Він надпив чарку, не дивлячись на Джоан.
— Будь ласка, пачку сигарет, — сказав він офіціантові, що саме проходив повз столик. — "Капораль".
Він запалив сигарету й допив чарку. І знов відчув, що Джоан дивиться на нього. Чого вона сподівається? Що я з розпачу вп'юся у неї перед очима? Він підкликав офіціанта й розрахувався. Коли він підвівся з-за столика, Джоан почала жваву розмову з одним зі своїх кавалерів. Вона не дивилась, як Равік проходив повз їхній столик. Обличчя в неї було суворе, холодне, без ніякого виразу, хоч вона силувано всміхалася.
Равік довго тинявся по місту й несподівано для самого себе знов опинився біля "Шехерезади". Морозов засяяв.
— Ти добре тримаєшся, солдате! А я вже гадав, що тобі каюк. Я радий, що моє пророцтво здійснюється.
— Не радій завчасу.
— Те саме я можу сказати й тобі. Ти спізнився.
— Знаю. Я вже її бачив.
— Де?
— У "Клош д'Ор".
— От тобі й на! — вражено сказав Морозов. — Життя вічно влаштовує нам несподіванки.
— Ти коли звільнишся, Борисе?
— За кілька хвилин. Уже нікого немає. Я тільки переодягнуся. А ти заходь, випий горілки за кошт клубу.
— Не хочу. Я почекаю тут.
Морозов приглянувся до нього.
— Як ти себе почуваєш?
— Препогано.
— А ти сподівався чогось іншого?
— Так. Людина завжди сподівається чогось іншого. Йди переодягайся.
Равік прихилився до стіни. Біля нього стара квітникарка збирала непродані квітки. Вона не запропонувала йому купити їх. Хоч це було й безглуздо, та Равікові захотілося, щоб вона звернулась до нього. Невже по ньому видно, що йому не потрібні квітки? Равік глянув на будинки вздовж вулиці. В кількох вікнах ще світилося. Поволі проїздили таксі. А чого ж він сподівався? Адже все було відоме наперед. Не сподівався він лише того, що Джоан випередить його. А чому б і ні? Завжди має слушність той, хто нападає перший!
Із "Шехерезади" вийшли офіціанти. Вночі вони були кавказцями в червоних черкесках і чоботях, а тепер стали просто втомленими людьми. Було якось дивно, що вони йшли додому в звичайних костюмах. Морозов вийшов останній.
— Куди ми підемо? — спитав вік.
— Я сьогодні вже був скрізь.
— То ходімо до готелю й пограємо в шахи.
— Що?
— Пограємо в шахи. В такі дерев'яні фігурки, що розвіюють і водночас змушують зосередитись.
— Добре, — мовив Равік. — А чого й не пограти?
Равік прокинувся і зразу відчув, що в кімнаті є Джоан. Було ще темно, і він її не бачив, але знав, що вона є. Кімната стала інша, вікно стало інше, повітря змінилося, і сам він також.
— Не грайся! — мовив він. — Увімкни світло й ходи сюди.
Джоан не ворухнулася. Не чути було навіть її подиху.
— Слухай, — сказав він, — не граймося в хованки.
— Добре, — тихо відповіла вона.
— То ходи сюди.
— Ти знав, що я прийду?
— Не знав.
— Твої двері були відчинені.
— Вони майже завжди відчинені.
Вона трохи помовчала.
— Я гадала, що ти ще не повернувся, — нарешті мовила вона. — Я тільки хотіла… думала, що ти ще десь сидиш і п'єш.
— Я теж так думав. А натомість сидів і грав у шахи.
— Що?
— Грав у шахи. З Морозовим. Унизу, в кімнаті, схожій на акваріум без води.
— У шахи! — Джоан вийшла зі свого кутка. — В шахи! Як можна грати в шахи, коли…
— Я й сам би не повірив, але виходить, що можна. Навіть добре грати. Одну партію я виграв.
— Ти холодний, мов крига, ти найчерствіший…
— Джоан, — мовив Равік, — не влаштовуй сцен. Я люблю театр, але сьогодні мені не до нього.
