Можливо, вдасться якось видертися по них і проникнути в дім. Але старі ринви ледь трималися на стіні. Крім того, всі вікна цієї мовчазної оселі були забрані товстими залізними ґратами. А до всього ще й місяць яскраво освітлював фасад, і чоловік, який стояв на тому кінці вулиці, побачив би, як Жан Вальжан лізе по стіні. І нарешті, що робити з Козеттою? Як підняти її на висоту триповерхового будинку?
Жан Вальжан відмовився від думки видертись по ринвах і повернувся на вулицю Полонсо.
Оглянувши зрізаний ріг кварталу, де він залишив Козетту, Жан Вальжан виявив, що цей затінений закутень не видно ні з тієї вулиці, ні з тієї. І тут були двері й ворота. Може, вдасться крізь них проникнути. Мур, над яким здіймалося гілля липи, явно обгороджував сад, у якому можна було б сховатись і дочекатися ранку.
Час минав. Треба було діяти швидко.
Жан Вальжан обмацав ворота і зрозумів, що вони міцно забиті — і зсередини, і ззовні.
З більшою надією він підступив до високих дверей. Вони були зовсім розхитані, дошки погнили, залізні поперечники поржавіли. Здавалося, ці ветхі двері можна легко проламати.
Та уважно їх роздивившись, Жан Вальжан помітив, що це ніякі не двері. Вони не мали ні завіс, ні замка. Крізь щілини й тріщини в дошках він побачив кам’яне мурування. Жан Вальжан здригнувся від жаху, зрозумівши, що це тільки дерев’яна обшивка суцільної кам’яної стіни. Дошку віддерти було б неважко, але він би опинився віч-на-віч зі стіною.
2. Що було б неможливо здійснити при газовому освітленні
У цю мить віддалік почувся розмірений і глухий шум. Жан Вальжан наважився виглянути з-за рогу. Сім чи вісім солдатів увійшли у вулицю Полонсо. Він побачив, як блищать багнети. Усе це насувалось на нього.
Солдати, на чолі яких ішов Жавер, — він упізнав його високу постать, — наближались повільно і з осторогою. Вони часто зупинялися, заглядаючи в усі закутні й підворіття.
Мабуть, Жавер перестрів і забрав із собою якийсь патруль.
Двоє Жаверових помічників теж ішли з ним.
Просуваючись такою повільною ходою, вони мали дійти до місця, де ховався Жан Вальжан, через чверть години. Це була жахлива мить. Ще кілька хвилин — і перед Жаном Вальжаном уже втрете розкриється страшна безодня. Причому каторга тепер буде не просто каторгою, а й означатиме для нього втрату Козетти; тобто його чекає життя, мало чим краще від перебування в могилі.
Йому лишалося тільки одне.
Жан Вальжан мав ту особливість, що ніби носив із собою дві торбини: в одній були думки святого, в другій — таланти каторжника. Він заглядав у обидві — залежно від обставин.
Як ми пам’ятаємо, він не раз утікав із тулонської каторги і розвинув у собі неймовірне вміння видиратись угору, навіть на висоту шостого поверху, упираючись потилицею, плечима, стегнами й коліньми у стіни, які сходяться під прямим кутом.
Жан Вальжан зміряв поглядом мур, за яким росла липа. Він мав футів вісімнадцять[20] заввишки. Кут, який він утворював із бічною стіною великої будівлі, був заповнений унизу кам’яним муруванням трикутної форми, заввишки футів у п’ять.
Але що робити з Козеттою? Козетта не вміла видиратися по кам’яній стіні. Покинути її? Жан Вальжан про це навіть не думав. Нести її було неможливо. Йому знадобиться вся його сила, щоб здійснити цей неймовірний підйом. Найменший вантаж порушив би його центр ваги, й він зірвався б униз.
Йому потрібна була мотузка. Мотузки Жан Вальжан при собі не мав. Де знайти мотузку — опівночі, на вулиці Полонсо? Якби в ту мить Жан Вальжан володів королівством, він віддав би його за мотузку.
За надзвичайних обставин життя людина бачить усе навколо наче освітленим блискавкою.
Розпачливий погляд Жана Вальжана упав на стовп вуличного ліхтаря в тупику Жанро.
У ту пору на паризьких вулицях ще не було газових ріжків. Коли сутеніло, запалювали вуличні ліхтарі, що підіймались і опускалися за допомогою мотузки. Котушка, на яку намотувалася ця мотузка, була прикріплена під ліхтарем і зберігалась у залізній шафці; ключ від тієї шафки був у ліхтарника.
В нелюдському напруженні сил Жан Вальжан одним стрибком опинився в тупику Жанро, відкрив замок шафки кінчиком свого ножа і через мить уже вернувся до Козетти. Тепер він мав мотузку.
Ми вже згадували, що ліхтарі в ту ніч не були засвічені. Отож можна було пройти під самим ліхтарем у тупику Жанро й навіть не помітити, що він зрушений з місця.
А тим часом ніч, безлюддя, темрява, тривога Жана Вальжана, його біганина туди-сюди — все це почало непокоїти Козетту. Інша дитина давно б заплакала. Козетта ж тільки смикнула Жана Вальжана за полу. Усе ближче й ближче чулися кроки патруля.
