Його здоровенні руки робили це так вправно і елегантно, що Пат нічого не лишалося, як тільки встигати їсти з виделки запропоновані ним кусочки ніжного м'яса.
— Ну як, смачно? — питав він.
— Смакота! — Вона підняла свій бокал: — За ваше здоров'я. Альфонсе.
Альфонс урочисто цокнувся з нею і смакуючи випив свій бокал. Я глянув на Пат. Мені хотілося, щоб вона пила який-небудь безалкогольний напій. Вона відчула мій погляд.
— Салют, Роббі, — сказала вона.
В цю хвилину вона була чарівна і сяяла від радості.
— Салют, Пат, — відповів я і випив свій келих.
— Адже правда — як гарно тут? — сказала вона, все ще не зводячи очей з мене.
-Чудово! — Я знову налив собі. — За твоє здоров'я, Пат!
По її обличчю ковзнула тінь.
— На здоров'я, Роббі! На здоров'я, Готфріде!
Ми випили.
— Добре вино, — мовив Ленц.
— "Граахський Абтсберг" минулого року, — пояснив Альфонс. — Мене радує, що ти добрав у нього смаку.
Він узяв другого рака й, розлущивши клешню, подав її Пат. Вона запротестувала:
— Цього ви повинні самі з'їсти. Альфонсе. Інакше вам нічого й не дістанеться.
— Ще встигну. В цьому я спритніший за всіх інших.
— Ну гаразд. — Вона взяла клешню. Альфонс сяяв від задоволення і продовжував піклуватися про Пат. Збоку ця картина мала такий вигляд, ніби велика, стара сова годує маленьке біле пташеня.
На завершення ми всі випили по стопці "Наполеона" і вже тоді попрощалися з Альфонсом. Пат сяяла від щастя.
— Чудово ми повечеряли! — захоплено сказала вона. — Я дуже вдячна вам, Альфонсе. У вас було справді чудово! — і подала йому руку.
Альфонс розгублено щось пробурмотів і поцілував їй руку. У Ленца від такого видовища мало очі не вилізли на лоба.
— Заходьте, не забувайте мене, — сказав Альфонс. — І ти приходь, Готфріде.
На вулиці, під ліхтарем, стояв маленький, забутий ситроен.
— О! — здригнувшись, мовила Пат і зупинилась.
— За сьогоднішній подвиг я перехрестив його на "Геркулеса". — Готфрід відкрив дверцята: — Що, відвезти вас додому?
— Ні, — сказала Пат.
— Я теж так думаю. Куди б нам іще поїхати?
— В бар. Чи як, Роббі? — Вона обернулась до мене.
— Звичайно, — підтвердив я, — звичайно, ми ще поїдемо в бар.
Ми тихо поїхали вулицями. Надворі було тепло і ясно. Біля кожного кафе сиділи люди, звідти долинала музика. Пат сиділа біля мене. Я раптом ніяк не міг збагнути, що вона дійсно може бути хвора; мені стало навіть душно, але якусь мить ця думка у мене ніяк не вміщалася в голові.
У барі ми зустрілися з Фердінандом і Валентином. Фердінанд був у доброму гуморі. Він встав і пішов назустріч Пат.
— Діана, — сказав він, — Діана повернулася з лісів...
Пат посміхалася до нього. Він поклав свої руки їй на плечі:
— Засмагла, відважна богине мисливства із срібним луком, що ми вип'ємо з вами?
Готфрід зняв Фердінандову руку.
— Патетичні люди завжди нетактовні, — сказав він. — Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий зубре!
— Романтики ніколи не бувають супутниками, вони належать до ескорту, — не розгубився Грау.
Ленц осміхнувсь і звернувся до Пат:
— Зараз я зроблю для вас особливу мішанину. Коктейль "Колібрі". Особливий бразільський напій.
Він підійшов до стойки, змішав різні сорти і підніс коктейль:
— Ну, який він на смак? — спитав він.
