Поль і Гонтран супроводили своїх наречених.
У великій залі, де містилося всяке гімнастичне знаряддя, стояв доктор Латон, розмовляючи з Андерматом і доктором Онора.
Радісна усмішка майнула на його поголеному обличчі, коли він побачив дядька Кловіса.
— Ну як? — спитав він. — Як ми себе сьогодні почуваємо?
— О, гаражд, гаражд!
Появилися Петрюс Мартель і Сен-Ландрі. їм теж хотілося подивитись. Перший вірив, другий сумнівався. За ними,
на превеликий подив усіх, увійшов доктор Бонфій, вклонився своєму суперникові й потиснув руку Андерматові. Останнім прийшов доктор Блек.
— Вельмишановні панове й панни, — мовив доктор Латон, уклоняючись Луїзі та Шарлотті Оріоль, — зараз ви побачите надзвичайно цікаву річ. Насамперед до початку сеансу прошу звернути увагу, що цей чолов’яга хоч і ходить, але дуже кепсько. Чи можете ви ходити без палиць, дядьку Кловіс?
— Ох, ні, пане!
— Гаразд, починаємо.
Старого посадовили в крісло, прив’язали йому ноги до рухомих підставок, і головний лікар скомандував: "Починай потихеньку!"
Дебелий служник з закачаними рукавами почав крутити ручку.
І тоді всі побачили, як права нога бродяги зігнулась у коліні, випросталася, знову зігнулась, знову витяглась, потім почала рухатись і ліва, й дядько Кловіс, раптом розвеселившись, засміявся і, трусячи довгою сивою бородою, заходився хитати головою в такт рухові своїх ніг.
Четверо лікарів і Андермат нахилилися над ним, з поважністю віщунів стежачи за його ногами, а Колос тим часом хитро переморгувався з батьком.
Двері лишили відчиненими, й до зали весь час надходили курортники — із тих, що вірили, й цікаві скептики — тиснулися, щоб краще було видно.
— Швидше, — скомандував доктор Латон.
Служник закрутив дужче. Ноги старого пустилися бігти, а сам він почав реготати на весь рот, як дитина від лоскоту, і, захлинаючись, весело крутячи головою, викрикував:
— От шиковно! От шиковно! — мабуть, перейнявши це слово у когось із приїжджих.
Колос і собі зареготав і, тупаючи ногою та ляпаючи руками в боки, викрикував:
— Ну й чортів Кловіш!.. Ох, чортів Кловіш!..
— Досить! — велів лікар.
Бродягу відв’язали, і лікарі відійшли набік, щоб обговорити наслідки досліду.
І тоді Кловіс на очах у всіх сам встав із крісла й пішов по кімнаті. Правда, йшов він дрібними кроками, зігнувшись, корчачись від натуги, але все-таки йшов без ціпків!
Доктор Бонфій озвався перший:
— Випадок справді винятковий.
Доктор Блек висловився ще більш захоплено. Тільки доктор Онора не сказав нічого.
Гонтран шепнув Полю:
— Нічого не розумію! Ти тільки поглянь на них! Що вони — дурні чи послушно догідливі?
Коли це почав говорити Андермат. Він розповів про весь хід лікування старого з самого початку, про повороти хвороби і, нарешті, про одужання, цілковите і остаточне. І весело додав:
— І якщо навіть наш хворий узимку почуватиме себе гірше, то ми щоліта будемо підліковувати його.
Потім він виголосив урочисту, пишну промову, в якій вихваляв води Монт-Оріоля і всі їхні властивості.
— Я сам, — казав він, — на власному досвіді і на досвіді найдорожчої для мене людини переконався у благотворно-, му впливі цих вод. Мій рід тепер не згасне, і цим я зобов’язаний Монт-Оріолю!
І тут раптом згадав, що обіцяв дружині послати до неї Поля Бретіньї. Йому стало ніяково, що забув, бо Андермат був дуже уважний чоловік. Він озирнувся навколо і, побачивши Поля, підійшов до нього:
— Любий друже, я зовсім забув вам сказати: на вас чекає зараз Христіана.
Бретіньї пробурмотів:
— На мене?.. Зараз?..
— Так, вона сьогодні встала і хоче побачити найперше вас, ідіть же мерщій до неї і передайте їй, що я прощу пробачення.
Поль пішов до готелю; його серце завмирало від хвилювання.
По дорозі він зустрів маркіза де Равенеля, і той сказав йому:
— Дочка моя вже встала й дивується, чому ви до неї не навідуєтесь.
