Але ще любіше було спостерігати, як трохи згодом, із зав'язаними шовковою хусточкою очима, грав він у піжмурки. Спершу він натикався на всі стіни, мацав у кутках, а потім, упіймавши одного бідного родича, сумнівно й граціозно викручувався спід його довгих рук, викликаючи цим захоплення в усіх глядачів. Бідні родичі ловили тих, кому, на їхню думку, це було до вподоби, а коли гра припинилась, ловили один одного. Втомившись грати в піжмурки, товариство — пани разом із слугами — почало розважатись драконом,[33] а після того, як увесь ізюм виловили і всі пальці пообпікали, сіли напроти каміна, у якому жарко палав огонь, до добрячої вечері й величезної святкової чаші, трохи меншої від звичайного казана в пральні, де приємно шипіли й булькотіли в елі чудові на вигляд, такі привабливі гарячі яблука.
— Алеж це — просто розкіш,— зауважив, озираючись кругом, містер Піквік.
— Наш незмінний звичай, — відповів містер Вордл.— На святвечір усі ми разом із слугами, як бачите, сидимо тут, доки виб'є дванадцяту годину, і, чекаючи на різдво, розважаємось фантами та різними старими історіями. Трандл, голубчику, поворушіть дрова.
З розворушених полін шугнули вгору міріади іскор. Гарячочервоне полум'я освітило найдальші кутки кімнати й веселим відблиском заграло на всіх обличчях.
— Ну, — сказав Вордл, — а тепер — різдвяну пісню! Як немає кращої, то я заспіваю своєї...
— Бравої — гукнув містер Піквік.
— Наливайте! — крикнув Вордл.— Не раніш як через дві години побачите ви дно чаші. Наливайте ж усі, а я співатиму.
І, кажучи так, бадьорий старий джентльмен, не гаючись, ясним міцним голосом розпочав веселу різдвяну пісню.
Пісню привітали оглушливими оплесками (бо друзі й утриманці — чудова аудиторія) і особливо захоплені були бідні родичі. У камін підкинули нових полін, і чаша почала кружляти знову.
Розділ XXIII
Як піквікці познайомилися з двома дуже милими молодими людьми одної з вільних професій і як розважались на льоду.
— А що, надворі все ще мороз, Сем? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва приніс теплої води йому в опочивальню.
— Вода в діжках узялася кригою, сер,— відповів Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.
— Пара кого? — аж сів на ліжку містер Піквік.
— Пара костопильців,— повторив Сем.— Тільки вони ще вчаться.
— Іншими словами, це — студенти-медики? — зрозумів містер Піквік.
Сем, стверджуючи, нахилив голову.
— Дуже радий цьому,— сказав містер Піквік, кидаючи свій ковпак на ковдру. — Можете йти, Сем.
Сем пішов, а містер Піквік через чверть години був уже в їдальні.
— А, ось він нарешті! — скрикнув містер Вордл.— Слухайте, Піквік, це — брат міс Елен — Бенджемен Елен або Бен, як звемо його ми і мусите називати ви. А цей джентльмен — його сердечний приятель, містер...
— Містер Боб Сойер, — втрутився Бен, після чого і містер Боб Сойер і містер Бенджемен Елен разом засміялися.
Містер Піквік уклонився Бобові Сойєру; Боб Сойер уклонився містерові Піквіку. Потім Боб та його сердечний приятель завзято напосіли на страви, що стояли перед ними, і містер Піквік мав нагоду пильно оглянути їх обох.
Містер Бенджемен Елен був дебелий, кремезний юнак з чорним, коротко остриженим волоссям і з білим довгастим обличчям, прикрашений окулярами та білою краваткою. Нижче однорядного сюртука, застебнутого на всі гудзики, виднілась звичайна кількість ніг, кольору перцю з сіллю, що закінчувалися парою не дуже добре наваксованих чобіт. Хоч рукави сюртука були короткі, ніяких ознак манжет під ними не помічалося, і дарма, що на шиї його вільно міг уміститися комірчик, проте ніякого сліду цього додатку не можна було побачити. Загалом він мав досить обшарпаний вигляд і ширив круг себе міцний дух поганих сигар.
