Іншого вибору в мене немає. Я вже дійшов до краю: ще кілька тижнів ходіння через кордон — і мені капут. Я мушу це вчинити.
— Але ж… — почав був Керн.
— Я знаю все, що ви хочете сказати. Більше я не можу, — пробурмотів він. — Прощавайте.
Керн зрозумів, що говорити з ним — марна річ. Він потиснув кволу руку Фогта.
— Будемо сподіватися, що ви скоро спочинете.
— Та дай Боже. Тюрма тут цілком пристойна.
Фогт почекав, поки товариш відійде трохи далі. Потім зайшов у магазин. Керн зупинився на розі, ніби чекаючи трамвая, і дивився на вхід до магазину. Невдовзі він побачив, як звідти прожогом вискочив якийсь молодик і одразу ж по тому вернувся з поліцаєм.
"Може, тепер він спочине", — подумав Керн і пішов далі.
* * *
Зразу ж за Віднем Штайнер знайшов машину, яка підвезла його до кордону. Щоб не ризикувати даремно, він вирішив не показувати австрійським прикордонникам свого паспорта, а тому виліз із машини неподалік кордону й далі подався пішки. А близько десятої вечора зайшов до митниці й заявив, що його тільки-но переправили сюди зі Швейцарії.
— Прекрасно, — мовив літній митник з бородою цісаря Франца-Йосифа. — Це нам не первина. Завтра вдосвіта ми вас повернемо туди. Посидьте собі десь тут.
Штайнер вийшов надвір, сів перед сторожкою і закурив. Навколо панувала тиша. Черговий доглядач сидів у сторожці й куняв. Лише зрідка через кордон проїздила автомашина. Десь через годину вийшов митник із цісарською бородою.
— Слухайте, — спитав він, — ви австрієць?
Штайнер насторожився. Паспорт був зашитий у нього в капелюсі.
— Звідки ви це взяли? — якомога спокійніше відповів він. — Коли б я був австрійцем, то не був би емігрантом.
Митник ляснув себе по лобі.
— Ай справді! І як же я сам не збагнув! Я спитав тільки тому, що коли б ви були австрійцем, то, може, вміли б грати в тарок.
— Це я вмію. Навчився ще хлопчаком під час війни. А потім потрапив на службу в австрійську дивізію.
— О, прекрасно! — Цісар Франц-Йосиф поплескав Штайнера по плечу. — Тоді ви майже земляк. То як — зіграємо з вами партійку? Нам якраз не вистачає третього гравця.
— А що ж, давайте.
Вони зайшли до сторожки. За годину Штайнер виграв сім шилінгів. Він грав не за методом шулера Фреда — грав чесно. Проте грав значно краще, ніж митники, тому не міг не виграти, коли траплялась більш-менш добра карта.
Об одинадцятій вони разом повечеряли. Митники пояснили, що це їхній сніданок: служба тривала до восьмої ранку. Сніданок був щедрий і смачний. Потім вони знову сіли грати.
Штайнеру щастило: йому йшла добра карта. Австрійська митна служба грала проти нього з відчайдушною мужністю. Точилася справжня боротьба, але чесна. О першій годині ночі вони вже звертались один до одного на ймення. Десь близько третьої перейшли на "ти". А до четвертої стосунки між ними стали настільки фамільярні, що слова "падло", "тварюка" чи "задрипанець" уже не звучали як образа, а лише як мимовільний прояв подиву, захоплення та симпатії.
О п'ятій годині ввійшов черговий митник.
— Ну, хлопці, пора вже нам Йозефа переправляти через кордон.
У сторожці запала мовчанка. Усі погляди прикувала до себе купка грошей перед Штайнером. Нарешті цісар Франц-Йосиф поворухнувся.
— Виграш є виграш, — тоном приречення сказав він. — Оббілував нас, як білку. А тепер летить од нас, мов жирна ластівка восени, шибеник отакий!
— Мені все йшла добра карта, — відповів Штайнер. — Безбожно добра карта.