— Я не влаштовую ніяких сцен. Я страшенно нещасна.
— Добре. Облишмо це. Сцени доречні, коли людина не дуже нещасна. Я знав одного чоловіка, який від тієї хвилини, коли померла його дружина, й до самого похорону сидів зачинений у своїй кімнаті й розв'язував шахові задачі. Всі вирішили, що він черствий, але я знаю, що він нікого на світі так не любив, як свою дружину. Він просто не знайшов іншої ради. Він дні і ночі розв'язував шахові задачі, щоб не думати про своє горе.
Джоан стояла вже посеред кімнати.
— Тому й ти грав у шахи, Равіку?
— Ні. Я ж тобі казав, що то був інший чоловік. А я спав, коли ти прийшла.
— Так, ти спав! Ти здатен спати!
Равік сперся на лікоть.
— Я знав іще одного чоловіка, що втратив дружину. Він ліг у ліжко й проспав дві доби. Теща не тямилася з обурення. Вона не розуміла, що можна робити найнесподіваніші речі й водночас бути вкрай нещасним. Дивно, що для горя витворено такий примітивний етикет. Якби ти застала мене п'яного, мов колода, все було б так як годиться. А я грав у шахи, потім спав, і це зовсім не свідчить про те, що я бездушний і черствий. Що тут такого складного?
Щось торохнуло й забряжчало. То Джоан схопила вазу й шпурнула нею об підлогу.
— Добре, — мовив Равік. — Та цяцька мені не подобалася. Гляди, не наступи на скло.
Вона відштовхнула вбік скалки і сказала:
— Равіку, чому ти так поводишся?
— Справді, чому? Мабуть, додаю собі відваги. Ти не помітила цього, Джоан?
Вона швидко обернулася до нього.
— Може, й так. Але з тобою ніколи до кінця не збагнеш, чи ти правду кажеш, чи блазнюєш.
Вона обережно переступила скалки й сіла на ліжко. Почало розвиднятися, і він тепер добре розгледів її обличчя. Його вразило, що воно було не стомлене, а молоде, ясне й гладеньке. Джоан була в легкому плащі, якого він раніше не бачив, й не в тій сукні, в якій приходила до "Клош д'Ор".
— Я думала, що ти вже не повернешся, Равіку, — мовила вона.
— Я затримався довше, ніж сподівався. Не міг швидше приїхати.
— Чому ти жодного разу не написав?
— А хіба листи щось змінили б?
Вона відвела очі вбік.
— Усе-таки було б краще.
— Було б краще, якби я зовсім не повернувся. Але я не можу жити в іншій країні і в іншому місті. Швейцарія надто мала, там не згубишся. А в решті країн фашисти.
— А тут поліція…
— У тутешньої поліції ані більше, ані менше шансів спіймати мене, ніж було досі. Того разу мені просто не пощастило. Не треба про це думати.
Він сягнув рукою по сигарети. Вони лежали на столику біля ліжка, невеличкому, зручному столику, де можна було тримати книжки, сигарети й інший дріб'язок. Равік ненавидів нічні столики з різьбленими ніжками й стільницею з підробленого мармуру, які звичайно ставлять коло ліжок майже в усіх готелях.
— Дай і мені сигарету, — попросила Джоан.
— Може, хочеш чогось випити? — спитав він.
— Хочу. Не вставай, я сама принесу.
Вона знайшла пляшку й налила чарки. Одну вона подала Равікові, а другу взяла й відразу випила. Коли вона, п'ючи, відхилилася назад, плащ зсунувся з її плечей, і в ранковому світлі, що з кожною хвилиною яснішало, Равік побачив, що на ній була та сукня, яку він подарував їй, коли їхав з нею в Антіб. Чого вона надягла її? Це була єдина сукня, яку він купив їй. Він про таке ніколи не думав. І тепер не хотів думати.
— Коли я побачила тебе, Равіку… так несподівано… то вже ні про що не могла думати. Всі думки вилітали з голови, — сказала Джоан. — А як ти пішов… я подумала, що більше ніколи тебе не побачу. Подумала не зразу. Спершу я чекала, що ти повернешся до "Клош д'Ор". Сподівалася, що ти неодмінно повернешся. Чому ти не повернувся?
