Бунзен сказав:
– Я зрадів, побачивши, що у вас іще світиться. Одверто кажучи, я цього більше не можу витримати.
Оверкамп подумав: "Боже мій, цього тільки бракувало! На докори сумління піде щонайменше півтори години".
Він сказав:
– Любий друже, цей світ – такий він уже є – дав нам порівняно мало можливостей вибору: або ми тримаємо людей певного гатунку за колючим дротом, пильнуємо їх і стараємося краще, ніж досі, щоб вони залишалися там, або ми сидимо там і вони пильнують нас. А що перше значно розумніше, то доводиться, щоб зберегти його, придержуватися різних, іноді досить неприємних, правил.
– Ви немов читаєте в моєму серці, – відповів Бунзен. – Я просто не можу більше терпіти дурного базікання нашого старого Фаренберга.
– Дорогий Бунзене, – сказав Оверкамп, – це вже ваш клопіт.
– Тепер, коли привезли цього Фюльграбе, він твердо переконаний, що привезуть усіх. Як гадаєте, Оверкампе?
– Я – комісар Оверкамп, я не пророк Аввакум. Я не належу ні до великих, ні до малих пророків, я тут виконую важку роботу.
Він подумав: "Цей хлопець пишається тим, що в понеділок самостійно віддав кілька звичайнісіньких розпоряджень, що випливають з службової інструкції".
Принесли піднос з горілкою й чарками. Бунзен налив, вихилив одну, потім другу і ще третю. Оверкамп стежив за ним професійним поглядом. На цього чоловіка горілка справляла своєрідний вплив. Він, мабуть, ніколи не п'янів по-справжньому, але вже після третьої чарки його мова і вся поведінка трохи мінялися. Навіть шкіра на його обличчі ставала якась в'яла…
– До того ж мені якось не віриться, – сказав Бунзен, – щоб оті четверо щось почували біля своїх хрестів, а п'ятий, Беллоні, – той уже напевне нічого не почуває, бо там висять тільки його кашкет і старий фрак. Інші в'язні, коли їх шикують на "танцювальному майданчику" і примушують дивитися, – ті, звичайно, почувають. А ці четверо – вони ж знають, що їх чекає. А коли людина знає, то їй стає байдуже до всього і вона зовсім нічого не відчуває. До того ж їм тільки незручно стояти, їх навіть не коле, тільки Фюльграбе хникав, що він не того чекав. Ви його сьогодні вночі знову візьмете на допит? Дозвольте мені бути присутнім!
– Ні, мій дорогий.
– Чому ні?
– Служба… Не дозволено, мій друже.
– То ви тільки так кажете, – промовив Бунзен; очі йому заблищали. – Дайте мені Фюльграбе хоч на п'ять хвилин – і я вам скажу точно, чи випадково він зустрівся з Гайслером, чи ні.
– Можливо, він вам скаже, ніби умовився стрітися з Гайслером, коли ви йому дасте ногою в живіт. Але я вам і після цього скажу, що вони зустрілися випадково.
А чому? Бо Фюльграбе варто тільки потрусити – і показання посиплються з нього, мов сливи з дерева: я добре знаю Фюльграбе і добре знаю Гайслера; Гайслер ніколи не буде домовлятись з Фюльграбе про зустріч у місті серед білого дня.
– Якщо він залишився на лаві, як розповідає Фюльграбе, то він, напевно, когось чекав. Чи роздали його фотографії всім двірникам і квартальним уповноваженим?
– Дорогий Бунзене, – сказав Оверкамп, – будьте вдячні хоч за те, що інші люди беруть на себе таку силу турбот.
– Ваше здоров'я!
Вони цокнулись.
– А чи не можете ви трошки прочистити мозок Валлау? Там напевне знайдеться прізвище того, на кого чекав його дружок Гайслер. Ви ж можете влаштувати Фюльграбе і Валлау очну ставку.
