Ендер змінював ракурс кожні кілька хвилин, повертаючи тренажер так, аби не потрапити до пастки, ще й постійно переглядав свою позицію з точки зору ворога. Врешті-решт, це був хвилюючий контроль за боєм при можливості бачити всі його точки.
Крім того, обмежений контроль був неприємним, адже віртуальні бійці були вправними настільки, наскільки це допускав комп'ютер. Жодної ініціативи, жодного проблиску інтелекту. Йому схотілося мати мультикомандирів, щоби розраховувати на деяких із них, знаючи, що справи ескадри йдуть добре без його постійного контролю.
Під кінець свого першого року перебування тут Ендер вигравав кожен бій на тренажері й грав так, ніби машина була природною частиною його тіла. Одного разу, обідаючи з Граффом, він запитав:
— Це все, на що здатен тренажер?
— Що саме — все?
— Те, як він грає зараз, — це легко, і гра ніяк не ускладнюється.
— Ого!
Граффа, здавалося, це не бентежило. Але він завжди виглядав незворушним. Однак наступного дня все змінилося. Графф пішов, а замість нього Ендер отримав наставника.
Уранці, прокинувшись, Ендер побачив його в кімнаті: старий чоловік сидів на підлозі зі схрещеними ногами. Ендер довго дивився на нього, чекаючи, коли старий заговорить. А той — ні пари з вуст. Ендер підвівся, прийняв душ, одягнувся, даючи можливість чоловіку мовчати, якщо йому так хочеться. Він давно вже зрозумів: коли відбувається щось незвичайне, що задумував не він, а хтось інший, простіше про все дізнатися не питаючи, а мовчки очікуючи. Дорослі майже завжди втрачали терпіння раніше за Ендера.
Чоловік ще не заговорив, коли Ендер зібрався й пішов до дверей, аби вийти з кімнати. Двері не відчинилися. Ендер повернувся до чоловіка, що сидів долі. Виглядав той років на шістдесят, і був найстарішою людиною, яку Ендер бачив на Еросі. Сиві вуса, які виросли, схоже, за один день, змінили його обличчя менше, ніж коротко стрижене волосся. Обличчя трохи змарніле, а очі оточені складками й лініями зморщок. Вираз один — апатія.
Ендер повернувся до дверей і спробував знову відкрити їх.
— Ну і, — сказав він, здаючись, — чому це двері замкнені?
Старий продовжував байдуже дивитися на нього.
"Отже, це ще одна гра, — подумав Ендер. — Ну, якби мені треба було йти до класу, двері були б відчинені. Як ні, то й ні. Мені однаково".
Ендеру не подобаються ігри, де правила можуть бути якими завгодно, а мета — невідома. Так він не гратиме. Сердитися він теж не збирається. Розслаблюючі рухи, поки він спирався на двері, незабаром заспокоїли. Старий все дивився на нього.
Здавалося, пройшли години, Ендер нічого не говорив, а старий прикидався пришелепуватим німим.
Ендеру вже стало здаватися, ніби той був психічно хворим, утік з якихось медичних палат десь на Еросі, оживляючи божевільні фантазії тут, у його кімнаті. Але чим довше це тривало, і ніхто не підходив до дверей, і ніхто не шукав його, тим більше він переконувався, що це було зроблено кимось із метою вивести його з рівноваги. Ендеру не хотілося, щоби старий переміг. І, аби згаяти час, він почав управлятися. Деякі із вправ без тренажерів виконати було неможливо, але інші, особливо уроки самозахисту, він міг зробити без допоміжних засобів.
Роблячи вправи, випади й удари, він переміщався по кімнаті. Одним рухом він опинився біля старого, як уже наближався до нього раніше, але цього разу під час удару старий скочив і схопив ліву ногу Ендера. Хлопчик утратив рівновагу й важко гепнувся на підлогу.