— А чого я мав повертатися?
— Я була б пішла з тобою.
Равік знав, що це неправда. Але не хотів про це думати. Він більше ні про що не хотів думати. Раніше він не повірив би, що йому вистачить її приходу. Він не знав, чого вона прийшла й чого хотіла, але його раптом опанував глибокий, дивний спокій, йому стало досить того, що Джоан тут. Що це таке? Наче ж усе вже минулося, подумав він. Невже я знов втрачаю самовладання? Знов западає темрява, кров стугонить у скронях, уява бере наді мною гору й насувається небезпека?
— Я думала, що ти хотів покинути мене, — мовила Джоан. — Ти й справді хотів цього! Признайся!
Равік мовчав.
Вона дивилася на нього, чекаючи відповіді.
— Я знала це! Знала! — твердо, переконано мовила вона.
— Налий мені ще кальвадосу, — попросив Равік.
— А це кальвадос?
— Так. Ти хіба не помітила?
— Ні.
Наливаючи чарки, вона поклала руку йому на груди, і його ніби пронизала блискавка. Вона взяла свою чарку й випила.
— Так, це кальвадос, — мовила вона. Тоді знов глянула на Равіка й додала: — Добре, що я прийшла. Я знала, що буде добре, як я прийду.
Надворі ще пояснішало. Зарипіли віконниці — то війнув ранковий вітерець.
— Правда ж, добре, що я прийшла?
— Не знаю, Джоан.
Вона схилилася над ним.
— Знаєш. Повинен знати.
Обличчя Джоан було так близько від нього, що її волосся торкалося його плечей. Він охопив її поглядом. Знайома картина, зовсім чужа й водночас рідна, завжди та сама, а проте ніколи не однакова. Він побачив, що шкіра в неї на лобі лущиться, що нафарбувалась вона абияк, що на верхній губі налипли крихти помади, бачив усе на її обличчі, яке нахилилося так низько над ним, що заступило йому весь світ, бачив його й усвідомлював, що лише уява закоханого, незважаючи ні на що, знаходить у ньому стільки таємничого. Він знав, що є вродливіші обличчя, розумніші й невинніші, але знав і те, що жодне з них не мало над ним такої влади, як це. І ту владу він дав йому сам.
— Так, — нарешті мовив він. — Добре. Чи з того, чи з іншого погляду, а добре.
— Я б не витримала цього, Равіку.
— Чого?
— Якби ти пішов від мене. Назовсім.
— Ти ж думала, що я ніколи не повернуся. Сама казала.
— Це не те саме. Якби ти жив у якійсь іншій країні, це було б не те. Ми були б тільки розлучені. Я могла б колись приїхати до тебе. Або весь час вірила б, що приїду. А так, в одному місті… Невже ти цього не розумієш?
— Чому ж, розумію.
Джоан випросталась і відгорнула назад волосся.
— Ти не можеш залишити мене саму. Ти за мене відповідаєш.
— А ти хіба сама?
— Ти за мене відповідаєш, — знов сказала вона й усміхнулася.
На мить у ньому ворухнулася ненависть до неї, за ту усмішку й за її тон.
— Не верзи дурниць, Джоан.
— Ти справді відповідаєш за мене. Від першої нашої зустрічі. Без тебе…
— Ну добре. Так само я відповідаю і за окупацію Чехословаччини. А тепер годі. Вже розвиднилося. Тобі скоро треба йти.
— Що? — Джоан вражено глянула на нього. — Ти не хочеш, щоб я залишилася тут?
— Не хочу.
— Он як, — мовила вона тихо й раптом дуже сердито. — Он воно що! Ти вже не кохаєш мене!
— Господи боже! — вигукнув Равік. — Ще цього бракувало. Що то за ідіоти, з якими ти провела останні місяці?
— Вони зовсім не ідіоти. А що мені було робити? Сидіти в готелі "Мілан", дивитися на стіну й чекати, поки я збожеволію?
Равік підвівся на ліжку.
— Не треба ніякої сповіді,— сказав він. — Я не хочу нічого чути.