– Дорогий Бунзене, ваша ідея – мов Марія Стюарт, вона прекрасна, але безталанца. Якщо ви так цікавитеся цим, то знайте, що ми детально допитали Валлау, ось протокол допиту!
Він вийняв чистий аркуш паперу з шухляди. Бунзеп вирячив на нього очі, потім посміхнувся. Його зуби були трохи замалі для такого широкого обличчя. Мишачі зубки.
– Дайте-но мені вашого Валлау до завтра, до ранку.
– Ви можете взяти р собою цей клаптик паперу, – сказав Оверкамп, – хай він плює на нього кров'ю. – Він сам налив Бунзену. Бунзен, як усі люди підхмелені, дивився тільки на Оверкампа, що сидів перед ним. Фішера він зовсім не помічав. Фішер, сидячи на ослінчику, обережно тримав повну чарку в руці, щоб не закапати собі штани, він ніколи не пив. Оверкамп зробив йому знак бровами. Фішер підвівся, обережно обійшов Бунзена, наблизився до столу і зняв телефонну трубку.
– Ах, пробачте, – сказав Оверкамп. – Служба є служба.
– Диви-но, а ще схожий на архангела в панцері, чистісінький тобі святий Михаїл, – сказав Фішер, як тільки Бунзен вийшов. Оверкамп підняв маленький канчук, що лежав біля стільця, швидко оглянув його, тримаючи двома пальцями, як звик оглядати сотні таких предметів, обережно, щоб не стерти відбитків пальців, і сказав:
– Ваш святий Михаїл залишив тут свій меч. – Він гукнув вартовому за дверима: – Прибрати тут! Ми кінчаємо! Залишатися на посту!
Герман уже втретє запитував цього вечора Ельзу: невже Франц нічого не переказував. А Ельза втретє розповідала, що Франц позавчора питався про нього і відтоді більше не приходив. "Дивно, – думав Герман, – спершу Франц наче збожеволів від цієї втечі, ні про що інше но говорив, а тепер раптом зник. Хоч би він нічого не зробив на свій риск. Чи, може, з ним трапилось якесь лихо".
Ельза щось тихенько наспівувала низьким, трохи хриплуватим голосом: здавалося, то бджілка дзижчить пісеньку про шипшину. Цей спів вечорами заспокоював Германа, і він менше докоряв собі за те, що одружився з цією дівчинкою, яка нічого не знала ні про нього, ні про що інше. А сьогодні ввечері Герман навіть сказав собі, що без цієї дівчинки йому було б важко витримати таке життя – самотнє і тривожне. Герман уже знав про арешт Валлау. Він намагався не думати про скривавлене тіло на підлозі, яке б'ють, топчуть ногами і ламають, бо в ньому живе щось незламне. Герман намагався не думати і про себе самого, про своє тіло, яке можна покалічити і в якому, сподівався він, теж живе щось незламне. Він думав зараз про втікачів, які ще були на волі. Насамперед про цього Георга Гайслера – він тутешній і, можливо, шукатиме тут притулку. Те, що розповів йому про Георга Франц, на гадку Германа, перепліталося з якимись потаємними почуттями. На підставі всього, що він чув про Гайслера – сам він його ніколи не бачив, – Герман уже склав собі про нього уявлення: людина, що не шкодує себе і ладна віддати все, щоб домогтися свого. "А те, чого йому бракувало, міг виховати в ньому його товариш по ув'язненню Валлау", – розмірковував Герман. Валлау він знав, правда, дуже мало, але одразу видно, яка це людина. "Треба приготувати гроші й документи", – помислив Герман. Він насилу одкинувся думок про людину, за якою женуться і яка може несподівано об'явитися тут.
