Але ти в одну мить відгадала все як слід. Така ти й була завжди, — сказав Рафф, заплющуючи очі. — Спробуй-но, віднеси годинника Боомпкінсам.
— Не Боомпкінсам, таких я не знаю; я тобі кажу про Боомпгоффенів.
— Так-так, віднеси його туди.
— Віднеси його туди! Який-бо ти чудний, чоловіче! Та як же я понесу, коли вся їхня сім'я чотири роки тому переїхала до Америки. Але тобі давно пора вже спати, Раффе: ти зблід і дуже стомився. Почекаймо до завтрього: ніч — порадниця-мати, — порадить, що починати… А, панна Гретель! Нарешті ви з'явилися!
Того вечора, перш ніж Рафф прокинувся, "хрещена мати-фея", як ми вже знаємо, навідалася до Брінкерової хатини, гульдени було знову добре сховано у великій скрині, а матуся Брінкер та діти ласували досхочу м'ясом, білим хлібом та вином.
Саме тоді мати, безмежно радіючи, й розповіла дітям історію годинника, з тими подробицями, які вона вважала за можливе їм подати. То буде справедливо, думала вона, щоб бідолашечки знали про нього дещо, коли вже вони так незрадливо берегли таїну відтоді, як самі почали щось розуміти.
РОЗДІЛ XLIII
Відкриття
Наступний день видався у Брінкерів дуже клопітливий.
Перш за все треба було розповісти батькові історію тисячі гульденів, — як вони пропали та як їх було знайдено тощо. Подібні новини аж ніяк не могли йому пошкодити. Потому, поки Гретель ретельно виконувала материн наказ "поприбирати, повимивати, повичищати скрізь усе чисто, щоб у хаті було, як у віночку", Ганс та матуся Брінкер, щасливі й веселі, подалися купувати торф та провізію.
Гансові було тепер так легко на душі, — майбутнє його аніскілечки не бентежило; матуся Брінкер приємно хвилювалася: ще б пак!.. Стільки речей бракує в господарстві! Й усі ті потреби виникли в них раптом, — виросли, мов гриби, за одну ніч, — мабуть, що й десять тисяч гульденів на все те не стане! По дорозі до Амстердама щаслива мати весело радилася з Гансом, збираючись багато чого покупити; а проте додому принесла такі маленькі пакунки, що спантеличений Ганс прихилився до каміна й, чухаючи потилицю, згадував прислів'я: "Що повніший гаман, то міцніш його зав'язано".
— Про що замислився окатий? — весело й жартівливо запитала його мати, майже відгадавши його думки; вона метушливо поралася в хаті, готуючи обід. — Про що ти думаєш?.. Уяви собі, Раффе — малий ладен був притягти додому мало не пів-Амстердама на своїй голові. їй-право, він хотів накупити стільки кави, що не вмістилася б і в цьому горщикові для вугілля. "Ні-ні, синку, — кажу я, — теча на кораблі найстрашніша саме тоді, коли його добре наладновано!.." А він як утупиться в мене очима… точнісінько так, як оце зараз… Ану лиш, хлопче, — годі тобі стояти! Чого доброго ще приростеш до каміна, якщо так витріщатимеш очі та дивуватимешся!.. Ну, Раффе, сідай кінець столу! Ось твоє крісло, Раффе, — на почесному місці, де йому й належиться бути; адже ж тепер у нашій хаті є господар, — я ладна це сказати хоч і самому королеві у вічі. Сюди, сюди… отак, зіприся на Ганса; він для тебе однаково що міцний костур! Пнеться вгору, як бур'ян, а чи давно ще вчився він ходити!.. Сідай до столу, чоловіче, сідай до столу!
— Ти пам'ятаєш, фроу, — сказав Рафф, обережно сідаючи у велике крісло, — оту чудову музикальну скриньку, що так розважала тебе, коли ти працювала у вельможному домі в Гайдельберзі?
