Всі, хто тут був, — сусіди, перехожі, любителі новин, роззяви, — тупцялися біля дверей у якійсь нерішучості, не заходячи в кімнату, де сиділа заплакана Дерюшетта; обіч неї стояв мес Летьєрі.
Він прихилився до внутрішньої стіни, його матроська шапка насунулася на брови. По щоці спадало пасмо сивого волосся. Мес Летьєрі мовчав. Руки його повисли, як батоги, груди, здавалося, не дихали. Мав вигляд речі, приставленої до стіни.
Дивлячись на нього, можна було збагнути, що перед вами людина, яка зазнала цілковитого життєвого краху. Дюранди нема — месу Летьєрі нема чого жити. Була у нього на морі рідна душа, тепер вона потонула. Що робити далі? Щоранку вставати, щовечора лягати? Не чекати більше Дюранди? Не бачити, як вона відчалює? Не бачити, як вона повертається? Чи ж варто доживати решти своїх днів без усякої мети? Їсти, спати — а далі? Вінцем старань цієї людини було чудове твориво, метою всіх його устремлінь був прогрес. І ось прогресу як не було, чудесне твориво — мертве. Протягти на світі ще кілька пустих років — навіщо? Віднині йому нічого робити. В такому віці життя з початку не починають, до того ж він розорений. Нещасний старий чоловік!
Дерюшетта, плачучи, сиділа біля нього на стільці й тримала в руках його руку. Її пальці сплелися на його судомно стиснутому кулаці. І вже з цього було видно, що хоч вони пригнічені обоє, але по-різному. У сплетених пальцях ще тліла надія, у судомно стиснутому кулаці — нічого, крім відчаю.
Мес Летьєрі не забирав свою руку, давав Дерюшетті волю. Був цілком збайдужілий. Життя в ньому ледь-ледь жевріло, як у людини, ураженої громом.
Буває, перед людиною розверзається провалля, що вихоплює її з середовища живих. Людей, які ходять по вашій кімнаті, ви не бачите, не помічаєте: вони ніби поруч, але як далеко від вас. Ви для них незбагненні, а вони для вас чужі. Щастя і горе не уживаються між собою. Той, хто впав у відчай, тримається осторонь інших людей, він майже не усвідомлює їхньої присутності, губить відчуття власного існування: він, створений із крові й кості, вже не почуває себе реальною істотою: йому здається, що він бачить себе у сні.
Саме такий душевний стан відбивався на обличчі меса Летьєрі.
Відвідувачі перешіптувалися, кожен казав, що знав. Ось до чого зводилися новини. Напередодні, незадовго до заходу сонця, Дюранда потрапила в густющий туман, налетіла на Дуврський риф. За винятком капітана, який не хотів покинути свого корабля, весь екіпаж та пасажири врятувалися на баркасі. Шквал, який налетів з південного заходу після туману, мало що не потопив їх удруге й не поніс у відкрите море, далеко від Гернсею. Однак уночі їм пощастило: зустрілися з вітрильником "Кашмір", який підібрав їх і завіз у порт Сен-П'єр. Все сталося з вини стерничого Тангруйля, якого тепер запроторили в буцегарню. Клюбен же виявив себе людиною високого польоту духу.
Лоцмани, — а їх серед присутніх було немало, — вимовляли слова "Дуврський риф" з якимось особливим притиском. "Незавидний притулок", — мовив один із них. На столі лежав компас, купа журналів і зошитів: очевидно, це й був компас та бортові документи, які сьєр Клюбен передав Енбранкамові та Тангруйлю, коли баркас покидав Дюранду. Чудовий взірець самовідданості людини, яка у свою передсмертну годину рятувала навіть нікому не потрібні тепер папери: маленька деталь, сповнена незвичайної величі, піднесене самозречення.
Всі одностайно захоплювалися Клюбеном і так само одностайно надіялися на його порятунок. Кутер "Шільтіль" прибув на кілька годин пізніше, ніж "Кашмір", отож він і приніс найсвіжіші новини. Він проплавав цілу добу в тих самих водах, що й Дюранда, перечікуючи туман і маневруючи під час шторму. Шкіпер "Шільтіля" був серед присутніх.
Коли Жільят увійшов у кімнату, шкіпер саме почав розповідати месу Летьєрі про те, що сталося. Його розповідь була справжнім рапортом. Під ранок, коли буря затихла і вітер став сприятливим, шкіпер "Шільтіля" почув серед моря ревіння волів. Звичне для пасовища ревище, розлігшись у широкому морі, здивувало його, і він спрямував судно в той бік. Між скелями Дуврів він і побачив Дюранду. Море заспокоїлося так, що він міг підпливти якнайближче. Він гукнув — чи не озветься капітан. У відповідь почулося тільки ревіння биків, які захлиналися в трюмі. Шкіпер "Шільтіля" був певен, що на борту Дюранди не було більше нікого. Розбитий об підводну скелю пароплав чудово тримався на поверхні води, отже, незважаючи на бурю, Клюбен міг там переночувати. Така людина, як він, легко не здається. Якщо його там не було, значить, він урятувався. Чимало шлюпів і люгерів із Гран-віля і Сен-Мало, які вибралися з туману ввечері напередодні, поза всяким сумнівом, пропливали повз Дуврські скелі. Якийсь із них, певно, і підібрав капітана Клюбена.
Слід нагадати, що, покидаючи потерпілу Дюранду, шлюпка з пароплава була переповнена, зайва людина могла б її перевантажити, і шлюпка пішла б на дно: саме тому Клюбен прийняв рішення залишитися на розбитому пароплаві. Але, виконавши свій обов'язок, Клюбен, безперечно, залюбки скористався б з допомоги зустрінутого корабля. Можна бути героєм, але не треба бути дурнем. Самогубство з боку Клюбена було б іще більшим безглуздям, адже він був бездоганний. Винний був Тангруйль, а не Клюбен.