Розлютившись, Ендер умить підвівся. Дивно: старий усівся спокійно, схрестивши ноги, важко не дихав, ніби й не рухався. Ендер прийняв позу до боротьби, але нерухомість іншого унеможливила атаку. Що, знести геть голову цьому старому йолопу? А потім пояснити Граффу: о, старий ударив мене, і мені нічого іншого не залишалося.
Він повернувся до своїх вправ, а старий продовжував спостеріїати.
Нарешті, втомлений і злий на цей утрачений даремно день, ув'язнений у власній кімнаті, Ендер пішов до ліжка, щоби розкласти стіл. Тільки-но нахилився, щоби підняти стіл, як одразу відчув, як однією рукою його грубо вдарили між стегнами, а іншою схопили за волосся. Умить він перевернувся з ніг на голову. Його обличчя й плечі були втиснуті в підлогу коліном старого, спина болісно зігнута, а ноги скручені за руку старого.
Ендер не міг ні рухати руками, ні випростати спину, хоча міг рухати ногами. Менш ніж за дві секунди старий повністю розгромив Ендера Віггіна.
— Гаразд, — Ендер зітхнув. — Ви виграли.
Коліно старого боляче зсунулося донизу.
— Якого дідька, — голос чоловіка був м'яким і хрипким, — ти повідомляєш ворога, що той виграв?
Ендер мовчав.
— Я здивував тебе один раз, Ендере Віггін. Чому ти не відповів на мій удар одразу? Просто тому, що я мав мирний вигляд? Ти повернувся до мене спиною. Це ж небезпечно, бовдуре! Ти нічому не навчився. Ти ніколи не мав учителя.
Тепер Ендер був розлюченим і не зробив жодних спроб, аби контролювати себе чи приховати свій стан.
— У мене було забагато вчителів. Як я міг знати, що ви станете?..
— Твоїм ворогом, Ендере Віггін, — прошепотів старий. — Я твій ворог, уперше за весь час той, хто виявився розумнішим за тебе. Немає кращого вчителя, ніж ворог. Лише ворог приховає те, що збирається робити. Ніхто, крім ворога, ніколи не навчить тебе, як знищити його й перемогти. Лише ворог показує тобі, де ти слабкий. Лише ворог говорить тобі, де він сильний. І гра має тільки одне правило: роби з ворогом усе, що завгодно, лишень би він не зробив це з тобою. Я твій ворог тепер. Відтепер я твій учитель.
І старий відпустив ноги Ендера. Через те, що він усе ще тримав голову хлопця на підлозі, той не міг рухати руками, щоби компенсувати падіння ніг, і ті з гуркотом ударилися об підлогу. Біль був сильним. Тоді старий підвівся й дав можливість устати й Ендеру.
Ендер повільно підтягнув ноги під себе, ледь стогнучи від болю. Він опустився на коліна, стоячи мить рачки, відновлюючи сили. Потім різко випростав праву руку до свого ворога. Старий швидко й граціозно відскочив назад, і рука Ендера заклякла в повітрі, тоді як нога його вчителя вистрілила вперед, аби дістати хлопчикового підборіддя.
А підборіддя там не було. Ендер лежав на спині, обертаючись на підлозі, і в той момент, коли його вчитель утратив рівновагу від свого ж удару, ноги Ендера врізалися в іншу ногу старого. Той упав — і досить близько, щоби вдарити й влучити хлопцю в обличчя. Обоє опинилися у вузлі. Ендер не міг знайти ні руку, ні ногу старого, і досить довго, — так був захоплений, а в той час удари сипалися на його спину й руки. Ендер був меншим — тож не міг дістатися кінцівок старого, якими той постійно розмахував. Нарешті хлопцю вдалося вирватися й відповзти назад до дверей.
Старий сидів, схрестивши ноги, але апатія зникла. Він усміхався.
