Ми понаїдалися не скоро. Проте настав нарешті момент, коди ми дружно заявили, що не візьмемо більше жодного млинця, поки матінка Барберен не з'їсть бодай кілька штук.
Ми надумали пекти млинці самі. Спочатку до цієї справи взявся я, потім — Маттіа. Не важко було покласти на сковороду масло й налити тісто, але ніяк не вдавалося перекинути Млинець.
Мій млинець впав у попіл, а млинець Маттіа — йому на руку.
Коди макітра спорожніла, Маттіа, який добре розумів, що матінка Барберен не хоче говорити при ньому про мої справи, сказав, що хоче пройтися подвір'ям і подивитися, як там корова.
Ми залишилися вдвох з матінкою Барберен. Мені, звичайно, кортіло знати, які ,мої справи залагоджує Барберен у Парижі. Я гадав, що він подався до Парижа, аби розшукати там Віталіса і злупити з нього за мене гроші за всі минулі роки., Але тут мені нічого не загрожувало. Віталіс помер, а в мене грошей катма. Але ж Барберен може забрати мене самого! Може запроторити мене, куди сам захоче... Продати кому завгодно... Ось чого я боявся. І я був ладен покинути Францію — вирушити з Маттіа в Італію, поїхати в Америку, світ за очі...
Тільки Маттіа вийшов, я озвався до матінки Барберен:
— Тепер, коли ми самі, ти, певно, скажеш, чого поїхав Барберен у Париж!
— Звичайно, скажу, моя дитино, і то з великим задоволенням.
З великим задоволенням! Я був приголомшений. Перш ніж почати розповідь, матінка Барберен подивилася на двері, потім упівголоса, з усмішкою мовила:
— Здається, твоя сім'я розшукує тебе!
— Моя сім'я?
— Авжеж, твоя сім'я, любий Ремі.
— То в мене є сім'я! У мене! У мене — сім'я! У підкинутої дитини!
— Можна гадати, що тебе підкинуто не з доброї волі сім'ї, а то тебе не розшукували б.
— Хто мене розшукує? Матінко, кажи швидше, швидше, прошу тебе!
Раптом мені здалося, що я божеволію, і я закричав:
— Та ні, це неможливо! То Барберен мене розшукує!
— Звичайно, Барберен, але не для себе, а для твоєї сім'ї.
— Він тебе дурить, матінко!
— Ремі, будь розумником. Слухай, що я тобі скажу, і не бійся нічого.
— Я пам'ятаю, як...
— Розкажу тобі, що сама почула. Адже ти віриш мені? Майже місяць тому до нас прийшов якийсь чоловік, точніше, якийсь пан. Я була в пекарні. Барберен був у кімнаті. "Ви — Барберен?" — спитав пан. Вимова в нього була якась чудна. "Я,— відповів Жером,— так, це я".— "Чи не ви часом знайшли в Парижі на вулиці Бретей дитину і виховали її?" — "Я. А що?" — "Скажіть, будь ласка, де тепер цей хлопець?" — "А навіщо він вам?"
Якби я й сумнівався в щирості матінки Барберен, то така "люб'язна" відповідь Барберена свідчила: все було справді так, як розповідала мені матінка.
— Ти ж знаєш,— вела вона далі,— з пекарні чути все, що говорять. А що мова йшла про тебе, то це додавало мені охоти слухати. Щоб краще чути, я підійшла ближче, але наступила на гілку. Гілка тріснула.
"Так ми тут не самі?" — спитав пан. "Це моя жінка," — відповів Жером. "Тут дуже жарко. А що як ми вийдемо на подвір'я і там поговоримо?" Вони вийшли, і Жером повернувся сам години через три-чоти-ри. Можеш собі уявити, як мені кортіло дізнатися, про що вони там говорили! Адже той пан — можливо, твій батько... Та Жером не схотів нічого мені розповісти. Він сказав мені тільки, що пан — не батько тобі, однак він розшукує тебе за дорученням сім'ї.
— Де моя сім'я? Яка вона? Чи є в мене батько, мати?
