Яких ще страждань їм доведеться зазнати? Присуд нещастя видимо лежав на цих двох людських творіннях, і ніколи зла недоля не прикладала з таким успіхом своєї майстерности, щоб перетворити життя двох неповинних істот в постійну пекельну муку.
А вони були в раю.
Вони кохалися.
Ґуїнплен обожував Дею, Дея боготворила Ґуїнплена.
— Ти такий гарний, — казала вона йому.
IІІ
"OCULOS NON НАВЕТ, ET V1DET"[31]
Одна тільки жінка на землі бачила Ґуїнплена. То була сліпа. Що був для неї Гуїнплен, вона знала від Урсуса, якому Ґуїнплен розповів про свій тяжкий перехід од Портленда до Веймута й про смертельну боротьбу після того, як його покинули. Вона знала, що її, зовсім маленьку, коли вона вмирала на своїй померлій матері й ссала труп, підібрала дитина, трохи більша за неї; що ця дитина, яку викинули, почула її крик; що ця дитина, самотня, слабка, відкинута, не маючи жадної підпори на землі, блукала в пустелі, виснажена від втоми, розбита, і вона прийняла з рук ночі цю ношу, другу дитину; що вона, не маючи сподіванки на якусь частину в тому випадковому розподілі, що його звуть долею, обтяжила себе ще піклуванням про чужу долю, що в убозтві, в тузі, в нещасті вона стала для неї провидінням; що коли небо зачинилося перед нею, ця дитина відкрила своє серце; що, сама гинучи, вона врятувала її, що, сама не мавши пристановища й притулку, вона стала пристановищем для неї, що вона зробилася для неї матір'ю й годувальницею; що, одна на світі, ця дитина відповіла на самотність усиновленням; що вона дала такий зразок у темряві, що, ніби визнаючи себе не досить придавленою, вона ще понад тим захотіла взяти на себе нещастя іншого; що на цій землі, де, здавалося, для неї вже не залишилося нічого, вона відкрила для себе обов'язок; що там, де кожен захитався б, вона йшла вперед; що там, де кожен відступив би, вона не відступила, що вона сміливо просунула руку в могильну яму й звідтіля витягла її, Дею; що сама напівгола, вона віддала їй своє лахміття тому, що їй було холодно; що сама голодна, вона турбувалася тільки про те, щоб напоїти й нагодувати її; що за неї маленьку вона боролося з смертю; що вона боролася з нею у всяких її формах, з зимою й снігом, пустелею, страхом, холодом, голодом й жагою, хуртовиною; що для неї, для Деї, цей десятирічний титан дав бій нічній незмірності. Вона знала, що це зробила дитина й що тепер, ставши дорослою людиною, він став її силою в її слабкості, її багатством в її убозтві, її ліками в її хворості, її зором в її сліпоті. Через темну завісу, що — так вона почувала — відокремлювала її від усіх, вона ясно розпізнавала цю відданість, це самозречення, це піклування. Вона знала, що над нею стоїть Ґуїнплен,— — Ґуїнплен, що ніколи не стомлюється, ніколи не кидає, ніколи не зникає, Ґуїнплен зворушливий, дбайливий, ніжний; Дея тремтіла від упевнености і вдячности; її заспокоєна тривога перетворювалася в порив, і своїми повними темряви очима вона споглядала десь в зеніті своєї безодні цю добрість, глибокий промінь.
В ідеалі добрість — це сонце; і Ґуїнплен осліплював Дею.
Для натовпу, в якого надто багато голів, щоб мати думку, и надто багато очей, щоб мати погляд, для натовпу, що сам є поверхня и спиняється тільки на поверхні, Ґуїнплен був кльовн, фіґляр, скоморох, блазень, трохи більший або трохи менший за тварину. Натовп знав тільки його лице.
Для Деї Ґуїнплен був рятівник, що підняв її в могилі й виніс з неї, утішник, що уможливив для неї життя, визвольник, якого руку вона почувала в своїй руці в тому лабіринті, що є сліпота; Ґуїнплен був їй за брата, друга, проводира, підпору, подібний до небесної істоти, крилатий і променистий наречений, і там, де натовп бачив потвору, вона бачила архангела.
Це тому, що Дея, сліпа, бачила душу.
IV
ЗАКОХАНІ ПІД ПАРУ
Урсус, як філософ, розумів це. Він похваляв закоханість Деї.
Він казав:
— Сліпа бачить невидиме.
Він казав:
— Сумління є зір.
Він дивився на Гуїнплена й бурчав:
— Напівпотвора, проте напівбог.
Ґуїнплен з свого боку був сп'янілий від Деї. Є невидиме око, дух, і видиме око, зіниця. Він дивився на неї видимим оком. У Деї було ідеальне захоплення. У Ґуїнплена — реальне. Ґуїнплен був не те, що бридкий, — він був жахливий, а перед ним була його протилежність. Який він був страшний, така Дея була чарівна. Він був жах, вона була краса. В Деї була якась мрійність. Здавалося, що в ній почасти втілилася мрія. В усій її особі, в її легкій постаті, в її тонкому й гнучкому стані, що хитався як тростина, в її плечах, наче невидимо окрилених, в скромній округлості її абрису, що показував на стать, але скоріше для душі, ніж для почуттєвости, в її майже прозорій білині, в величній ясній темряві її погляду, божественно закритого для землі, в святій невинності її усмішки була чудова близькість до янгола, проте вона досить була і справжньою жінкою.
Ґуїнплен, як ми сказали, порівнював себе, він порівнював і Дею.
