Дубков спочатку здивувався, потім хотів усміхнутись і обернути все на жарт, але, нарешті, на велике моє Здивовання, злякався й спустив очі.
— Я зовсім не сміюся з ваших почуттів, я так тільки кажу,— сказав він уникливо.
— Отож! — закричав я, але в той самий час мені стало соромно за себе й жалко Дубкова, на червоному, збентеженому обличчю якого був вираз справжнього страждання.
— Що з тобою? — заговорили раптом Володя й Дмитро.— Ніхто не хотів тебе образити.
— Ні, він хотів образити мене.
— Ну й одчайдушний у тебе брат, — сказав Дубков, саме тоді, як він уже виходив з дверей, так що не міг чути того, що я скажу.
Може, я кинувся б наздоганяти його й наговорив би йому ще чимало прикрого, але в цей самий час той льокай, що був підчас моєї розмови з Колпіковим, подав мені шинелю, і я відразу ж заспокоївся, удаючи з себе перед Дмитром роздратованого лише стільки, скільки треба було, щоб раптове заспокоєння не здалося чудним. Другого дня ми з Дубковим зустрілися у Володі, не згадували про цю історію, але лишилися на "ви", і дивитись один одному в вічі стало нам іще важче.
Пам'ять про сварку з Колпіковим, який, проте, ні другого дня, ні потім так і не дав мені de ses nouvelles, була для мене протягом довгих років надзвичайно яскрава й тяжка. Я здригався й скрикував років із п'ять після цього щоразу, як згадував невіддячену образу, і потішав себе, самовдоволено згадуючи про те, який я молодець був у справі з Дубковим. Тільки далеко пізніше я почав зовсім по-іншому дивитись на цю справу і з комічним задоволенням згадувати про історію з Колпіковим і жалкувати з приводу того, що я незаслужено образив гарного хлопця Дубкова.
Коли я того ж дня ввечері розповів Дмитрові свою пригоду З Колпіковим, зовнішній вигляд якого я описав йому детально, він надзвичайно здивувався.
— Та це той самий! — сказав він. — Можеш собі уявити, що цей Колпіков відомий негідник, шулер, а головне — боягуз; його вигнали з полку товариші за те, що він дістав ляпаса й не схотів, дуелю. Звідки в нього така завзятість узялася? — додав він, з доброю усмішкою дивлячись на мене. — Адже він більше нічого не сказав, як "неук"?
— Так, — відповів я, червоніючи.
— Недобре, ну, та ще не біда! — розважав мене Дмитро. Тільки далеко пізніше, пригадуючи цю історію спокійно,
я розміркував досить, здається, правильно, що Колпіков, відчувши після багатьох років, що на мене можна напасти, пом-стився на мені при чорнявому добродію без вусів за колишнього ляпаса, так само, як я зараз же помстився за його "неука" на неповинному Дубкові.
Толстоіі —14
209
XVII. Я ЗБИРАЮСЬ ВІЗИТУВАТИ
Коли я прокинувся другого дня, перша думка моя була про пригоду з Колпіковим; знов я постогнав, побігав по кімнаті, але не було чого робити; до того ж сьогодні був останній, день мій у Москві, і треба було, з татового наказу, візитувати тих осіб, що він їх сам виписав на папері. Тато піклувався не так за нашу моральність та освіту, як за світські зв'язки. На папері було написано його ламаною швидкою рукою: "1) до князя Івана Івановича обов'язково; 2) до Івіних — обов'язково; 3) до князя Михайла; 4) до княгіні Нехлюдової та до Валахіної, якщо встигнеш". І, зрозуміла річ, до куратора, до ректора й до професорів.
Візитувати останніх осіб Дмитро мені розраяв, кажучи, що це не тільки не потрібно, але навіть було 6 непристойно, але решту треба було всіх візитувати сьогодні. З них особливий страх наганяли на мене дві перші візити, коло яких було написано обов'язково. Князь Іван Іванович був генерал-аншеф, старий, багач і жив сам; отже я, шістнадцятилітній студент,, повинен був мати з ним безпосередні стосунки, які, передчував я, не могли бути для моєї гідности дуже приємні. ІВІНИі теж були багачі, і батько їхній був якийсь видатний цивільний генерал, який тільки один раз, коли ще бабуся була жива, сам був у нас. Після ж бабусиної смерти я помічав, що молодий Івін цурався нас і начебто питався. Старший, як мені доводилось чути, вже закінчив курс правознавства й служив у Петербурзі; другий, Сергій, що його я так любив колись, теж бук у Петербурзі великим товстим кадетом у пажеському корпусі.
Я ззамолоду не тільки не любив мати стосунки з людьми-що вважали себе за вищих од мене, але такі стосунки були для мене невимовно тяжкі через те, що я завжди боявся, щоб мене не образили, і напружував усі сили свого розуму, щоб довести їм свою самостійність. Проте, не виконуючи останнього татового наказу, треба було загладити провину, виконавши перші-Я ходив по кімнаті, оглядаючи розкладені на стільцях вбрання, шпаду й капелюшок і збирався вже їхати, коли до мене приїхав поздоровити мене старий Грай і привіз ІЗ собою Іліньку.
Батько Грап був змолоду змоскалений німець, неймовірно солодкий, підлесливий і дуже часто підлий; він приходив до нас здебільшого тільки для того, щоб просити чогонебудь, і тато запрошував його іноді до себе в кабінет, але обідати його ніколи не садовили з нами. Його приниження й канючіння так злилися з якоюсь зовнішньою добродушністю й звичкою до* нашого дому, що всі визнавали за ним прихильність до всіх нас ніби за велику заслугу, але я чомусь не любив йогєо і, коли він говорив, мені завжди було за нього соромно.