— Трохи слабуватий, хоча й бразільський, — відповіла Пат.
Готфрід засміявся:
— І при тому все ж таки досить міцний. Виготовлений з рому і горілки.
Я з першого погляду помітив, що там не було ні рому, ні горілки — був фруктовий сік, лимон, томатний сік і, можливо, ще крапля лікеру з ангостури. Безалкогольний напій. Але Пат, на щастя, не помітила цього.
Вона випила три великі бокали "Колібрі" і, як я помітив, дуже добре себе почувала, що з нею поводилися не як з хворою. Через годину всі ми рушили з бару, там лишився тільки Валентин. Це так влаштував Ленц. Він посадив Фердінанда в ситроен і відчалив з ним. Таким чином, вийшло, ніби не ми з Пат першими пішли з бару. Все це було зворушливо, проте в мене на душі якусь мить було дуже зле.
Пат взяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною — пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, на якому миготіли промені од вуличних ліхтарів, — ні, я ніяк не міг осягнути, що вона була хвора, я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя здавалося ніжнішим, лагіднішим і багатонадійнішим, — ніяк не міг...
— Може, ще на хвилинку зайдемо до мене? — запитав я.
Вона кивнула на знак згоди.
В коридорі пансіону горіло світло.
— Ет, дідько б їх!.. — вихопилось у мене. — Що ж там скоїлось? Почекай хвилиночку тут.
Я відімкнув двері і заглянув усередину. В освітленому коридорі було безлюдне, як на вузькій вулиці передмістя. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж горіло світло. Ніби маленька чорна комашка, по коридору дріботів Гассе, зігнувшись під шовковим абажуром торшера. Він переселявся.
— Добрий вечір, — привітався я. — До такої пізньої пори?..
Гассе підняв обличчя з м'якими чорними вусиками.
— Я лише годину тому повернувся з контори. А в мене ж тільки увечері є час для переселення.
— Хіба вашої дружини немає вдома?
Він похитав головою:
— Вона пішла до своєї подруги. Слава богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона коротає час. — Він довірливо й задоволене посміхнувся і подріботів далі.
Я провів Пат до себе.
— Гадаю, нам краще не запалювати світла, чи як? — спитав я уже в кімнаті.
— Ні, любий мій, ввімкни на одну мить, а потім можеш знову погасити.
— Ненаситна ти людина, — сказав я, потім на секунду залив яскравим світлом усю червону плюшову розкіш і одразу ж знову повернув вимикач.
Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, струмилося свіже нічне повітря.
— Як гарно... — мовила Пат, примостившись у куточку на підвіконні.
— Тобі справді подобається тут?
— Правда, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.
— Ти не звернула уваги на цю сусідню кімнату мимохідь? — спитав.
— Ні, а навіщо?
— Оцей розкішний великий балкон ліворуч належить до тієї кімнати. Він закритий з усіх боків і напроти — ніяких вікон. Якби ти жила там, могла б загорати навіть без купальника.
— Еге, якби я там жила...
— В цьому немає нічого неможливого, — сказав я ніби жартома. — Ти ж сама бачила, що кімната звільняється найближчими днями.
Вона посміхаючись запитально дивилася на мене.
— Ти гадаєш, для наших взаємовідносин щось подібне було б доцільним? Я маю на увазі таке близьке сусідство на довгий час.
— Але ж ми довгий час не були б разом, — заперечив я. — Адже я взагалі цілими днями не буваю тут. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже й були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах і знову й знову розлучатися так швидко, ніби ми були одне в одного в гостях.
Вона поворухнулась у своєму куточку.
— Любий мій, все це звучить так, ніби ти вже раніше докладно все обміркував.
— А таки обміркував, — сказав я. — Увесь вечір думав про це.
Вона випрямилась.
— Ти справді серйозно думаєш про це, Роббі?
— От тобі й маєш! Звичайно, серйозно, — підтвердив я. — Хіба ти ще й досі не зрозуміла?
Пат якусь мить мовчала.