В його існуванні було об'єднано дві крайності; в ньому перехрещувалося два проміні — один знизу и один зверху, промінь чорний и промінь білий. Ту саму крихту разом можуть клювати два дзьоби — добра й зла, — один кусає, другий цілує. Ґуїнплен був цією крихтою, атомом, що його мучили й милували. Ґуїнплен був витвором злої долі, що склала угоду з провидінням. Нещастя поклало на нього свій перст, щастя так само. Два протилежні призначення склали його дивну долю. На ньому лежала анатема й благословення. Він був проклятий обранець. Хто ж він був? Він не знав. Коли він дивився на себе, він бачив незнайомого. І цей незнайомий був потворою. Ґуїнплен жив наче без голови, маючи лице, що було не його. Це лице було страшне, таке страшне, що воно бавило. Воно було таке жахливе, що викликало регіт. Він був пекельно смішний. Людське лице зникало в машкарі тварини. Ніколи не бачили, щоб так достатньо зникала людина на людському лиці, ніколи пародія не бувала повніша, ніколи навіть у кошмарі не бачили страшнішого обрису, ніколи все те, що може відштовхнути жінку, не було огидливіше змішане в одній людині. Нещасне серце, що його замаскувало й оббрехало це лице, здавалося назавжди засудженим на самотність під цим лицем, як під покровом могили. Та ні! Де невідома злобливість вичерпала себе, там у свою чергу виявила себе невидима добрість. В цього бідного покинутого, а разом з тим і піднесеного, поруч з усім, що відштовхує, вона поклала й те, що притягає, в скелю вона поклала магніт, вона заставила душу як на крилах летіти до цього покинутого, вона наказала голубці втішити розчавленого й заставила красу обожнювати бридоту.
А для того, щоб це сталося можливим, треба було, щоб краса не бачила бридкого. Для такого щастя треба було особливого нещастя. Провидіння осліпило Дею.
Ґуїнплен неясно почував, що він визвольна жертва. За що його переслідували? Він не знав. Що треба було визволити? І цього він не знав. На його ганебну бридоту покладено ореола, — це все, що він знав. Урсус, коли Ґуїнплен підріс остільки, що міг зрозуміти, прочитав йому і з'ясував текст доктора Конкеста de Denasatis [32] [33] і в другому фоліянті — Гюґо Плаґона [34] уривок nares habens mutilas 8; проте Урсус розсудливо втримався від того, щоб висловлювати "гіпотези", і застерігся, від будь-яких висновків. Здогади були можливі; можна було знайти шлях до фактів з дитинства Ґуїнплена; a jsce ж для Ґуїнплена була тільки одна очевидність результат. Його призначено було жити під клейном. За що це клейно? Жадної відповіді. Навколо Ґуїнплена панувало мовчання й пустеля. В тих здогадах, що їх можна було застосувати до цієї трагічної дійсности, все було нестале, й за винятком страшного факта не було нічого певного. В цю тугу ввійшла Дея, — вона стала якоюсь небесною перегорожею між Ґуїнпленом і безнадійністю. Зворушений і наче зігрітий, він відчув теплоту цієї чарівної дівчини, що її повернуто було до його гидоти; райське зворушення пом'ягшувало його драконівське обличчя; створений для жаху, він мав цей дивний виняток — викликати захоплення й ідеальне обожнення світила; потвора — він почував на собі споглядання зорі.
Ґуїнплен і Дея — це була пара, і ці два зворушливі серця милувалися одне одному. Гніздо й два птаха, — тут була вся їхня історія. Вони підлягли всесвітньому закону, що є в тім, щоб подобатися, шукати одне одного й знаходити.
Було щось подібне до того, що ненависть було обдурено. Переслідники Ґуїнплена, хто б вони не були, загадкова озвірілість, з якого б боку вона не походила, не досягла тут своєї мети. Бажали зробити безнадійного й зробили зачарованого. Його призначили до того, щоб утіхою йому була скорбота. Лещата ката перевернулися в ніжну жіночу руку. Ґуїнплен був страшний, проте штучно страшний, страшний од людської руки; сподівалися назавжди ізолювати насамперед від сім'ї, якщо вона була в нього, а потім од людства; дитину вони обернули в руїну; але цю руїну природа взяла під свій покрів, як вона бере всі руїни; цю пустелю природа втішила, як вона втішає кожну пустелю; природа приходить на допомогу всім покинутим; там, де бракує всього, вона повертає все цілком; вона прикрашає квітами й зелом все, що розвалилося; у неї є плющ для каменя й любов для людей.
Глибока великодушність невідомого.
V
БЛАКИТЬ У ЧОРНОМУ
Так жили одне одним оці нещасні: Дея, притулившися до Ґуїнплена, Ґуїнплен, який почував, що Дея сприймає його любов. У сиротини була сирота. У слабкої був бридкий.
Самотні одружилися.
Невимовна подяка йшла від цих двох нещасних. Вони дякували.
Кому?
Невідомій незмірності.
Бути вдячним у собі — цього досить. Подяка має крила і йде туди, куди треба йти. Ваша молитва знає дальшу путь, ніж ви.
Ґуїнплен і Дея були вдячні.
Каліцтво — це є вигнанство. Сліпота — це безодня. З вигнанством примирилися; безодня стала залюднена.
Ґуїнплен бачив, як сходить до нього в повному сяйві, з наказу долі, як сон увіч, біла хмара краси, що мала образ жінки, променистий привид, в якому було серце, і цей привид, майже хмара и все ж жінка, обіймав і цілував його, і це серце бажало його; Ґуїнплен не був уже покалічений, бо його люблять; троянда прохала гусеницю одружитися з нею, бо вона почувала в цій гусениці дивного метелика; Ґуїнплен, якого всі відцуралися, ставав за обранця.