— У тім-то й заковика, — меланхолійно мовив цісар Франц-Йосиф. — Тобі йшла добра карта. Завтра, може б, і нам випала добра карта, але тебе вже тут не буде. Усе ж тут є якась несправедливість.
— Це правда. Але де взагалі тепер справедливість, браття?
— Справедливість у картярській грі полягає в тому, що ти, вигравши, даєш партнерам відігратися. Якщо виграєш знову, тоді вже ніде дітись. А так… — Цісар Франц-Йосиф розвів руками й застиг у цій позі. — Лишається якийсь осад на душі…
— Але ж, хлопці, — схаменувся Штайнер, — коли тільки в цьому річ, то все можна й виправити! Ви мене випхнете через кордон, а завтра ввечері швейцарці повернуть мене назад — і я дам вам нагоду відігратися!
Цісар Франц-Йосиф ляснув долонями, аж луна пішла в сторожці.
— Оце діло! — з полегкістю зітхнув він. — Ми самі не могли цього запропонувати, бо ми ж, так би мовити, державна установа, розумієш? Пограти з тобою в карти — можна, це не заборонено: А підмовляти, щоб ти знову переходив кордон, права не маємо. Коли ти сам прийдеш — це вже інша річ!
— Я прийду,.— пообіцяв Штайнер. — Можете бути певні.
Він з'явився на швейцарський прикордонний пост і заявив, що вночі хоче повернутись до Австрії. Його не здали в поліцію, а затримали на кордоні. Була неділя. Поблизу митниці стояв шинок. Пополудні там було людно, а з восьмої вечора все стихло.
Кілька вільних від служби митників ще сиділи в шинку. Вони прийшли провідати своїх колег і сіли грати в яс. Не встиг Штайнер і озирнутись, як уже сів до компанії.
Швейцарці на диво добре грали в карти. Люди вони спокійні, а тут іще їм і щастило. До десятої години вони витягли з кишені Штайнера вісім франків; до дванадцятої він п'ять відіграв. Але до другої години ночі, коли вже зачиняли шинок, він таки втратив тринадцять франків.
Швейцарці піднесли йому кілька великих чарок кіршу. Це Штайнеру було до речі, бо ніч видалась холодна, а він іще мав брести через Рейн.
По той бік Рейну він помітив на тлі неба темну постать. То був цісар Франц-Йосиф. У нього над головою сяяв німбом місяць.
У Штайнера від холоду цокотіли зуби. Він витерся, допив кірш, який дали йому на дорогу швейцарці, й одягся. Потім попрямував до самотньої постаті.
— Де ти пропадаєш? — замість привітання мовив Франц-Йосиф. — Я з першої години ночі жду тебе тут. Ми подумали, що ти сам заблукаєш, тому я й вийшов назустріч!
Штайнер засміявся:
— Затримали швейцарці.
— Ну, то скоріш ходімо! У нас лишилося всього тільки дві з половиною години.
І одразу ж почалась баталія. До п'ятої ранку її результати були ще неясні. І тут австрійцям саме пішла хороша карта. Цісар Франц-Йосиф жбурнув свої карти на стіл.
— От зараза! І треба ж — саме тепер!
Він надягнув шинелю й підперезався.
— Ходімо, Зеппе! Нічого не вдієш. Служба є служба. Мусимо тебе випхати звідси.
Вони зі Штайнером пішли до кордону. Франц-Йосиф мовчки попихкував запашною сигарою "Вірджинія". Через кілька хвилин він знову озвався:
— Ти знаєш, у мене таке передчуття, що сьогодні швейцарці чатуватимуть особливо пильно. Вони сподіваються, що ти знову перейдеш до них, ти як гадаєш?
— Цілком імовірно, — відповів Штайнер.
— Може, було б розумніше спровадити тебе туди аж завтра вночі. Тоді вони подумають, що ти нас обійшов, і вже не так пильнуватимуть.
— Авжеж.
Франц-Йосиф зупинився.
— Он диви, диви! По той бік щось блиснуло! Кишеньковий ліхтарик. О, знову, з другого боку! Ти бачиш?