— Про це саме я питала Жерома. Він відповів мені, що нічого не знає. Потім додав, що поїде в Париж, аби розшукати музиканта, якому він тебе віддав і який залишив йому свою паризьку адресу в іншого музиканта, на імення Гарафолі, що живе на вулиці Лурсін.
— Я знаю ці адреси, матінко. А Барберен з тих пір, як поїхав, не писав тобі?
— Ні, він, мабуть, продовжує розшуки. Пан дав йому сто франків,, тобто п'ять луїдорів. Потім він йому, певно, ще дав грошей. Все це, а також гарні пелюшки, в які ти був сповитий, коди тебе знайшли, свідчить, що твої батьки — люди багаті. І коди сьогодні я тебе побачила отут біля печі, то подумала, що тобі вдалося розшукати їх і що твій товариш — твій справжній брат.
Я гукнув у двері:
— Маттіа! Мене розшукують мої батьки! У мене сім'я, справжня сім'я!
Проте — дивна річ! — Маттіа, як мені здалося, анітрохи з цього не зрадів. Я розповів йому все, що почув од матінки Барберен.
РОЗДІЛ X. СТАРА І НОВА СІМ'Я
Цієї ночі, всупереч моїм мріям і сподіванням, я спав мало. Я думав про те, що розповіла мені матінка Барберен. В мене є сім'я! І ця сім'я мене розшукує. Але щоб зійтися з нею, я повинен звернутися до Барберена. Це затьмарювало мою радість. Я не забув того, що Барберен сказав Віталісові: "Той, хто виховує дитину, повинен мати з цього користь".
Не з милосердя Барберен підібрав мене на вулиці, не з милосердя він і заопікувався мною. Він узяв мене тому, що я був сповитий у гарні пелюшки,— отже, сподівався взяти з моїх батьків добрі гроші за мене. Але батьків йому знайти не вдалося, і він продав мене Віталісові. Тепер він ладен продати мене моєму батькові...
Що робити?
Думки та гадки роїлися в моїй голові, сумніви обсідали мене. Я розумів, що без Барберена мені не обійтися. Саме він може привести мене до батька з матір'ю; саме його вони винагородять за те, що він мене привів. Отже, треба йти в Париж і розшукувати там Барберена. Але ж я збирався, погостювавши в матінки Барберен, вирушити в Еснанд, на берег моря, щоб навідати Етьенетту, яка завжди була до мене такою доброю і ласкавою. Потім я мав іти в Дрезі, що в Нібврі, до Лізи. Я повинен був розповісти їй про її брата та сестру. Невже доведеться відмовитись від зустрічі з Лізою та з Етьенеттою!
Я прокачався майже всю ніч. То я переконував себе, що конче мушу йти-до Етьенетти, а потім до Лізи, то повертався до думки, що єдиний мій шлях — у Париж.
Вранці матінка Барберен, Маттіа і я посідали біля печі, де грілося молоко, надоєне від нашої корови, стали радити раду.
Я розповів про свої нічні сумніви.
— Треба негайно вирушати в Париж,— сказала матінка,, вислухавши мене.— Твої батьки тебе розшукують, Не можна зволікати!
— Гаразд, я піду в Париж,— мовив я.— Тільки в Париж! Але Маттіа, здавалося, не був зі мною згоден.
— Ти гадаєш, що нам не треба вирушати в Париж? — спитав я.— А чого?
Маттіа мовчки похитав головою.
— Ти ж бачиш, який я розгублений! — вів я далі.— Порадь, що мені робити?
— Я вважаю,— сказав нарешті Маттіа,— що не слід задля нових друзів забувати старих. Досі твоєю сім'єю були Ліза, Алексіс, Етьєнетта і Бенжамен. Вони були твоїми сестрами й братами. А квітникар Акен був тобі за батька. Ти любив їх усіх. Аж ось з'являється нова сім'я, якої ти не знаєш. Власне, ти знаєш тільки те, що вона викинула тебе на вулицю, коли ти був іще в пелюшках. І ти ладен задля тих, хто вчинив тобі отаке зло, покинути тих, хто тебе любить! По-моєму, це несправедливо...