Все це було дуже переконливо, шкіпер "Шільтіля", очевидно, мав рацію, і всі з хвилини на хвилину чекали появи Клюбена. Навіть були вирішили підкидати його. З оповіді шкіпера вималювалося два неспростовні факти — Клюбен врятувався, Дюранда загинула.
Із втратою Дюранди доводилося змиритися — лихо було непоправне. Шкіпер "Шільтіля" спостерігав останню фазу катастрофи. Гострий риф, до якого Дюранда начеб була пришпилена, міцно тримав її цілу ніч, чинячи опір бурі, ніби хотів її зберегти для себе; але вранці, коли на "Шільтілі" переконалися, що рятувати нікого, і зібралися вже відпливати від Дюранди, море знову заклекотіло, начеб в останньому нападі скаженого гніву. Велетенський вал підхопив Дюранду, зірвав її із рифу, із швидкістю та прямолінійністю пущеної стріли шпурнув між два стрімчаки Дуврів. Почувся "диявольський тріск", як сказав шкіпер. Дюранда, підкинута хвилею, застряла по середній шпангоут. Вона знову ніби прибита цвяхами, але на цей раз міцніше, ніж на підводному рифі. І хоч як це сумно, вона так і повисла там, віддана на поталу всім вітрам і на поталу всім примхам моря. На думку залоги "Шільтіля", Дюранда майже_ зовсім зруйнована. Вона, напевно, потонула б іще вночі, якби риф не підтримував і не затримував її. Шкіпер "Шільтіля" уважно оглянув пароплав у підзорну трубу. І тепер з точністю, властивою морякові, зробив докладний звіт про всі пошкодження: права раковина пробита, щогли попереламувані, вітрила порозривані, майже всі ванти поперерізувані, світловий люк розплющив, падаючи, рей, контр-тімберси розбиті на рівні планшира від самої грот-щогли до гакаборту, ковпак над люком комірки продавлений, шлюпкові блоки поперекидувані, рубку розвернуло, баллер стерна зламаний, бейфути зірвані, фальшборт зрізаний, бітенги знесені, люковий бімс знищений, планшир зірваний, ахтерштевень переламаний. Буря вчинила несамовитий розгром. Підйомної стріли, прикріпленої до щогли на баку, як і не бувало, не зосталось сліду навіть — знята до решти, полетіла к бісовій матері разом зі всіма підйомними снастями, талями, ланцюгами і залізним блоком. Дюранда покалічена. Тепер вода почне рвати її на частини. Через кілька днів від неї не залишиться й згадки.
Але машина, навдивовижу, майже не пошкоджена, хоч усе кругом зруйноване; ось де вона виявила свої чудові якості. Шкіпер "Шільтіля" ладен був поручитися, що в самій "механіці" великих пошкоджень нема. Щогли пароплава не встояли, але димова труба машини витримала. Залізне поруччя капітанського містка було тільки погнуте, надколісні щити погнуті, коробки пом'яті, але в колесах, здається, не бракує жодної лопаті. Машина навіть не торкнута. Цього був певен шкіпер "Шільтіля". Кочегар Енбранкам, який підходив то до одної, то до другої купки людей, поділяв його певність. Оцей негр, куди розумніший за багатьох білих, ставився до машини з обожнюванням. Він піднімав угору руки, розчепіривши всі десять чорних пальців, і весь час нагадував занімілому Летьєрі: "Господарю, механізм живий". Не сумніваючись у тому, що Клюбен урятувався, а корпус Дюранди приречений, тепер усі тільки й говорили про машину. Машиною цікавилися, як якоюсь живою істотою. Захоплювалися її зразковою поведінкою.
— Ну ж і міцна кумася! — казав французький матрос.
— Де вже міцнішу знайдеш! — підхоплював гернсейський рибалка.
— А що вже хитрунка, зуміла виплутатися з халепи, зазнавши лише двох-трьох подряпин.
Мало-помалу всі розмови перейшли тільки на машину. Пристрасті розпалились — хтось був за, а хтось і проти. У машини виявились як друзі, так і вороги. Не один із власників старих добрих вітрильників, надіючись перехопити клієнтуру Дюранди, нічого не мав проти того, що Дуврські скелі вчинили розправу над новим винаходом. Перешіптування переросло в гул. Сперечалися мало що не на весь голос. Одначе всіх пригнічувала гробова мовчанка меса Летьєрі, отож особливої волі собі не давали, час від часу гомін раз у раз ущухав.
Із всебічного обговорення можна було зробити такий висновок:
Машина — найголовніше. Можна побудувати нове судно, нової ж машини не побудуєш. Машина ж бо була унікальна. Щоб побудувати подібну до неї, не було грошей, а що найгірше — не було кому її робити. Тут пригадали, що конструктор машини помер. На неї було витрачено сорок тисяч франків. Тепер уже ніхто не наважиться вкласти капітал у таку малонадійну справу, адже всі переконалися, що пароплави гинуть так само, як вітрильники; нещасливий випадок з Дюрандою перекреслив увесь її попередній успіх. Одначе було важко думати, що під цю пору механізм, ще зовсім цілий і в доброму стані, через якихось п'ять-шість днів, напевно, буде розбитий на друзки так само, як і корабель. Поки машина ціла, то можна сказати, що ніякої катастрофи не було. Тільки втрата її була б непоправним збитком. Врятувати машину — значить відвернути розорення. Легко сказати — врятувати машину! А хто за це візьметься? Та чи й можливо це здійснити? Взятись і зробити — речі зовсім різні; завжди виявляється, що легше молоти язиком, ніж робити діло.