Він розважував, чи не слід йому завтра ж піти туди, де все це приготовлено, на всякий випадок. "Оце і все, що я можу зробити, і я це зроблю", – сказав він собі і заспокоївся. У кухні бджілка наспівувала "Водяний млин". "Без Ельзи, – подумав Герман, – я, мабуть, хвилювався б іще більше. Усе, що робиться, – робиться на краще".
Франц кинувся на своє ліжко. Він так втомився, що заснув одягнений. І от він знову в мансарді разом з Еллі, він прийшов попрощатися. Раптом Еллі загубила сережку: сережка впала в яблука. Вони почали шукати її. Він злякався: час минав, а сережку треба знайти; але яблук було дуже багато, усе більше й більше. "Ось вона", – крикнула Еллі, але сережка майнула мов сонечко, і вони знову шукають, перебираючи яблука. Вони вже не вдвох, їм допомагають шукати і пані Марнет, і Августа, і її діти, і старий вчитель, що вийшов на пенсію, і маленький веснянкуватий Редер. Чабан Ернст із своїм червоним шарфом та собачкою Неллі теж перебирає яблука, і Антон Грайнер, і його кузен-есесівець; навіть Герман шукає сережку, а також секретар районної організації, який був тут 1929 року. Що з ним, власне, сталося? Шукають Софі Мангольд і Оклецьок; товста касирка, з якою Франц бачив Георга, коли той покинув Еллі, сопучи, риється в яблуках. Тут Франців мозок пронизує думка: "Може, Георг у неї – вона, хоч і товста, але дуже порядна". І ось яблука зникають, він уже сидить на велосипеді і їде вниз, до Гехста. Як він і гадав, касирка стоїть у кіоску із зельтерською водою, на ній сережки Еллі, але про Георга годі й питати. І Франц уже знову мчить на велосипеді, а страх дедалі зростає, тепер уже не він шукає, а його шукають. Нарешті йому спадає на думку, що Георг, звичайно, вдома. Де ж йому ще бути? Він, певно, сидить в їхній спільній кімнаті. Як не хочеться знову йти туди, побиратися сходами! Але Франц перемагає себе, він підіймається сходами і входить. Георг сидить верхи на стільці, затуливши руками обличчя. Франц починає складати свої речі – після того, що сталось, їхнє спільне життя кінчилося, лишились тільки гіркі спогади. Георг стежить за ним, кожний рух завдає йому болю. Нарешті він обертається. Георг опускає руки і відкриває обличчя. Воно спотворене до невпізнанності. Кров тече з ніздрів, з рота і навіть з очей. Франц хоче крикнути і не може, але Георг спокійно говорить: "Через мене, Франце, тобі не слід перебиратися".
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І
Закон, за яким почуття людей спалахують і холонуть, не поширювався на цю п'ятдесятичотирьохлітню жінку, що сиділа біля вікна будинку на Шімельгесхен, поклавши хворі ноги на другий стілець. Жінка ця була Георгова мати.
По смерті чоловіка пані Гайслер жила з другим сином і його родиною. Вона ще потовстішала. В її глибоко запалих карих очах завше був вираз страху й докору, мовби в людини, що потопає. Сини звикли до цього виразу так само, як і до коротких зітхань, що вихоплювалися з її напіввідкритого рота, наче то була пара від її думок; і тепер їм здавалося, що мати не дуже розуміє, що вони їм кажуть, принаймні не розуміє справжнього смислу їхніх слів.
– Якщо він прийде, то не побереться сходами, – сказав другий син. – Він пройде дворами і залізе через балкон, як колись. Він же не знає, що спиш ти тепер не в своїй старій кімнаті. Найкраще тобі лишитися тут. Лягай спочивати.
Жінка напружила плечі й поворушила ногами, але вона була надто важка і не могла підвестися сама. Менший син швидко промовив:
– Ти ляжеш, вип'єш валеріанових капель, замкнеш двері, добре, мамо?
– Це найкраще, що ти можеш зробити, – сказав другий.
То був кремезний чоловік, що здавався старший на свої роки.