Роблячи свою справу за два метри від призьби, німець зустрічається зі мною поглядом. Я чекаю, що буде вияв ненависті, крик, постріл, а він, усміхаючись, як блазень, вихляє задом. А потім рудий пасок перекреслює сніг поруч, дрібним лопотом пробігає по моїй спині раз, вдруге. Німчик задоволено регоче, застібається і відразу відвертається, поправляючи на плечі автомат.
Мабуть, я стогну вперше. Від страждань іншого плану, ніж ті, що допікали мені раніше. Це нестерпні муки. Їх не зрозуміти, не переживши. У розпачі я пригадую всі свої фронтові невдачі. Коли стріляв з "дегтяря", не поставивши на планці приціл, і з десяток німців встигли сховатися в траншею. І як ми прогавили атаку і дали їхнім машинам вискочити з села. І той вечір, коли мій взвод захопив шістьох полонених. У хлопців були мокрі валянки, але я не дозволив їм роззути німців, на яких були справжні чоботи. Якби тоді знав, що чекає на мене! Мені жаль, що я мало забив їх на фронті.
Але, видно, всі мої муки даремні. Жодного я вже не заб'ю і нічого їм не зроблю. Їм на мене наплювати. Вони відступають. Доїдаючи хрусткі галети, зручніше ладнаючи на спинах торби, протигази, німці беруть на плечі зброю і один за одним виходять на вулицю. На нас навіть ніхто не глянув. На подвір'ї, однак, залишаються знайомі скриньки. І біля них троє — наш Енгель, молодий очкарик, що витягнув мене з труби, і ще один, новий. Він худорлявий, гарно збитий, з прискіпливими чорними очима. На рукаві в нього єфрейторський шеврон. З усього видно, цей тут буде за старшого.
Я вже не знаю, що й думати. Страшенно жаль сконати так, як підстрелений собака. Мабуть, до ночі мені вже не дожити. А вона зовсім близько. Сонця в небі вже не видно. Прозорий вечір синіє, густішає і тихенько опускається на землю. Під стріхами залягає темрява. Мороз міцнішає, дедалі дужче припікаючи обличчя, руки. Певно, ніч буде зоряна й місячна, як і вчора. Тільки мені її вже не бачити.
Німці, посідавши на скриньки, курять. І мовчать. Бачу — уважно прислухаються до звуків, що долітають з різних кінців села, пливуть, ширяться. Але тих, на які ці троє очікують, очевидно, немає. На вулиці пусто. Мабуть, німці вже виїхали звідси. Чого ж тоді чекають ці троє?
І тут у мене вперше виникає бентежна думка: а може, вони чекають на наших? Щоб здатися в полон? І врятувати нас!... Через секунду цього радісного збудження я розумію: марні сподівання. Не для цього їх тут залишили. Та й той Енгель, підлота, навіть не підійшов ні разу. Ні разу не глянув навіть, наче боїться. Раніше не дуже боявся. А я так хочу попросити в нього води... Здається, тільки б напитися, а там можна й померти. Зате Сахно якось ненатурально оживляється. Ніби врешті перемагає в собі шок, що охопив його ще в трубі. Він дозволяє собі підвестися з призьби і починає часто присідати — грітися. І вони не лаються. Тільки очкарик щось буркає, але єфрейтор мовчить, тоді й він замовкає. Сахно, сівши, тупає чобітьми. Земля гучно гримкотить під ним і болем відгукується в усьому моєму тілі.
Задубілий, знеможений, я не відразу помічаю, як до цього гуркоту приєднується далеке знайоме тріскотіння. Я тільки бачу, як усі троє німців відразу повертають голови. Черга повторюється раз, другий, третій. Німці підхоплюються. Двоє поглядають на єфрейтора, і знов усі троє слухають.
Невже наші? Я не можу в це повірити. Невже ще можливий порятунок? Сахно знов наїжачується, насуплює брови. Мені здається, це "максим". Ні, вважай, більше схожий на танковий. Тільки якого танка?
