бакбика, прив'язаного до дерева за гарбузовою грядкою. Бакбик, здавалося, відчував, що має щось статися. Він похитував з боку на бік своєю гостродзьобою головою і тривожно бив копитом землю.
— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно... — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть... Біжіть...
Але вони не рухалися.
— Геґріде, ми не можемо...
— Ми розкажемо їм, як було насправді...
— Вони не посміють його вбити...
— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені ще тілько бракувало, щоб і ви втрафили в біду!
Вони не мали вибору. Герміона накинула плаща невидимку на Гаррі й Рона. Біля хатини почулися голоси. Геґрід глянув на те місце, де вони щойно зникли.
— Швиденько біжіть... — здушено звелів він. — Не слухайте... — І пошкандибав до своєї хижі — у двері вже стукали.
Повільно, у якомусь страхітливому заціпенінні, Гаррі, Рон і Герміона нечутно обійшли Геґрідову хатину. Коли минули передні двері, ті з грюкотом зачинилися.
— Будь ласка, швидше, — прошепотіла Герміона. — Я цього не витримаю, я не переживу..
Вони стали підійматися галявиною до замку.
Сонце швидко сідало, небо ставало багряно сірим, але на заході ще пломенів яскраво червоний обрій. Рон раптом завмер на місці.
— Роне, будь ласка, — заблагала Герміона.
— Це Скеберс... він виривається...
Рон скорчився, намагаючись утримати Скеберса в кишені, але пацюк мовби ошалів. Він дико пищав, звивався, борсався і намагався вкусити Рона за руку.
— Скеберсе, це ж я! Ідіоте! Це я, Рон!
За їхніми спинами рипнули двері й залунали чоловічі голоси.
— Роне, ходімо, будь ласка, вони вже ось ось... — видушила з себе Герміона.
— Добре... Скеберсе, ану тихо!
Вони рушили далі. Тільки б не чути тих голосів за спиною. Але Рон знову спинився.
— Я не можу його втримати... Скеберсе, заткнися, нас почують!..
Пацюк пищав несамовито, однак не аж так голосно, щоб заглушити звуки з городу Геґріда. Спочатку чулися нерозбірливі чоловічі голоси, тоді настала тиша, і раптом — несподівано — зі свистом розсікши повітря, гупнула сокира.
Герміона похитнулася.
— Вони його вбили! — ледь чутно видихнула вона. — Я п просто не вірю... вони його вбили!
— РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ —
Кіт, пацюк і пес
Від шоку Гаррі потьмарилося в голові. Усі троє, приголомшені жахом, завмерли під плащем невидимкою. Останні сонячні промені залишали криваві відблиски на помережаній довжелезними тінями галявині. А тоді до них долинуло нестямне виття.
— Геґрід, — вимовив Гаррі. Не роздумуючи над тим, що робить, він кинувся назад, але Рон з Герміоною схопили його за руки.
— Не можна, — Рон був білий як папір. — Якщо вони дізнаються, що ми там були — Геґрідові кінець...
— Як...