Я був дуже незадоволений, шо ці гості прийшли, і не дуже намагався приховувати своє незадоволення. На Іліньку я так Звик дивитись спогорда, і він так звик вважати, що ми маємо право так робити, що мені було трохи неприємно, що він такий само студент, як і я. Мені здавалося, що й йому було трохи ніяково передо мною за цю рівність. Я не дуже приязно привітався до них і, не запросивши їх сісти, бо мені ніяково було це зробити, гадаючи, що вони й сами це можуть зробити й без мого запрошення, звелів запрягати. Ілінька був добрий, дуже чесний і розумний юнак, але він був те, що зветься—хлопець з дуринкою; на нього раз-у-раз находив—і, здавалося, без ніяких причин — якийсь крайній настрій: то плакливість, то смішливість, то образливість за всяку дрібницю; і тепер, здавалося, він був у цьому останньому настрою. Він нічого не говорив, злісно позирав на мене й на батька і тільки тоді, коли до нього звертались, посміхався своєю покірною, вимушеною усмішкою, під якою він дуже звик ховати свої чуття й особливо чуття сорому за свого батька, якого він не міг не відчувати при нас-
— Так от воно як, Миколо Петровичу,—казав мені старий, ходячи слідом за мною по кімнаті, тоді як я вдягався, і поч-тиво повертаючи поволі між своїми товстими пальцями срібну, подаровану бабусею, табатирку: — скоро оце довідався од сина, що ви так чудово склали іспити —адже ваш розум усім відомий— зараз прибіг поздоровити, батеньку: адже я вас на плечі носив, і бог бачить, що всіх вас люблю, як рідних і Ілінька мій усе просився до вас. Та й він ясе звик таки до вас.
А Ілінька сидів мовчки коло вікна, нібито розглядаючи мого трикутного капелюшка, і ледве помітно щось сердито буркотів собі під ніс.
— Ну, а я вас хотів спитати, Миколо Петровичу,—вів далі старий,—як мій Ілько, чи добре складав іспити? Він каже, що буде з вами вкупі, так ви вже його не покиньте, догляньте його, порадьте.
— Щож, він чудово склав,—відповів я, глянувши на Іліньку, який, відчувши на собі мій погляд, почервонів і перестав ворушити губами.
А молена йому у вас перебути сьогодні день? — сказав старий із такою несміливою усмішкою, наче він дуя;е боявся мене, і ввесь час, куди б не повернувся, тримаючись од мене так близько, що горільчаний і тютюновий дух, яким він увесь був пройнятий, і на секунду не давав мені спокою. Мені було досадно за те, що він ставив мене в таке фалшиве становище до свого сина, і за те, що він відхиляв мою увагу від дуіке важливої для мене тоді справи—одягання; а головне — цей дух! перегару, який мене переслідував, так мене роздратував, що я дуже неласково сказав, що я не можу бути з Ілінькою, бо ввесь день не буду дома.
— Та ви ж хотіли йти до сестри, тату, — сказав Ілінька, усміхаючись і не дивлячись на мене,—та й мені діло є"
Мені стало ще більш прикро й ніяково, і я, щоб загладити чимнеб'удь свою відмову, похопився сказати, що мене не буде дома, бо я мушу бути у князя Івана Івановича, у княгині Корнакової, у Івіна, того самого, що посідає таке значне місце, і що обідатиму, мабуть, у княгині Нехлюдової. Мені здавалося, що, почувши, до яких великих людей я їду, вони вже не могли претендувати на мене. Коли вони збирались іти, я запросив Іліньку заходити до мене іншим разом; але Ілінька тільки гукнув щось і вимушено посміхнувся. Видко було, що нога його більше ніколи в мене не буде.
Слідом за ними я поїхав візитувати. Володя, що його я вранці ще просив їхати зі мною, щоб мені було не так ніяково самому, відмовився, мотивуючи тим, що це було б надто вже Зворушливо, що два б раті к и їздять вкупі однією брпче-ч к о ю.
XVIII. ВАЛАХШИ
Отож я поїхав сам. Перша візита була до Валахіної, що жила ближче від усіх, на Сівцевому Вражку. Я років зо три пе бачив Софійки, і любов моя до неї, звичайно, давним-давно пройшла, але в душі ще лишалася жива й зворушлива згадка про минуле дитяче кохання. Мені траплялося на протязі цих трьох років згадувати за нього з такою силою й виразністю, що я проливав сльози й почував себе знов закоханим, але це тривало лише кілька хвилин і поверталось знов нескоро.
Я знав, що Софійка з матір'ю були за кордоном, де вони пробули років зо два і де, як переказували, їх перекинуто з диліжансом і Софійці порізано обличчя розбитими шибками карети, через що вона, нібито, дуже споганіла. Ідучи до них, я живо згадував колишню Софійку й думав про те, яку я її побачу. Через те, що вона два роки була за кордоном, я уявляю її собі чомусь надзвичайно високою, з чудовим станом, серйозною й поважною, але надзвичайно привабливою. Моя уява відмовлялася уявляти її собі з обличчям, скаліченим рубцями; навпаки, чувши десь про щирого коханця, що лишився вірний своїй нареченій, хоч її й спотворила віспа, я намагався думати, що я закоханий у Софійці, для того, щоб мати заслугу, незважаючи на рубці, лишитися вірним їй. Взагалі під'їжджаючи до дому Валахіних, я не був закоханий, але, розворушивши в собі старі спогади про дохання, був добре підготовлений закохатись і дуже бажав цього, тимпаче, що я давно вже відчував сором, дивлячись на своїх закоханих приятелів, що я так відстав од них.
Валахіни жили в маленькому, чистенькому дерев'яному будинку, входити до якого треба було з двору.