Черги, проте, змовкають. Німці ще прислухаються. Потім єфрейтор лається і дістає з кишені округлу, наче яйце, з паском упоперек, гранату. Перевіривши застережну чеку, чіпляє гранату за ремінь.
— Їх коме бальд! 1
Він, поспішаючи кудись, виходить з двору. Енгель і очкарик знов сідають біля скриньок. Енгель, опустивши голову, починає колупати прикладом у снігу. Очкарик втуплюється то в городи з вишняками, то дивиться на вулицю. Видно, він побоюється. Сахно знов обережно починає розминку.
Я вже не можу терпіти. Спрага, здається, доконає мене швидше за рани й мороз.
— Енгель, — кажу я і не впізнаю свого ослабленого голосу. — Енгель, васер! Трінкер васер!
Енгель мало не перелякався. Повертає до мене голову.
— Васер! Ферштейн! Васер!
— Швайгт! Васер нікс!1— каже очкарик.
Енгель, однак, бачу, нерішуче дивиться на мене. На тлі вечірнього неба виразу його обличчя від призьби майже не видно.
— Он же колодязь. Дай води, якщо ти людина! — показую я на вулицю. Там над засніженою стріхою задирає шию колодязний журавель.
Енгель підводиться і, вагаючись, топчеться біля скриньок. Роззирається. Прислухається. На одній скриньці сумка, біля неї плескатий казанок — мабуть, того єфрейтора. Енгель врешті відчеплює його і, ще раз прислухавшись, іде до воріт. Карабін він тримає під пахвою. Очкарик, сидячи на скриньці, повертається до нас усім тілом і лунко клацає затвором автомата.
— Швайгт!
Сахно сідає. Тихо сам до себе лається. Німець на те не зважає. Він слухає. Я вслухаюся також.
Довкола тихо. Але здалеку все ж таки чути звуки. Їх не відразу й зрозумієш. Чи то крики, чи тупіт безлічі ніг. Коні це чи люди? Пострілів немає. Гахкає десь артилерія. Тільки то в іншій стороні й далёко. А цей шарварок десь за селом, може, за кілометр чи два.
Розливаючи з казанка воду, заходить на подвір'я Енгель. Значить, усе-таки людина, думаю я. Моє уявлення про німців трохи похитнулося. Я вже ладен думати, що серед них бувають різні. І так собі. І нічого. І сволота. Зрештою, як і в нас. І, мабуть, як і всюди. Люди є люди. У загальній масі своїй не погані й не добрі — різні. Він подає мені казанок. Я трошки підводжуся. Однією рукою стискаю його. У голові шалена хистка карусель.
І тут поза спиною важкий, зморений тупіт. Щось сталося, але я не зважаю. П'ю. Навіть якщо й вибух — швидше, ніж померти, я все-таки нап'юся. Але зривається німецька лайка. Страшний удар чоботом вибиває в мене казанок. Брязкаючи, він котиться подвір'ям. Другий удар у вухо отримує Енгель. Це шаленіє єфрейтор. Захлинаючись словами, він кричить.
Образою і гнівом поймається моя свідомість. Я хочу пити. Але, здається, вже не нап'єшся. Енгель винувато кліпає підсліпуватими очима. Єфрейтор лементує, розмахуючи перед його обличчям кулаком. Очкарик береться за скриньку. Серце моє рветься з грудей: я відчуваю — щось зараз відбудеться.
Незабаром вони всі хапаються за ремені скриньок. Єфрейтор, лаючись, трюхикає до хлівчика по казанок. Очкарик одну скриньку завдає собі на спину, другу — довгувату й меншу — бере за шкіряну зачіпку. Найбільшу кидає на себе Енгель. Поспіхом підхоплює на свої плечі майже кубічну зелену єфрейтор. Але на снігу залишаються ще дві. Єфрейтор оглядається на нас. І тоді — о диво і підлість! — з призьби підскакує Сахно. Я навіть не розумію куди. Мабуть, не розуміють цього і німці. А він без жодного слова хапає одну скриньку, потім другу і обидві різким рухом чіпляє собі на праве, здорове плече. Єфрейтор зненацька роззявляє рота, а потім чимдуж ляскає Сахна по зігнутому під тягарем плечу.