— Ми не знаємо, чи справді батьки Ремі його покинули,— урвала Маттіа матінка Барберен.— Можливо, у них його викрали. А вони чекають свого хлопчика, розшукують його...
— Цього я не знаю. Зате знаю, що Акен підібрав Ремі, коли той умирав на порозі його дому, що він піклувався про нього, як про свою дитину. І те знаю, що Алексіс, Бенжамен, Етьєнетта та Ліза любили його, як рідного брата. Отож я й кажу, що люди, які прийняли його в свою сім'ю, мають не менші права на його дружбу, ніж ті, хто з власної волі — або хай навіть і не з власної! — його втратив. Приязнь і любов Акена до Ремі — добровільна, вони нічим йому не зобов'язані.
Маттіа говорив це, не дивлячись ні на мене, ні на матінку Барберен, наче за щось на нас сердився. Це засмутило мене.
— Маттіа має слушність,— мовив я.— Як можу я йти до Парижа, не побачившись перше з Етьєнеттою та Лізою!
— Але ж у Парижі твої батьки! — не відступалася матінка Барберен.
Що було казати? Я довгенько мовчав. Нарешті зважився.
— Ми не поїдемо до Етьєнетти, бо то буде дуже великий гак. Зрештою, Етьєнетта вміє читати і писати. Отже, ми можемо послати їй листа. Але по дорозі в Париж ми зайдемо в Дрезі — навідаємо Лізу. Звичайно, ми не дуже там забаримось. Ліза не вміє читати й писати. Власне, саме задля неї я вирушив у цю подорож... Я розповім їй про Алексіса. А Етьєнетті напишу, щоб вона прислала мені в Дрезі листа. Я прочитаю його Лізі.
— Хай буде так,— усміхнувшись, сказав Маттіа.
Було вирішено, що ми вирушимо завтра. Я сів писати Етьєнетті довжелезного листа, в якому пояснював, чому я до неї не завітаю. Писав я листа мало не півдня.
Назавтра я ще раз зазнав гіркоти прощання з Шаваноном. Але тепер мені було не сумно його покидати, як тоді з Віталісом.
Я обійняв матінку Барберен, пообіцяв, що невдовзі приїду до неї разом із батьками і привезу їй силу-си-ленну подарунків. Адже я буду багатим...
— Ти вже зробив мені чудовий подарунок, любий мій Ремі,— сказала матінка.— Така корова! Нічого більше мені не треба.
Нам було жаль розлучатися з нашою корівкою. Я разів десять поцілував її в морду. Це, певно, їй дуже сподобалось, бо за кожним поцілунком вона облизувалась.
І знову ми йдемо широким шляхом з торбами за плечима. Капі біжить попереду нас. Ми йдемо прудко, точніше, я мимоволі весь час наддаю ходи, щоб швидше дістатися до Парижа. Маттіа каже, що коли ми йтимемо так далі, то незабаром підупадемо на силах. Я трохи уповільнюю крок, але потім знову його прискорюю.
— Ну й мчиш же ти,— знову озивається Маттіа. Обличчя в нього засмучене.
— Я справді поспішаю. Але мені здається, що й ти повинен поспішати. Адже моя сім'я стане й твоєю сім'єю...
Маттіа похитав головою.
Мені було прикро й сумно бачити цей рух, який я вже кілька разів помічав у нього, коли мова заходила про мою сім'ю.
— Хіба ми не брати з тобою?
— Брати, Ремі. Я — твій брат, і сьогодні, і завтра. Я це відчуваю, я думаю про це.
— То в чому ж річ?
— Ремі, невже ти гадаєш, що я буду братом твоїх братів, коли вони є у тебе, і сином твоїх батька й матері!
— А якби я прийшов до Лукки, то чи не мав би я себе за брата твоєї сестри Крістіни?
— Мав би. Чом би й ні!
— Так чому ж тобі не бути братом моїх братів і сестер, коли вони є в мене!
— Тому, що це не одне й те саме.
— Чому?
— Мене ніколи не сповивали в дорогі пелюшки.
— А яке це має значення?
— Ще й яке. Це, власне кажучи, вирішує все. І ти сам це знаєш не гірше за мене.