— Ще б пак! — відповіла матуся Брінкер. — Повернеш тричі мідного ключика, й чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині пробігає. Аякже — добре пам'ятаю… Але, Раффе (і враз тон її змінився на поважний) — адже ж ти не розкидатимеш наших гульденів на такі марниці?
— Ні, ні, тільки не я, фроу… Милосердний бог уже дав мені одну музикальну скриньку, і то зовсім дурно.
Усі троє (мати й діти) збентежено ззирнулися поміж собою, а потім глянули на Раффа… Невже він знову стерявся?
— Атож, і цю музикальну скриньку не продам я й за п'ятдесят гаманців, добре натоптаних грішми, — казав далі Рафф. — А накручують її держаком від мітли, і бігає вона і туди й сюди, і метушиться по хаті, і скрізь устигає саме впору, та грає-грає, аж співає!.. Та так співає-розлягається, що чисто тобі співочі пташки з вирію повернулися… Заприсягнутися можна!
— Святий угоднику Бавоне! — скрикнула матуся. — Що ж це на нього налетіло?
— Втіха та радість, фроу, он що на нього налетіло! Запитай Гретель, запитай-но мою маленьку музикальну скриньку Гретель: хіба ж я не радів нині від щирого серця та не втішався, милуючись нею?
— Не тільки вони втішалися,, мамо, — засміялася Третєль"— Вони були й моєю музикальною скринькою також! Ми майже ввесь час співали разом пісень, поки ви ходили до міста.
— Ага, он воно що! — промовила матуся й полегшено зітхнула. — Стривай, Гансе, ти ніколи не впораєшся з отакенним шматком; а втім, дарма, хлопчику, — їж, їж, адже ти довго пісникував… Гретель, візьми-но ще кавалок ковбаси: вона нажене крові в твої щоки.
— Ой, ой, мамочко, — весело розсміялася Гретель, хутенько простягаючи свою тарілку. — То не кров грає на дівочих щоках… ви мали на думці — троянди… на моїх щоках розквітнуть троянди… Адже ж так? Правда, Гансе?
Поки Ганс хапався проковтнути величезний кусень, щоб дати слушну відповідь на це поетичне запитання, матуся Брінкер в одну мить поклала край суперечці:
— Гаразд, чи то троянди чи кров — мені байдуже, аби рум'янець знову розцвів на твоєму веселому личенькові. Досить уже й того, що мати твоя бліда, виснажена, та…
— Що тобі, фроу! — хапливо перебив їй Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум'яніша від обох наших курчаток разом.
Це зауваження, хоч воно аж ніяк не стверджувало, що розбурканий Раффовий розум цілком прояснився, а все ж надзвичайно потішило матусю Брінкер. Отже, обід пройшов дуже весело та мило.
По обіді знову загомоніли про годинника й, звичайно, почали дискутувати про ті таємничі літери.
Ганс відсунув свого ослона і вже налагодився йти до мінгеера ван Гольпа, а його мати підвелася, щоб сховати годинника, коли раптом до них долинув гуркіт коліс по, замерзлій землі.
За хвилину хтось постукав у двері й відразу ж відчинив їх.
— Просимо до господи, — затинаючись промовила матуся Брінкер, хапливо намагаючись сховати годинника в себе за пазухою. — Ох! Це ви, мінгеере! Добридень! Батько наш уже майже одужав, як бачите… Прикро мені вітати вас у такій халупі, мінгеере… Ой лишечко, — ще й зі столу не прибрано!..
Доктор Букман не звернув уваги на матусині вибачення. Він, очевидячки, дуже поспішався.
— Гм! — згукнув він. — Я, здається, тут зовсім не потрібний. Пацієнт швидко вичунює.
— Ще б йому не вичунювати мінгеере, — скрикнула матуся. — Адже ж учора ввечері ми знайшли тисячу гульденів, що в нас були пропали… Аж десять років не знали ми, де вони заподілися!
Доктор Букман здивовано розплющив очі.