— Роббі, — сказала вона потім, і голос її звучав ніби з глибини, — чому тобі це спало на думку саме зараз?
— Мені це спало на думку, — відповів я запальніше, ніж того хотів, бо раптом зрозумів, що настав час вирішити щось більше, ніж питання про кімнату. — Мені це спало на думку, бо за останні тижні я переконався, що найкраще для нас-остаточно зійтися й жити разом. Я не можу більше зносити такого — оцих зустрічей на годину! Я хочу більше мати тебе! Я хочу, щоб ти завжди була біля мене, у мене більше немає ніякого бажання продовжувати доброчесну гру в піжмурки з нашим коханням, мені це гидко і непотрібно, я просто хочу тебе і знову тебе, я ніколи не зможу досхочу намилуватись тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини!..
Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа почіпки в куточку на вікні, обнявши руками свої коліна, й мовчала. З-за дерев напроти мерехтіло, повільно перебігаючи з одного кінця на другий, червоне сяйво світлових реклам; його матовий відблиск упав на світлі черевички Пат, потім перемістився на її сукню і на руки.
— Ти спокійнісінько можеш висміяти мене, — сказав я.
— Висміяти? — перепитала вона.
— Авжеж, за те, що я весь час кажу "я хочу". Зрештою, ти теж повинна мати свої бажання.
Вона підвела очі:
— Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?
— Ні, не змінився.
— Ні, все ж таки змінився. Ти ж сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже багато не питаєш. Ти просто хочеш.
— Це ще не така вже й велика зміна. А ти, незважаючи на це, можеш сказати "ні", навіть якщо я дуже хочу.
Вона раптово нахилилась до мене:
— А чому я повинна сказати "ні", Роббі? — сказала вона ніжним і теплим голосом. — Адже я хочу цього так само, як і ти...
Вражений несподіваною відповіддю, я обняв її за плечі. її волосся лоскотало мені обличчя.
— Це правда, Пат?
— Звичайно, правда, мій любий.
— От дурень, — пробурмотів я, — а мені все уявлялось набагато складнішим.
Вона похитала головою:
— Це ж залежить лише від тебе, Роббі...
— Мені навіть повірити важко, — здивовано сказав я.
Пат обняла мене за шию.
— Іноді дуже приємно відчувати, що ти можеш ні про що не думати. Не мати потреби все робити самому. Мати на кого спертися. Ах, любий, по суті, все це зовсім легко — треба тільки самому собі не утруднювати справу.
Я мимоволі на мить зціпив зуби. І треба ж було, щоб саме вона це сказала мені!
— Вірно, — підтвердив я потім, — вірно, Пат.
Але це було зовсім не так. Ми ще хвилинку постояли біля вікна.
— Твої речі ми перевеземо сюди, — сказав я. — Ти ні в чому не повинна відчувати нестачі. Навіть чайний столик на коліщатах роздобудемо собі. А Фріда навчиться вже якось цьому.
— У нас же є такий столик, мій любий. То ж мій.
— Тим краще. Тоді я вже завтра почну тренувати Фріду.
Вона прихилила голову мені до плеча. Я зрозумів, що вона стомилась.
— Може, тебе відвезти тепер додому? — спитав я.
— Зараз. Тільки я ще хвилиночку полежу.
Вона тихо, мовчки лежала в ліжку, ніби заснула. Але її очі були розплющені, і час від часу в них спалахував відблиск світлових реклам, що, ніби північне сяйво, беззвучно ковзав по стінах і по стелі. Надворі все стихло. Час від часу було чутно, як у сусідній кімнаті Гассе возився з рештками своїх надій, свого сімейного життя, а може, навіть — свого життя взагалі.
— Ти б краще зараз лишилася тут, — запропонував я.
Вона поворухнулась:
— Сьогодні ні, мій любий...
— Для мене було б набагато краще, якби ти лишилась...
— Завтра...
Вона встала й мовчки пройшла по темній кімнаті.