Леклерк з трагічною складкою біля рота, з поглядом людини, що повернулася з пекла, кроком легіонера попрямував до штабу головного командування.
Варгас чекав на пього, сидячи в кріслі, витягши довгі ноги, обернувши вузьке обличчя до вікна, в якому видно було насуплене небо. Він був у військовій формі.
Леклерк з виглядом героя став рапортувати. Коли він дійшов до падіння літака Карнеро, Варгас урвав його:
— Які були інструкції?
— Бомбардування колони в Хетафе.
— Ваговози були вже спереду автомобільного парку, вопи вишикувалися колоною?
— Так, але не було змоги пробратися до них через загороджувальний вогонь. Доказ цього — Карнеро!
Коли Леклерк не наважувався вдаватись до свого жаргону, він розмовляв не простою, а казенпою мовою.
— Загороджувальний вогонь був на рівні парку? — перепитав Варгас.
— Так...
— Але ваговози стояли й спереду парку, ближче до вас?
— Так.
— Скажіть, чому ви повернулися, не скинувши бомб? Леклерк почав розуміти, що він утік.
— Там були ворожі винищувачі...
Вони обидва знали, що винищувачі вели бій за два кілометри звідти, і навіть коли б вони його атакували, Леклерк усе одно мав би провести бомбардування паралельно до загороджувального вогню: винищувачі билися за нього. Маньєн багато разів керував бомбардуванням ліній у розпал бою.
— Ви повернулися з бомбами, правда ж? — спитав Варгас.
— Так, не варто було кидати їх навмання, на своїх... До того ж мотор заїло.
Варгасові боляче було слухати відповідь Леклерка, схожу на відповідь хлопчика, який утік з уроку, бо він зовсім не вважав Леклерка боягузом.
Він наказав викликати командира кулеметників, бомбардира й механіка, які чекали в іншій кімнаті.
— Як працював мотор? — спитав він. Кулеметник і Леклерк обернулися до механіка.
— Не зовсім добре,— відповів той.
— У чому річ?
— Усе потроху працювало з перебоями. Варгас підвівся.
— Гаразд, дякую.
— Ніяк не можна було провести бомбардування,— сказав Леклерк.
— Дякую,— повторив Варгас.
Розділ четвертий
Маньєн був у Альбасете, тому Скалі, який уперше иадяг військову форму, за наказом міністерства взяв на себе командування табором; з тих, кому палежало це зробити, один лежав у шпиталі, другий, Карлич, поспішно формував у Мадріді кулеметні роти. В інтернаціональній ескадрильї, як і в половині іспанської армії, за браком будь-яких форм примусу, командування зводилося до особистого авторитету командира. На цьому аеродромі слухалися тільки двох: Маньєна й командира пілотів — ще зовсім юного хлопця, який був усім приятелем; він уже мав на своєму рахунку чотири збитпх фашистських літаки. Але вчора йому ампутували руку й тепер він лежав у страшній гарячці.
Скалі тільки-но помітив, що хтось із "пеліканів" поставив на рожевому жпвоті собаки Раплаті печатку ескадрильї, щоб той не загубився, і тут його покликали до телефону.
— Я вам повертаю одного з ваших льотчиків. Говорив Сембрано.
Мабуть, цей льотчик виїхав давненько, бо через кілька хвилин на ваговозі привезли перев'язаного мотузками, паче ковбасу, Леклерка під вартою чотирьох бійців, озброєних рушницями з примкнутими багнетами. Його супроводжували командир кулеметників "Пелікана І" і механік, що були вже не такі п'яні. Бійці поїхали назад.
Вийшовши від Варгаса, Леклерк вирішив напитися до смерті й повів із собою обох приятелів. Не сказавши ні слова, він узяв аеродромний автомобіль і поїхав до Барахаса, де завжди міг знайти щось випити. Він мовчки випив шість чарок перно.
А вже потім розбалакався.
І ось — ваговоз.
Хміль у Леклерка поволі розвіювався. Скалі, тримаючи таксу під пахвою, питав себе, що робити, якщо Леклерк почне бешкетувати. Ця висока мавпа з чуприною клоуна й довжелезними руками, безперечно, вельми дужа. Скалі вирішив тільки в крайньому разі вдатися по допомогу до бійців. Присутні "пелікани" дивилися на Леклерка з чималої відстані, водночас обурюючись і регочучи. Аттіньї спершу кудись був вийшов, потім мовчки повернувся. Скалі зрозумів, що він хотів у разі потреби допомогти. Скалі нарешті пустив таксу на землю.
Леклерк, поки його розв'язували, белькотів: — Не заперечую, я горластий і грубий! Це висока якість тих, хто робить революції, зрозумів? Даруй мені, але політики твого стилю, муніципальні напівсановники,— я плюю на них. Простачки. Я старий комуніст, а не пелька з галунами, не ковбаса, перев'язана шворками. Тоді поясни мені, в чому річ? Я знаю, що таке молодчики Франко, давно знаю, відтоді, як армія Врангеля й усі покидьки припхалися до нас і стали відбивати шматок хліба в шоферів таксі. Я їх знав і до Франко! Я був комуністом ще до війни, ось хто я!
— Не до війни, а до розколу,— тихо сказав Даррас.— Гаразд, мій друже, всі ми знаємо, що ти не маєш нічого спільного з партією. Це не заважає тобі бути добрим хлопцем, але з нашою партією ти не маєш нічого спільного.
Його рана на нозі загоїлася, і напередодні він разом із Скалі виконав завдання, схоже на те, яке провалив Леклерк.
Леклерк дивився на обох: Скалі в круглих окулярах, у надто довгих штанях скидався на коміка з американського авіаційного кінофільму; Даррас з червоним пласким обличчям, сивим чубом, спокійною посмішкою, атлетичними грудьми. Кулеметник і механік мовчали.
