Він повертався спиною до центру міста, важким кроком людини, сп'янілої від жадання діяльності, йшов вечірньою безлюдною Мейзештрасе, потім передмістям, де на довгій Геббельхенштрасе коло заїздів вантажні візники запрягали і випрягали коней, а потім проходив і повз тюрму. Там, нагорі, під охороною грат і вартового, сидів Лауер, якому й не снилося щось подібне. "Пиха до добра не доведе, — думав Дідеріх. — Як дбаєш, так і маєш". І хоч він був не зовсім не причетний до подій, які привели фабриканта до в'язниці, Лауер був тепер для нього істотою з каїновою печаткою, жахливою і зловісною. Одного разу йому здалося, що він бачить на дворі в'язниці якусь постать.
Було вже зовсім темно, але, може?.. Від страху в Дідеріха аж у душі похолонуло, і він прискорив ходу.
За міською брамою битий шлях вів до горба, де стояв Швейніхенський замок і де колись маленький Дідеріх разом з пані Геслінг солодко завмирав від жаху перед привидом. Про таку дитячу легковажність він тепер і не думав; навпаки, виходячи з міста, він через кілька кроків звертав на Гаузенфельдський шлях. Він робив це ненавмисне і навіть якось нерішуче, бо не хотів, щоб хтось застав його тут. Але він не міг стриматися: велика паперова фабрика вабила його, як заказаний рай; він не міг не наблизитися до неї на відстань кількох кроків, не покружляти навколо неї, не заглянути хоч крадькома за її мури... Якось увечері Дідеріха злякали голоси, які залунали в темряві зовсім близько. Він ледве встиг заховатися в рів. І поки якісь люди, певно, службовці, що чомусь затрималися на фабриці, проходили поблизу, Дідеріх сидів, зажмуривши від страху очі, бо відчував, що їх пожадливий блиск може виказати його.
Коли він уже повернувся до міської брами, серце йому все ще калатало, і він наважив зайти куди-небудь випити пива. Біля самої брами стояв "Зелений ангел", шинок найнижчого гатунку, що похилився від старості; був він брудний і мав недобру славу. Щойно в склепистому проході щезла якась жінка. Дідеріх, раптом пойнятий жадобою пригод, поспішив за нею. Коли світло стаєнного ліхтаря впало на жінчине закрите серпанком обличчя, вона хотіла затулити його ще й муфтою, але Дідеріх уже впізнав її.
— Добрий вечір, панно Цілліх.
— Добрий вечір, пане докторе.
І обоє зупинилися, роззявивши роти. Кетхен Цілліх перша забурмотіла щось про дітей, які живуть у цьому будинку і яких вона мала привести до недільної школи свого батька. Дідеріх хотів щось сказати, але вона вела далі все квапливіше. Ні, діти живуть, власне, не тут, але їхні батьки бувають у шинку і ті батьки не повинні нічого знати про недільну школу, бо вони соціал-демократи... Вона зовсім заплуталася, і Дідеріх, який спершу думав лише про своє нечисте сумління, раптом збагнув, що Кетхен перебуває у ще набагато складнішому становищі. Тому він навіть не намагався пояснювати свою приявність у "Зеленому ангелі", а просто запропонував їй разом почекати на дітей у шинку. Кетхен боязко відмовлялася що-небудь випити, але Дідеріх, не слухаючи її заперечень, замовив і для неї пива. "За ваше здоров'я", — сказав він, і на його обличчі можна було прочитати іронічний спогад про те, що під час їхньої останньої зустрічі в затишній вітальні пасторського дому вони мало не стали нареченим і молодою. Кетхен червоніла та блідла під своїм серпанком і розливала пиво. Вона раз у раз безпорадно підводилася із стільця і поривалася піти геть; але Дідеріх посадовив її в самий куток, а сам розсівся навпроти неї на всю широчінь проходу. "Діти зараз прийдуть", — добростливо сказав він. Але замість дітей прийшов Ядасон; він раптом став перед ними і дивився на них, мов скам'янілий. Кетхен і Дідеріх теж не ворухнулися. "Отже, все ж таки правда!" — подумав Дідеріх. Ядасон, очевидно, теж думав щось подібне. Ні один, ні другий не знали, що сказати. Кетхен знову заговорила про дітей і недільні школи. Вона говорила благаючим голосом і майже плакала. Ядасон невдоволено слухав її, він навіть зауважив побіжно, що деякі ситуації для нього надто заплутані, — і при цьому кинув на Дідеріха інквізиторський погляд.