— Добре бачу! — Штайнер усміхнувся. Нічого він там не бачив, але зрозумів, чого хоче митник.
Франц-Йосиф пошкрябав свою срібну бороду. Потім хитро підморгнув Штайнеру.
— Ні, ти не пройдеш сьогодні, це ясно як день, ти як гадаєш? Доведеться йти назад, Зеппе! Шкода, але ж вони обсіли там увесь кордон. Не лишається нічого іншого, як чекати до ранку. Я доповім про це начальству.
— Гаразд.
Вони програли до восьмої ранку. Штайнер програв сімнадцять шилінгів, але в нього ще лишалась перевага на двадцять чотири. Франц-Йосиф написав рапорт і передав Штайнера змінному митнику.
Удень чергували справжні служаки: вони заперли Штайнера в поліційній вартівні. Він проспав там цілий день. А рівно о восьмій вечора заявився цісар Франц-Йосиф і з тріумфом привів його знову до митниці.
Вони поспіхом, але добре попоїли — і знову почався герць. Що дві години одного з митників зміняв той, хто повертався з поста. А Штайнер до п'ятої години ранку не вставав з-за столу. О дванадцятій п'ятнадцять цісар Франц-Йосиф, розхвилювавшись, ненароком припалив свою пишну бороду; думав, що в нього в роті сигарета, й підніс запалений сірник. У нього вже ум за розум зайшов, бо цілу годину підряд йому випадали самі піки та жир: у старого вже в очах чорніло.
Штайнер обібрав митників як липку. Він просто випотрошив їх, особливо за дві години — з третьої до п'ятої. Франц-Йосиф у відчаї викликав підмогу: подзвонив чемпіону гри в тарок з містечка Бухс, і той примчав на мотоциклі. Але й це не допомогло: Штайнер обіграв і чемпіона. Відтоді, як він почув про Бога, оце вперше Бог був на боці нужденних. До Штайнера пливла така карта, що він жалкував лише за одним: чом його партнери не мільйонери.
Близько п'ятої ранку дограли останнє коло. Потім зібрали карти. Штайнер виграв сто шість шилінгів.
Бухський чемпіон, навіть не попрощавшись, вітром помчав на мотоциклі додому, а Штайнер та цісар Франц-Йосиф попрямували до кордону. Франц-Йосиф показав Штайнерові нову дорогу.
— Іди ось у цьому напрямі, — сказав він. — Та дивись, заховайся десь уранці. А вже пополудні підеш далі до станції. Адже гроші в тебе тепер є. І більше сюди не потикайся, розбійнику з великої дороги! — додав замогильним голосом. — А то нам ще доведеться клопотатися про надвишку платні…
— Добре. Колись я ще дам вам нагоду взяти реванш.
— Тільки не в тарок. Цього з нас досить. У шахи можна б або ще в піжмурки.
Штайнер перейшов кордон. Трохи подумав, чи не завернути до швейцарських митників та не попросити реваншу. Але він знав, що там програє, і вирішив їхати до Муртена та пошукати Керна. Містечко те однаково на шляху до Парижа, і робити великий гак не доведеться.
* * *
Керн ішов поволі до поштамту. Він був дуже стомлений: останні ночі ледве міг подрімати годинку. Рут уже днів зо три тому мала прибути в Женеву. Весь цей час він не мав од неї звістки: вона не писала. Він уже думав, що, може, її затримала якась нова причина, і в голову лізли тисячі тривожних думок — а тут раптом його охопило таке передчуття, що вона вже й не приїде. Він почував себе якось дивно спустошеним. Вуличний гамір наче здалеку проникав у його тупий, невиразний смуток, і він машинально переставляв ноги.
Минуло ще чимало часу, поки він забачив синє пальто. Зупинився. "Ще одне синє пальто, — подумав він. — Одне з сотень синіх пальт, які за цей тиждень мало не довели мене до божевілля!" Поглянув убік, потім знову туди: кілька розсильних і якась гладка жінка з оберемком пакетів заступили йому дорогу.