— Що, тепер це питання партійності? А ти вимагав у мене партійний квиток, коли я підривав газовий завод у Талавері? Я одинак. Комуніст-одинак. От і все. Я тільки хочу, щоб мені дали спокій. Не бажаю, щоб усякі алігатори зазіхали на мій біфштекс, розумієш? Хіба Талаверу підірвав ти? Скажи, Талаверу підірвав ти?
— Всі прекрасно знають, що це ти її підірвав,— сказав Скалі, беручи його під руку.— Не гарячкуй, іди спати.
Для нього, як і для Маньєна, втеча Леклерка була радше нещасливим випадком, ніж виявом боягузтва. І те, що Леклерк так хапався за спогади про Талаверу, розчулювало його. Але в гніві завжди є щось бридке, особливо коли це п'яний гнів. На комічному обличчі Леклерка з роздутими ніздрями повними губами проступало щось звіряче.
— Йди спати,— знову сказав Скалі.
Леклерк, примруживши очі, скоса глянув на нього: з-під маски п'яного прозирала хитрість якогось селянського предка.
— Гадаєш, я п'яний?
Він і далі скоса дивився на Скалі.
— Маєш рацію. Ходімо спати.
Скалі взяв Леклерка під руку. На половині сходів Леклерк обернувся.
— Мені на всіх пачхати! Все піде прахом! На другому поверсі він обійняв Скалі.
— Я не боягуз, чуєш, я не боягуз... Леклерк плакав.
— Ще не все скінчено, ще не все...
Надаль приїхав на кошти одного буржуазного тижневика з рекомендацією іспанського посольства в Парижі, щоб написати репортаж про "пеліканів". Дехто охоче розповідав їіому про себе. Екіпаж "Марата" — Даррас, Аттіньї, Гарде та інші — писали декларацію. Хайме Лльвар сидів у чорних окулярах замість пов'язки поряд із Скалі в глибині їдальні; він вважав будь-яку розмову з репортером зайвою. Сидячи біля розчиненого вікна, з якого видно було нічну Алькалу, Хайме слухав радіо. Гаус продиктував три колонки тексту.
Надаль, низенький, кремезний, кучерявий, з майже ліловими очима, був би непоганий з себе, якби в нього не було все таке кругле: обличчя, ніс, навіть його надто заокруглені рухи в поєднанні з кучерявим чубом робили його схожим на дитину. Йому розповіли про Леклерка як про найяскравішу особистість серед "пеліканів"; але Леклерк вважав, що з журналістів навіть кури сміються. Якби хтось із журналістів звернувся до нього, то він, даруйте, зацідив би йому в пику. До того ж Леклерк тепер спав.
Аттіньї прийшов з декларацією екіпажу "Марата". "Ми тут не задля пригод. Безпартійні революціонери, соціалісти чи комуністи, сповнені рішучості захищати Іспанію, ми битимемося так, щоб досягти нашої мети. Хай живе вільний іспанський народ!"
Це не задовольняло Надаля. Його не цікавили добровольці. Його господареві потрібні були лібералізм, розхвалювання привабливих льотчиків (особливо французів), барвисті замальовки найманців, зворушливі описи інших, сльоза над полеглими й тяжкопораненими (шкода, що Хайме... але, зрештою, він тільки іспанець), ніякого комунізму і якнайменше політичних переконань.
А йому особисто хотілося мати якусь пікантну пригоду, бажано любовну. Найпривабливіше в романтичному репортажі — це повернення додому.
Зараз Надаль вислуховував усякі побрехеньки. Звіспо, він не був жертвою обману, просто це давало йому необхідний матеріал. У кожному йолопі сидить романіст, думав він, лишається тільки вибрати. Почалося з того, що один казав: "Мої хлопці" (але не дуже голосно). Занотувавши дещо, Надаль згадав фразу Кіплінга: "Перейдімо тепер до іпших і також послухаймо баєчки". Що він і зробив.
Надійшла черга тих, хто дезертирував з французької або англійської армій і приїхав сюди. Багато хто з них одружився в Іспанії, і Надаль виманив у них фотографії їхніх дружин. "Мою газету читають чимало жінок". Потім він підійшов до найманців-"героїв", тих, що, за офіційними повідомленнями, збили понад три фашистських літаки. Найманці в розмові називали добровольців "політиками", а себе — "воїнами", але вони не надто хвалились. Вони ділили-
ся з ним своїми записами з льотних журналів, але все ж таки при цьому остерігались.
Потім він вислухав тих, хто видавав себе за людей з чорним минулим, а також ще непрогнаних боягузів. З добровольцями Надаль розмовляв недовго: вони були не такі велемовні й не дуже забріхувалися.
Надаль щось виписував з льотного журналу одного льотчика, а коли відносна тиша й зосередженість уваги примусили його підвести голову, то вже половина коробки з м'ятними карамельками, яку він необережно показав, перекочувала до кишені Поля.
Згорбившись, з перекривленим ротом, знову в сірому капелюсі, з-під якого вибивалися пасма чорної чуприни, з посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, сходами спускався Леклерк. Його окликнув кулеметник "Пелікана II". "Цей товариш — письменник,— сказав він, показуючи на Нада-ля,— Йди вихили чарку із своїм братом по перу". Леклерк сів поряд.
— Отже, ти також пишеш, сонечко? Що ж ти пишеш?
— Оповідання. А ти?
— Багатотомні романи. Я й поетом був. Я єдиний поет, який розпродав усі свої віршики за кермом автомобіля. Нічні шофери, розвозячи під ранок п'яних або недосвідчених: туристів, виманювали в них гроші. А я — ніколи.