До речі, носовичка в нього часто не було.
– А револьвер?
– Врятував йому кілька разів життя, – перебиваю я. – Ось уже три роки, як він із ним не розлучається. Це вже фронтова звичка.
– Але тепер револьвер йому не потрібен. Адже зараз – мир.
Я знизую плечима:
– До нашої свідомості це ще не дійшло.
Голова суду знову звертається до Альберта:
– Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті очистити своє сумління? Ви не шкодуєте про свій вчинок?
– Ні, – глухо відповідає Альберт.
Настає тиша. Присяжні насторожуються. Прокурор усім корпусом подається вперед. У Віллі такий вигляд, ніби він зараз кинеться на Альберта. Я теж із відчаєм дивлюся на нього.
– Але ж ви вбили людину! – чітко карбуючи кожне слово, каже голова суду.
– Я вбив уже чимало людей, – байдуже каже Альберт.
Прокурор схоплюється з місця. Присяжний, який сидить біля дверей, перестає гризти нігті.
– Повторіть, будь ласка, що ви зробили? – тремтячим голосом запитує голова суду.
– На війні, – швидко втручаюся я.
– Ну, це зовсім інша справа, – розчаровано тягне прокурор.
Альберт піднімає голову:
– Чому?
Прокурор встає:
– Ви ще наважуєтеся порівнювати ваш злочин зі справою захисту вітчизни?
– Ні, – заперечує Альберт. – Люди, яких я там убивав, не заподіяли мені ніякого зла.
– Це нечувано! – вигукує прокурор і звертається до голови: – Я змушений просити…
Але голова суду стримує його.
– До чого б ми дійшли, якби всі солдати думали, як ви? – питає він.
– Правильно, – втручаюсь я, – але за це ми не відповідаємо. Якби його, – показую я на Альберта, – не навчили стріляти в людей, він би й зараз цього не зробив.
Прокурор червоніє, як індик:
– Але це неприпустимо, щоб свідки, коли їх не питають, самі…
Голова суду заспокоює його:
– Я думаю, що в цьому випадку ми можемо відступити від правила.
Мене на деякий час відпускають, і на допит викликають дівчину. Альберт здригається і стискає зуби. На дівчині чорна шовкова сукня, помітно, що вона побувала в перукаря. Вона поводиться вкрай самовпевнено. Видно, почувається центральною фігурою.
Суддя запитує її про стосунки з Альбертом і Бартшером. Альберта вона описує як людину неврівноважену, а Бартшера, навпаки, як дуже милого. Вона, мовляв, ніколи й не думала про шлюб із Альбертом, а з Бартшером була, можна сказати, майже заручена.
– Пан Троске занадто молодий, щоб одружитися, – каже вона, похитуючи стегнами.
В Альберта котиться піт із чола, але він не ворушиться. Віллі стискає кулаки. Ми ледве стримуємося.
Голова суду запитує, якими були її стосунки з Альбертом.
– Цілком невинними, – говорить вона, – ми були просто знайомі.
– У вечір убивства підсудний перебував у стані збудження?
– Звичайно, – не замислюючись, відповідає вона. Мабуть, це їй лестить.
– Чому ж?
– Ну, знаєте, – вона посміхається і трохи випинає груди. – Він був у мене сильно закоханий.
Віллі глухо стогне. Прокурор пильно дивиться на нього крізь пенсне.
– Шльондра! – лунає раптом на весь зал.
Публіка загуділа.
– Хто це крикнув? – запитує голова суду.
Тьяден гордо встає.
Його засуджують на п'ятдесят марок штрафу за порушення порядку.
– Недорого, – говорить він і витягає гаманець. – Платити зараз?
У відповідь на це він отримує ще п'ятдесят марок штрафу. Йому наказують покинути зал.
Дівчина стала поводитися значно скромніше.
– Що ж відбувалося у вечір убивства між вами і Бартше-ром? – продовжує допит голова суду.
– Нічого особливого, – невпевнено каже вона. – Ми просто сиділи й розмовляли.
Суддя звертається до Альберта:
– Чи маєте ви що сказати з цього приводу?
Я свердлю Альберта очима. Але він тихо вимовляє:
– Ні.
– Отже, покази свідка відповідають дійсності?
Альберт гірко посміхається, обличчя його стало сірим. Дівчина нерухомо втупилася у розп'яття, яке висить над кріслом голови суду.
– Можливо, що вони й відповідають дійсності, але я чую все це сьогодні вперше. У такому випадку я помилявся.
Дівчина полегшено зітхає. Але передчасно, бо тут Віллі не витримує.
– Брехня! – кричить він. – Вона підло бреше! Вона займалася розпустою з цим негідником. Вона вискочила з ложі майже гола.
Шум і сум'яття. Прокурор обурюється. Голова суду робить Віллі зауваження. Але його вже ніяка сила не може втримати, навіть повний відчаю погляд Альберта.
– Хоч би ти на коліна зараз переді мною кинувся, а я все одно скажу це привселюдно! – кричить він Альберту. – Вона займалася розпустою, так, так, а коли Альберт опинився з нею віч-на-віч, вона йому наговорила, ніби Бартшер напоїв її, тоді Альберт не стримався і вистрілив. Він сам мені все це розповів дорогою в поліцію!
Захисник квапливо записує, дівчина в розпачі верещить:
– Це правда, він напоїв, напоїв!