На сходах Поль зупинився, міркуючи, що сказати Хрис-тіані. Як вона його зустріне? Чи буде сама? Що відповісти, коли вона заговорить про його одруження?
Відколи в неї народилась дитина, він не міг думати про неї без болісного хвилювання, червонів і блід, намагаючись уявити першу зустріч з нею. З глибокою тривогою думав і про невідому йому дитину, батьком якої він був, — його мучило бажання побачити свою дочку й було страшно. Він відчував, що загруз у тому моральному бруді, який на все
життя запллмовує сумління чоловіка. Але найдужче він боявся погляду жінки, яку кохав так сильно і так недовго.
Чи не зустріне вона його докорами, слізьми, зневагою? Чи не задля того кличе його, щоб тільки прогнати?
І як йому самому триматися? Смиренно, розпачливо, благально чи байдуже? Пояснювати їй щось чи слухати мовчки? Сісти чи стояти?
А коли вона покаже дитину, що робити? Що сказати? Яке почуття годиться йому виявити?
Біля дверей він знову спинився, а тоді потягнувся до дзвінка, і помітив, що його рука тремтить.
Проте він натиснув пальцем кнопку з слонової кості й почув, як усередині задзвонив електричний дзвінок.
Служниця відчинила двері і впустила його. З дверей вітальні він побачив у глибині другої кімнати Христіану, яка лежала на шезлонгу й дивилася на нього.
Ці дві кімнати, які він мав пройти, видалися йому нескінченними. В нього підломлювались ноги, він боявся зачепитися за крісла та стільці і не наважувався дивитись під ноги, щоб не опустити очей перед нею. Вона не ворухнулася, мовчки чекала, поки він підійде. Права рука її лежала на сукні, а лівою вона сперлась на колиску з опущеною завісою.
Він спинився за три кроки від неї, не знаючи, що робити далі. Покоївка зачинила за ним двері. Вони лишились самі.
І тоді йому захотілося впасти перед нею навколішки й просити прощення. Але вона поволі підняла і подала йому руку.
— Добрий день, — стримано сказала.
Він не насмілився потиснути їй руку і, низько схиливши голову, ледь торкнувся губами її пальців.
— Сідайте, — мовила вона.
Він сів на низенький стілець біля її ніг.
Він почував, що треба щось сказати, але не знаходив ні слів, ні думок, і навіть подивитись на неї не наважувався. Нарешті озвався, затинаючись:
— Ваш чоловік забув мені сказати, що ви чекаєте на мене, а то б я прийшов раніше.
Вона відповіла:
— О, це байдуже! Все одно ми мали зустрітися… Трохи раніше… трохи пізніше…
І замовкла. Тому він швидко запитав:
— Сподіваюсь, ви вже добре почуваєте себе?
— Дякую. Досить добре, як тільки можливо після таких переживань.
Вона була дуже бліда, худа, але краща, ніж до пологів. Особливо змінились її очі,— такої глибини в її погляді він досі не бачив. Вони ніби потемніли, не такі ясні, не такі прозорі, синіші. А руки були мертвотно-білі, мов у покійниці.
Вона заговорила знову:
— Тяжкі години довелося пережити. Та коли стількяі вистраждаєш, то відчуваєш у собі силу вже до кінця днів.
Глибоко схвильований, він прошепотів:
— Так, це жахливі випробування.
Вона повторила, як луна:
— Жахливі.
Вже кілька секунд у колисці чути було легеньке шарудіння, тихий шелест, який буває, коли прокидається дитина. Бретіньї не зводив очей з колиски, в ньому зростав болісний неспокій від пекучого бажання побачити маленьку істоту, Що жила там.
І раптом він помітив, що завіса колиски зашпилена згори донизу золотими шпильками, які Христіана звичайно носила на своєму корсажі. Колись він часто бавився, витягаючи і знову вколюючи біля плечей коханої ці тонкі дротики з голівками у формі півмісяця. Поль зрозумів її думку, і серце йому боляче стислося перед цією перепоною з золотих шпильок, що назавжди відділяла його від дитини.
Тоненький голосок, кволе ремство почулося з тієї білої в’язниці. Христіана погойдала колиску і трохи різко мовила:
— Даруйте, що приділяю вам так мало часу, але я маю зайнятися дочкою.
Він підвівся, знову поцілував її в руку, а коли виходив, вона сказала:
— Зичу вам щастя.
Антіб, вілла Мютерс, 1886.