— Так, мінгеере, — сказав Рафф. — Я прошу фроу розповісти вам, — хоч ми й не говоритимемо про це нікому, — бо я бачу, що ви більш, ніж хто інший, здатні зберігати таємницю.
Доктор насупив брови. Він терпіти не міг, коли говорилося про нього особисто.
— А тепер, мінгеере, — провадив далі Рафф, — ми можемо заплатити вам за ваші турботи. Богом свідчуся, ви того заслужили, якщо тільки повернення до життя та до своєї сім'ї такого нікчемного створіння, як я, є заслуга. Скажіть моїй фроу, скільки треба заплатити, мінгеере; вона з радістю віддасть вам належну суму.
— Годі! Годі-бо вам! — лагідно сказав доктор. — Покиньте говорити про гроші. Мені дуже часто платять грішми, але вдячністю платять рідко. "Спасибі вам" цього хлопчика, — додав він, кивнувши на Ганса, — за все мені заплатило, й того з мене досить.
— Мабуть, і ви самі маєте сина, — промовила матуся Брінкер у захваті від того, що видатний вчений став такий привітний.
Докторова добродушність зникла в одну мить. Він буркнув щось (так принаймні здалося Гретель), але не відповів ні слова.
— Вибачте моїй фроу, мінгеере, ці нескромні слова, — сказав Рафф. — Але перед тим, як ви увійшли, ми саме говорили про одного бідолашного юнака, й моя фроу дуже його жаліла; його рідні виїхали звідси невідомо куди; а я мав передати їм з доручення того молодого добродія одну річ.
— Їхнє прізвище Боомпгоффен, — гаряче додала матуся. — Чи не знаєте ви чого про ту родину, мінгеере?
Доктор відповів коротко й різко:
— Так. Невгамовні люди. Вони давно вже виїхали до Америки.
— А може, Раффе, — несміливо правила своє матуся Брінкер, — меестер знає кого в тій країні, хоч, кажуть, що там живуть самі лише дикуни… Ото було б добре, коли б пан доктор міг передати Боомпгоффенам годинника й доручення сердешного хлопця, — їй-право!..
— Цить, фроу! Хіба ж можна обтяжувати доброго меестера такими речами, коли на нього скрізь чекають недужі чоловіки та жінки, що лежать при смерті? Й чому, власне, ти гадаєш, що прізвище юнакової рідні — саме Боомпгоффен?
— Я того певна, Раффе, — відповіла вона. — Вони мали сина Ламберта, і на годинникові вирізьблено "Л" — тобто "Ламберт", та "Б" — тобто "Боомпгоффен". Не розумію тільки, навіщо тут вставлено ще й "Я"… Але меестер може подивитися й сам.
І, кажучи так, вона простягла докторові годинника.
— "Л. Я. Б"! — скрикнув доктор Букман, кинувшись до неї.
Важко описати сцену, що наступила по тому! Скажу тільки, що юнакове доручення було, нарешті, виконано: годинник потрапив-таки до батька, і, приймаючи його, визначний хірург ридав, як маленька дитина.
— Лоуренс! Мій Лоуренс! — скрикував він, поїдаючи годинника очима й не випускаючи його з своїх рук. — Ах, коли б я знав те раніше! Лоуренс блукає десь по світах, не маючи притулку… Праведне небо! Може, він страждає… може, вмирає саме в цю хвилину!.. Згадайте, чоловіче, куди він подався? Що казав мій син? Куди треба було послати листа?
Рафф сумно похитав головою.
— Згадайте! — благав доктор. Та не може ж того бути, щоб пам'ять, так недавно збуджена за його допомогою, відмовилася послужити йому в таку хвилину!
— Все зникло, мінгеере, — зітхнув Рафф.
А Ганс, забувши, що перед ним стара людина й видатний вчений, забувши за все на світі, крім того, що його добрий друг тяжко зажурився, підбіг і обняв докторову шию руками.
— Я знайду вашого сина, мінгеере. Якщо він живий, то десь же він мусить пробувати. Земля не така вже й велика, — я присвячу кожен день мого життя розшукам вашого сина.