Містер Боб Сойер був одягнений у голубий костюм з дуже грубої матерії — щось середнє між сюртуком і пальтом з усіма властивостями обох — і визначався якоюсь неохайною чепурністю та чваньковитою поведінкою, притаманною молодим людям, що блукають по вулиці вдень і кричать та галасують на ній уночі, називають ресторанних і готельних слуг на ймення та дозволяють собі інші кумедні вчинки. На ньому були картаті штани й довгий дворядний жилет. З дому він завжди виходив із товстою палицею, уникав рукавичок і в цілому нагадував розбещеного Робінзона Крузо.
Ось з якими поважними добродіями познайомився одного різдвяного ранку наш герой, снідаючи на Мейнорській фермі.
— Чудова година, панове, — сказав містер Піквік.
Боб Сойер на це зауваження трохи нахилив голову й попросив Бенджемена Елена передати йому гірчицю.
— Ви здалека приїхали, джентльмени? — спитав містер Піквік.
— "Голубий Лев" у Маглтоні,— буркнув містер Елен.
— На вас чекали ще вчора ввечері.
— Ми й мусили були приїхати, але бренді трапилось занадто добре й шкода було поспішати. Правда, Бен?
— Безперечно, — ствердив містер Елен. — Та й сигари і свинячі котлети були непогані. Правду я кажу, Боб?
— Цілком, — відповів Боб, і сердечні приятелі атакували сніданок ще завзятіше, ніби спогади про вчорашню вечерю надали стравам кращого смаку.
Тільки встиг Боб закінчити фразу, як до їдальні, повертаючись з ранішньої прохідки, увійшли леді в супроводі галантних панів Снодграса, Вінкла і Тапмена.
— А, це ти, Бен, — промовила Арабелла тоном, де було більше здивування, ніж радості.
— Приїхав, щоб забрати тебе завтра додому,— пояснив Бенджемен.
Містер Вінкл зблід.
— Хіба ти не бачиш Боба, Арабелло?— спитав з докором у голосі Бен.
Арабелла, немов тільки но помітивши містера Сойєра, граціозно простягла йому руку, і ненависть запалала у серці містера Вінкла, коли він побачив, як дружньо стиснув той пальчики дівчини.
— А ти знайомий з містером Вінклем, Бен?— спитала, зашарівшись, Арабелла.
— Ще не знайомий, але дуже радий буду познайомитися, — поважно промовив її брат.
Тут містер Елен дуже стримано вклонився містерові Вінклу, а містер Вінкл і Боб Сойєр обмінялись ворожими поглядами.
Прибуття двох нових гостей та прикре враження, яке воно справило на містера Вінкла й молоду леді з отороченими хутром черевиками, безперечно, відбилося б на настрої всього товариства, якби не веселість містера Піквіка та добрий настрій господаря ферми. Містер Піквік зумів навіть завоювати симпатії містера Бенджемена Елена і зайти в розмову з містером Бобом, які під впливом бренді та сніданку помітно подобрішали. Потім уся громада подалась до церкви, де містер Бенджемен Елен хутко заснув, а містер Боб Сойєр одвертав свої думки від світських справ, вирізьблюючи на лаві своє ім'я чотиридюймовими літерами.
— Ну,— сказав містер Вордл після грунтовного другого сніданку, за яким випили чимало пива та вишневої наливки,— що сказали б ви, якби я запропонував годинку якусь поковзатись? До обіду часу в нас ще багато.
— Чудово! — скрикнув містер Елен.
— Розкішно! — зрадів містер Сойєр.
— Ви, безумовно, ковзаєтесь на ковзанах? — спитав старий Вордл у містера Вінкла.
— О, звичайно, — відповів Вінкл, — тільки давно вже не маю ніякої практики.