— По суті, — сказав Дідеріх, — це ж дуже просто. Панна Цілліх шукає тут дітей, а ми обидва їй допомагаємо.
— Чи дочекається вона якоїсь дитини, невідомо, — в'їдливо доповнив Ядасон; тоді Кетхен сказала:
— І від кого — також.
Чоловіки стукнули кухлями по столу. Кетхен уже не плакала, вона навіть підняла серпанок і дивилася то на одного, то на другого незвичайно світлими очима. І голос її зазвучав відверто й безсоромно.
— Ну що ж, раз ви вже обоє тут, — сказала вона, беручи цигарку з Ядасонового портсигара, і одним ковтком випила коньяк, що стояв перед Дідеріхом.
Тепер настала черга Дідеріхові розгубитися. Ядасон, очевидно, знав друге обличчя Кетхен. Вони і далі обмінювалися двозначними фразами, аж поки Дідеріх не обурився поведінкою Кетхен.
— Тепер я вже добре знаю, що ви за одна! — вигукнув він, ударивши кулаком об стіл.
Кетхен відразу ж набрала свого звичайного світського вигляду.
— Що ви хочете цим сказати, пане докторе?
— Сподіваюся, ви не хотіли образити честь дами? — додав Ядасон.
— Я хотів тільки сказати, — пробелькотів Дідеріх, — що такою панна Цілліх подобається мені значно більше. — Він у цілковитій безпорадності крутив білками. — Днями, коли ми мало не заручилися, вона мені й наполовину так не подобалася.
Тут Кетхен зареготала так щиро, як ще ніколи не реготала у товаристві Дідеріха. У нього стало тепло на серці, він сам засміявся. Ядасон теж. Усі втрьох тряслися від реготу на стільцях і вимагали ще коньяку.
— Ну, мені пора йти, — сказала Кетхен, — інакше тато повернеться додому раніше за мене. Він одвідує хворих і завжди роздає їм ось такі малюнки. — Вона витягла із шкіряної сумочки два різнобарвних малюнки. — От, хочете?
Ядасонові придалася грішниця Магдалина, Дідеріхові — агнець із пастирем; він був невдоволений.
— Я теж хочу грішницю.
Кетхен пошукала, але грішниць більше не було.
— Залишайтесь при своїй вівці, — вирішила вона, і вони рушили в дорогу, взявшися під руки, з Кетхен посередині. Спотикаючись і хитаючись то в один, то в другий бік, ішли вони погано освітленою Геббельхенштрасе і на все горло співали псалом, що почала Кетхен. На якомусь розі вона заявила, що їй треба поспішати, і зникла в завулку. "Прощай, овечко!" крикнула вона Дідеріхові, який марно поривався за нею. Але Ядасон міцно тримав Дідеріха і, заговоривши раптом тоном охоронця держави, почав переконувати його в тому, що все це тільки випадковий жарт.
— Я б хотів установити, що тут нема нічого, що могло б дати привід до непорозуміння.
— Про якесь непорозуміння тут не може бути й мови, — сказав Дідеріх.
— І якби родина Цілліхів, — вів далі Ядасон, — ушанувала б мене тим, що зупинила б свій вибір на мені, ця пригода ні в якому разі не стримала б мене. Я вважаю за обов'язок честі сказати це.