— Гут, капітан!
І регоче.
А я видихаю все, що в мене було в легенях, і переводжу погляд угору. Я не дивуюся, не обурююся. Мої відчуття вже мало що сприймають. Я вже все пережив. Я тільки дивлюся в небо.
Там прорізалася і блищить самотня маленька зірочка. Вона, мабуть, над самим Кіровоградом, до якого я не дійшов. Багато хто не дійшов. Цікаво, скільки тисяч жителів у тому місті? Чи вийде хоч по одному на забитого? Добре було б хоч хвилину поглянути на його вулиці. Напевно, колись там будуть рости квіти, зеленіти тополі й акації. І гулятимуть хлопці з дівчатами. Люди будуть дивитися кіно, пити пиво, їсти морозиво. Зірка в небі гойдається і розщеплюється на дві, три. Смугою затягує погляд. Це мороз. Він, здається, мене добиває. Мабуть, мене скоро не стане. А той житиме. Буде жити. Він пересилив свій шок. І я думаю: недарма кажуть, що війна любить кмітливих. Хто раніше здогадається, той і переможе. Він здогадався вчасно. Там він був зразковий штабіст. Тут буде зразковий полонений.
Усе інше доходить до мене наче з іншого світу. Німці зручніше приладнують скриньки. Потім наспіх закурюють і відходять у ворота. Я все це чую. Але я бачу тільки ту дрібнесеньку зірочку в зеленкуватому блакитному небі. Вона блимає, скаче, переливається відблисками, розсипається на дві, чотири і колючими осколками ворушиться угорі. Повіки змерзаються, і я заплющую очі.
Здається, німці мене залишають.
Однак у воротах вони раптом спиняються. Я чую голос єфрейтора. Спочатку тихий, потім із владним відтінком наказу І зараз же різкий скрип чобіт на снігу. Цей гострий скрип болем пронизує мою голову і обривається.
Я розплющую очі.
Згорбившись під скринькою на спині, переді мною стоїть Енгель. Він нерішуче, наче боячись, зазирає мені в обличчя. У нього напружено-прихований погляд. І я раптом здогадуюсь, чому він повернувся. Я знаю. Іншого я не чекав.
Але чому Енгель?
На руках я відкидаюся від призьби. Упершись у землю підбором, повертаюся до нього обличчям.
— Ти?
Енгель відступає на крок і тремтячими пальцями береться за рукоятку затвора. З натугою закладає в патронник і белькоче:
— Ес тут мір зер ляйд.
Я розумію. Він просить пробачення. Це незбагненно. Цього не уявити, не зрозуміти. Це жахливо. Чи бачили ви таких убивць? Чи читали про них у книжках?
— Ес тут мір зер ляйт. Абер іх габе бефель! 1
Ну, зрозуміло, він має наказ! Це вже знайоме. Це незаперечно
Ну, то що ж! Треба кінчати. Я не заплачу. І просити даремно. Руками я роздираю на грудях шинель. На, стріляй, гаде! Поціляй у саме серце. Щоб довго не мучитись! Я вже не в змозі терпіти.
— Беайльт ойх!2— кричить з вулиці єфрейтор. Виявляється, вони пішли. Йому тепер їх наздоганяти. Вони поспішають. Може, через годину тут будуть наші? Ця думка перевертає в мене всі почуття. Мені до сліз стає образливо.
— І ти мене заб'єш? — кричу я в розгублені, підсліпуваті очі Енгеля. — Ти в мене вистрілиш?
У моїй душі раптом розгоряється маленька зірочка надії. Я ж його не забив. Я його захищав. Невже він не згадає цього?
На одному коліні я відповзаю од призьби до Енгеля. Він на крок відступає. Він наче боїться мене і чомусь оглядається.