— Цього разу краще, хлопчику. Але повільно. Ти маєш управляти флотом краще, ніж своїм тілом, інакше ніхто з команди не буде в безпеці з тобою. Урок засвоєно?
Ендер повільно кивнув. Боліло все тіло.
— Добре, — сказав старий. — Тоді ми більше не битимемося. Усе інше — з тренажером. Тепер програмуватиму битви я, а не комп'ютер; я розроблятиму стратегії твого ворога, і ти навчишся бути швидким і викривати його хитрощі. Пам'ятай, хлопчику. Відтепер ворог розумніший, ніж ти. Відтепер ворог сильніший за тебе. Відтепер ти будеш завжди на межі поразки.
Обличчя старого знову стало серйозним.
— Ти будеш близько до поразки, Ендере, але ти виграєш. Ти навчишся, як перемагати ворога. Він навчить тебе.
Учитель устав.
— У цій школі завжди є практика для молодого учня, щоби бути обраним старшим студентом. Двоє стають супутниками, і старший хлопець учить молодшого всьому, що він знає. Вони завжди борються, завжди конкурують, завжди разом. Я обрав тебе.
Коли старий підійшов до дверей, Ендер мовив:
— Ти занадто старий, аби бути студентом.
— На війні не питають, кадет ти чи ні, на війні вік не має значення. Я дізнався від жучар. А ти дізнаєшся від мене.
Тільки-но старий спробував відкрити двері, Ендер стрибнув у повітря і вдарив його в спину обома ногами. І вдарив настільки сильно, що ледь утримався на ногах, а старий закричав і впав на підлогу.
Зі скривленим від болю обличчям старий повільно підвівся, тримаючись за ручку дверей. Здавалося, він відключився, але Ендер був насторожі. Тим не менш, незважаючи на підозрілу уважність, він не оминув нового нападу: із шаленою швидкістю старий зненацька повалив його. Хлопець умить опинився на підлозі біля протилежної стіни, із закривавленими носом і губами, вдарившись обличчям об ліжко. Йому вдалося достатньо повернутися, щоби побачити старого, який стояв, скривившись, у дверях і тримався за спину. Ще й усміхався.
Ендер усміхнувся у відповідь.
— Учителю, — мовив він. — Як тебе звати?
— Мазер Ракхем, — відповів старий.
І зник.
З тих пір Ендер був або з Мазером Ракхемом, або на самоті. Старий говорив рідко, але був поряд: у їдальні, на заняттях, на тренажері, у його кімнаті вночі. Іноді Мазер полишав його, але тоді двері були замкненими, і ніхто не заходив, поки Мазер не повертався. Пройшов тиждень, протягом якого Ендер називав його Тюремником Ракхемом, Мазер відповідав на це ім'я так само легко, як і на своє, не виявляючи жодних ознак роздратування. І Ендер незабаром перестав.
Існували компенсації — Мазер показував Ендеру відео про старі бої від Першого вторгнення і до катастрофічної поразки Об'єднаних Космічних Сил у Другому вторгненні. Вони не були порізані цензурою громадського відео. Тож можна було бачити повністю, до всіх деталей, як відбувалися битви. Оскільки багато відео показували головні бої, вони вивчали тактику й стратегію жучар із різних напрямків. Уперше у своєму житті вчитель указував Ендеру на те, чого той не помічав. Ендер нарешті зустрів людину, живим розумом якої міг захоплюватися.
— Чому ти не помер? — Ендер запитав його. — Ти брав участь у бою сімдесят років тому. Я не думаю, що тобі навіть шістдесят зараз.
— Чудеса відносності, — відповів на це Мазер. — Мене тримали тут протягом двадцяти років після останнього бою, хоча я просив дати мені командування одним із зорельотів, які йшли на планету жучар і їхні колонії. Потім… зрозумів дещо про те, як солдати, будучи під стресом, поводяться у бою.
— Що саме?
— Тобі ніколи не давали достатньо знань із психології, щоби зрозуміти це.