— Ах, будь ласка, поковзайтесь, — попросила Арабелла. — Я страшенно люблю дивитись на цей спорт.
— І справді, це так гарно, — підхопила друга панна.
Третя сказала, що це — дуже елегантна розвага, а четверта порівняла людину, що ковзається на ковзанах, з лебедем.
— Я охоче поковзався б,— згодився нарешті містер Вінкл, — тільки в мене немає ковзанів.
Та цю справу зараз же полагодили. В Трандла була зайва пара ковзанів, а гладкий хлопець пригадав, що під сходами їх лежить щонайменше з півдесятка пар. Містер Вінкл висловив надзвичайне задоволення, але виглядав надзвичайно сумно.
Старий Вордл провів усіх до досить великого ставка. Гладкий хлопець і містер Веллер порозмітали сніг, що нападав протягом минулої ночі. Боб Сойєр приладнав ковзани і, стоячи на одній лівій нозі, описав кілька кіл, а потім почав робити вісімки й рисувати різні візерунки на льоду, захоплюючи своєю спритністю містера Піквіка, Тапмена й дам. Це захоплення перейшло в ентузіазм, коли старий Вордл Бенджемен Елен і той таки Боб спільно проробили кілька таємничих еволюцій, названих ними шотландським танцем.
Тим часом містер Вінкл з посинілим від холоду обличчям силкувався просвердлити дірку в своїх підошвах, а потім з допомогою містера Снодграса, що розумівся на цьому не більше від індуса, приладнав і ковзани, пригвинтивши їх задом наперед і переплутавши всі ремінці. Нарешті за допомогою містера Веллера безталанні ковзани були пригвинчені і прив'язані як слід, а містер Вінкл піднявся на ноги.
— Ну, а тепер, сер, — підбадьорював його Сем,— вперед! Покажіть їм, як треба ковзатись.
— Стійте, Сем, стійте, — сказав містер Вінкл, тремтячи з голови до п'ят і чіпляючись за руку містера Веллера з одчаєм людини, що потопає. — А як же слизько, Сем!
— На льоду це трапляється досить часто, сер,— заспокоював його містер Веллер. — Держіться, сер.
Останнє зауваження Веллера стосувалось до виявленого містером Вінклем рішучого наміру вдаритись потилицею об лід і задригати ногами.
— Це якісь... якісь... якісь незграбні ковзани. Правда, Сем? — пробелькотів містер Вінкл.
— Боюсь, сер, що то не ковзани, а джентльмен на них незграбний, — відповів Сем.
— Ну бо, мерщій, Вінкл! — прискорював містер Піквік, не здогадуючись, у чому справа. — Наших дам аж нетерплячка бере бачити, як ви ковзаєтесь.
— Зараз, зараз, — з тогосвітньою усмішкою озвався містер Вінкл, — іду.
— Зараз починається! — крикнув Сем, намагаючись звільнитися з його обіймів.— Ну, сер, вперед!
— Заждіть хвилиночку, — благав містер Вінкл, закохано притискуючись до містера Веллера. — У мене, виявляється, є вдома два зайві фраки, Сем. Можете взяти їх собі.
— Спасибі, сер, — подякував містер Веллер.
— Чого це ви торкаєтесь вашого капелюха, Сем, і віднімаєте руку? Не робіть цього. Я ранком ще, заради різдва, хотів дати вам п'ять шилінгів. Матимете їх сьогодні ж увечері, Сем.
— Ви дуже ласкаві, сер, — сказав містер Веллер.
— Спершу підтримуйте мене, Сем. Отак, Зараз я й сам поїду, Сем. Не так хутко, Сем, не так хутко!
Перегнувшись удвоє, спираючись на руку містера Веллера й зовсім не подібний до лебедя, містер Вінкл поволі пересувався по льоду, коли з протилежного боку ставка долинув до них голос містера Піквіка:
— Сем!
— Сер?
— А йдіть но сюди.