Прокурор розмахує руками:
– Честь суду вимагає…
Віллі повертається до нього, немов розлючений бик:
– Сидіть тихо, ви, параграфна глиста! Чи ви думаєте, що, дивлячись на вашу мавпячу мантію, ми будемо мовчати? Спро-буйте-но викинути нас звідси! Що ви взагалі знаєте про нас? Цей хлопчик був тихим і лагідним – запитайте у його матері! А тепер він стріляє так само легко та просто, як колись кидав камінці. Каяття! Каяття! Як йому відчувати каяття за те, що він лише вбив людину, яка зруйнувала його життя? Єдина його помилка – він стріляв не в того, в кого слід було! Дівку цю треба було застрелити! Невже ви думаєте, що чотири роки кровопролиття можна стерти, наче губкою, одним туманним словом "мир"? Ми й самі прекрасно знаємо, що не можна так, коли заманеться, стріляти у своїх особистих ворогів, але якщо вже нами опанує лють і все всередині переверне догори дном… Перш ніж судити, добре подумайте, звідки все це в нас береться!
У залі здіймається несамовитий рейвах. Голова суду марно намагається відновити порядок.
Ми стоїмо, тісно збившись у купку. Віллі виглядає страхітливо. Козоле стиснув кулаки, і цієї миті нас нічим не заспокоїш – ми дуже небезпечні. Жоден поліцейський у залі не наважується близько підійти до нас. Я підскакую до лави присяжних.
– Ідеться про нашого товариша, про фронтовика! – кричу я. – Не засуджуйте його! Він сам не хотів стати таким байдужим до життя і смерті, якими війна зробила нас усіх, ніхто з нас не хотів цього, але на війні ми втратили всі масштаби дозволеного й недозволеного, і ніхто не прийшов нам на допомогу! Патріотизм, обов'язок, батьківщина, – все це ми постійно повторювали собі, щоб вистояти перед жахами фронту, щоб виправдати їх! Але це були абстрактні поняття, занадто багато крові лилося там, вона змила їх цілковито!
Віллі раптом опиняється поруч зі мною.
– Усього лише рік тому ось цей хлопець, – він показує на Альберта, – разом із двома товаришами лежав у кулеметному гнізді, єдиному на всій ділянці фронту, яке ще трималося, і раптом – атака. Але ці троє не розгубилися. Вони вичікували, цілилися і не стріляли завчасно, вони встановлювали приціл точно, на рівні живота, і коли супротивник уже думав, що ділянка очищена, і кидався уперед, тільки тоді ці троє відкривали вогонь. І так було весь час, поки не надійшло підкріплення. Атаку було відбито. Ми підрахували тих, кого вбив їхній кулемет. Одних точних попадань у живіт виявилося двадцять сім, всі були вбиті наповал. Я не кажу про такі поранення, як у ноги, в пах, у шлунок, у легені, у голову. Цей ось хлопець, – він знову показує на Альберта, – зі своїми двома товаришами настріляв людей на цілий лазарет, хоча більшість із поранених у живіт не довелося вже нікуди відправляти. За це він був нагороджений Залізним хрестом першого ступеня і отримав подяку від полковника. Розумієте ви тепер, чому не вашим цивільним судам і не за вашими законами слід судити його? Не вам, не вам його судити! Він солдат, він наш брат, і ми виносимо йому виправдальний вирок!
Прокуророві нарешті вдається вставити слово.
– Це жахливе здичавіння, – задихається він і кричить поліцейському, щоб той узяв Віллі під варту.
Новий скандал. Віллі примушує весь зал тремтіти. Я знову вибухаю:
– Здичавіння? А хто винен у ньому? Ви! На лаву підсудних треба посадити вас, ви повинні постати перед нашим правосуддям. Вашою війною ви перетворили нас на дикунів! Киньте ж за ґрати всіх нас разом! Це буде найправильніше. Скажіть, що ви зробили для нас, коли ми повернулися з фронту? Нічого! Абсолютно нічого! Ви сперечалися один із одним про те, хто переміг, встановлювали пам'ятники невідомим воїнам, говорили про героїзм і ухилялися від відповідальності! Ви повинні були допомогти нам! А що ви зробили? Ви кинули нас напризволяще у найважчий для нас час, коли ми, повернувшись, намагалися пристосуватися до мирного життя! Ви повинні були проповідувати з усіх амвонів, напучувати нас, коли нас звільняли з армії, ви повинні були невпинно повторювати: "Ми всі зробили жахливу помилку! Так давайте ж разом заново шукати, як жити далі! Будьте сильними! Вам ще важче, ніж іншим, бо, йдучи, ви не залишили нічого, до чого могли би повернутися! Будьте терплячими!" Ви повинні були заново розкрити перед нами життя! Ви повинні були заново вчити нас жити! Але вам було байдуже, що з нами станеться! Ви послали нас до біса! Ви повинні були навчити нас знову вірити в добро, порядок, майбутнє і любов! А замість цього ви знову почали лицемірити, займатися цькуванням і пускати в хід ваші знамениті статті закону! Одного з наших ви вже знищили, тепер на черзі другий!
Ми скаженіємо. Уся лють, усе озлоблення, усе наше розчарування скипають відразу й переливаються через край. У залі стоїть неймовірний шум. Минає багато часу, перш ніж відновлюється відносний порядок. Усім нам за неприпустиму поведінку в залі суду призначають одноденний арешт і негайно ж виводять. Ми легко могли б усунути з дороги поліцейського, але нам це не потрібно. Ми хочемо у в'язницю разом із Альбертом. Ми впритул проходимо повз нього, ми хочемо йому показати, що ми всі – з ним.
Згодом ми дізнаємося, що він засуджений на три роки в'язниці та що вирок він прийняв мовчки.
III
Георґ Рає зумів роздобути паспорт іноземця і переїхати з ним через кордон. Одна думка невідступно переслідує його: ще раз стати обличчям до обличчя зі своїм минулим. Він проїжджає міста й села, виходить на великих і малих станціях і ввечері дістається мети.
Ніде не затримуючись, він вирушає за місто, звідки починається підйом у гори.