Дідеріх відповів:
— Повірте, що я зможу цілком і повністю оцінити вашу коректну поведінку.
Після цього вони клацнули каблуками, потисли один одному руки і розійшлися.
Кетхен і Ядасон, прощаючись, обмінялися одне з одним умовними знаками. Дідеріх був переконаний, що вони зараз знову зустрінуться в "Зеленому ангелі". Він розстебнув пальто, сповнений гордості: він своєчасно побачив злісну пастку і виплутався з цієї історії, суворо дотримавши всіх правил пристойності. Він почував до Ядасона певну пошану і симпатію. Бо теж повівся б так само. Чоловіки завжди зрозуміють один одного. Але ж вона! Облудна машкара Кетхен, пасторської дочки, котра несподівано показала сьогодні своє обличчя розпусної жінки; її лукава двоїстість, така чужа тій простоті, яку Дідеріх відчував у глибині власного серця, вразили його, наче він заглянув у безодню. Він знову застебнув пальто.
Отже, крім бюргерського світу та ще того, в якому жив тепер Лауер, були ще й інші світи.
Удома, важко сопучи, він сів вечеряти. Настрій його здавався таким загрозливим, що всі троє жінок не наважувалися й слова сказати. Пані Геслінг набралася духу.
— Тобі не смакує вечеря, милий сину?..
Замість того щоб відповісти, Дідеріх накинувся на сестер.
— Щоб ви більше не сміли зустрічатися з Кетхен Цілліх!
Вони вирячили на нього очі. Він почервонів і грізно сказав:
— Вона розпусна жінка!
Але вони тільки зневажливо стулили губи, і навіть жахливі натяки, які він один по одному гнівно кидав, очевидно, не справляли на них враження.
— Ти, звичайно, маєш на увазі Ядасона? — цілком спокійно спитала, нарешті, Магда.
Дідеріх відсахнувся. Отже, вони знали цю таємницю, і вони в змові — напевне, всі жінки. І Густа Даймхен! Вона заговорювала так само про це. Він утер спітнілого лоба. Магда сказала:
— У тебе, може, були поважні наміри щодо Кетхен, але ж ти нас не питав.
На це Дідеріх, щоб зберегти свою гідність, так штовхнув стола, що всі аж заверещали. Він забороняє їм удаватися до подібних припущень, кричав він. Треба сподіватися, існують ще порядні дівчата. Пані Геслінг почала благати тремтячим голосом:
— Для цього, мій любий сину, тобі досить лише подивитися на своїх сестер.
І Дідеріх справді подивився на них; він кліпав очима і вперше не без остраху подумав про те, що робили досі із своїм життям ці дві жінки, які були йому сестрами.
— Е, дурниці, — вирішив він і бадьоро випростався, — вас просто треба тримати в шорах. Коли у мене буде дружина, я їй покажу!
Сестри з посмішкою перезирнулися, і Дідеріх злякався, бо він думав про Густу Даймхен, а їхня посмішка, може, також стосувалась її? Звірятися не можна було на жодну. В своїй уяві він бачив Густу, її лляне волосся, пухке, рожеве обличчя. Її м'ясисті губи були розтулені, вона показувала йому язика, як Кетхен Цілліх, коли гукала йому: "Прощавай, овечко!" Густа, така схожа і обличчям, і фігурою на Кетхен, виглядала б із висолопленим язиком і напівп'яна цілком, як та!
Магда сказала:
— Кетхен, звичайно, дурна, але що ж, її можна зрозуміти, коли доводиться так довго чекати і ніхто не приходить.
Еммі зразу втрутилася.
— Кого ти маєш на увазі? Якби Кетхен задовольнилась якимось Кінастом, їй теж не довелося б чекати.
Магда в гордовитій свідомості, що факти за неї, тільки випнула груди й промовчала.
— І взагалі, — Еммі кинула серветку і встала.