— Тату, мені страшно, — прошепотіла дівчинка. — Хто там іде?
— Тихо! — відповів їй бідолаха. — То тітка Тенардьє.
Козетта затремтіла. Він додав:
— Мовчи й не заважай мені. Якщо ти заплачеш, Тенардьє схопить тебе.
Потім, не кваплячись, але й не гаючи часу, упевненими й точними рухами, — це було тим більш дивно, що з хвилини на хвилину міг з’явитися патруль із Жавером, — він розв’язав свою нашийну хустку, обгорнув її навколо тіла Козетти під пахвами — так, щоб вона не зробила дитині боляче, прив’язав хустку до одного кінця мотузки морським вузлом, узяв другий кінець у зуби, скинув черевики та шкарпетки і закинув їх за мур, вибрався на трикутну кам’яну кладку і почав підійматися вгору в кутку між муром та бічною стіною будинку з такою впевненістю, наче ліз по драбині. Не минуло й півхвилини, як він уже стояв навколішки на мурі.
Козетта дивилась на нього, приголомшена, не кажучи й слова. Страх перед тіткою Тенардьє скував дитину крижаним холодом.
Раптом вона почула, як Жан Вальжан тихо гукнув їй:
— Прихилися спиною до стіни.
Вона послухалась.
— Мовчи й не бійся, — сказав Жан Вальжан.
І дівчинка відчула, що підіймається в повітря.
Перш ніж Козетта встигла щось зрозуміти, вона вже була на мурі.
Жан Вальжан схопив її, посадив собі на спину, взяв обидві її ручки в свою ліву руку, ліг на живіт і поповз до зрізаної грані муру. Як він і думав, там стояла якась будівля — її дах полого спускався майже до землі, торкаючись стовбура липи.
Він іще був на гребені муру, коли оглушливий шум і гамір сповістили про появу патруля. Почувся громовий голос Жавера:
— Обшукайте тупик! Вулиця Прямої стіни охороняється, провулок Пікпюс теж. Я певен, він у тупику!
Солдати кинулись у тупик Жанро.
Жан Вальжан, тримаючи Козетту, ковзнув униз по дахові, дістався до липи і стрибнув на землю. Чи то від страху, чи то завдяки винятковому для дитини самовладанню, але Козетта не видала й звуку. Руки в неї були трохи подряпані.
3. Загадковий сад
Жан Вальжан опинився у великому й досить дивному на вигляд саду. Він був видовжений, у глибині тяглася алея тополь, по кутках височіли дерева, а посередині виднілися якісь плодові кущі, овочеві грядки, теплиця для динь, де блищали під місяцем скляні ковпаки, і стічна яма. То там, то там стояли почорнілі від моху кам’яні лави.
Поруч із Жаном Вальжаном була споруда, по даху якої він спустився на землю, купа хмизу, а під стіною — кам’яна статуя з понівеченим обличчям.
Споруда являла собою стару руїну з рештками колишніх кімнат; одна з них, завалена всякою всячиною, правила за сарай.
Велика будівля, що виходила на вулицю Прямої стіни і завертала в провулок Пікпюс, була обернута до садка двома своїми фасадами, розташованими під прямим кутом. Ці внутрішні фасади здавалися ще похмурішими, ніж зовнішні. Усі вікна були заґратовані. Ніде не пробивалося світла. Одне крило будівлі відкидало густу тінь, яка стелилася по саду величезним чорним укривалом.
Годі було уявити собі щось непривітніше й пустельніше, ніж цей сад. У ньому не виднілося жодної душі, що не дивно для такої пізньої пори. Але не схоже було, щоб тут хтось прогулювався навіть удень.
Насамперед Жан Вальжан знайшов свої черевики і взувся, потім зайшов із Козеттою в сарай. Утікач ніколи не почуває себе в безпеці. Дівчинка, яка весь час думала про тітку Тенардьє, поділяла його прагнення заховатись якомога краще.
Козетта тремтіла й горнулась до Жана Вальжана. Чутно було крики патруля, який обнишпорював тупик і вулицю, удари прикладів об бруківку, вигуки й лайку Жавера.
Десь через чверть години цей гамір ніби почав стихати. Жан Вальжан затамував подих і лагідно поклав долоню на рот Козетти.
А втім, їх оточувала така дивна й глибока тиша, що той шум на вулиці, хоч який несамовитий і близький, начебто зовсім не турбував її.
Аж ось посеред цієї тиші почулися нові звуки — звуки божественні, невимовно прекрасні. В нічній темряві співали жіночі голоси, що звучали з дівочою чистотою й дитячою наївністю, ті неземні голоси, які ще чує новонароджений і вже вловлює умирущий. Спів долинав із похмурої будівлі, яка охоплювала сад. Тільки-но почав стихати гамір демонів, як у темряві заспівав янгольський хор.
Козетта й Жан Вальжан упали навколішки.
Поки звучали ці голоси, Жан Вальжан не думав більше ні про що. Ніч зникла, і він бачив над собою блакитне небо. Йому здавалося, душа його зараз змахне крильми й полетить.
Спів замовк. Тихо стало на вулиці, тихо в саду. Вітер шарудів сухими бадилинками на гребені муру.
Незабаром вітер подужчав. Певне, було десь близько другої ночі. Бідолашна Козетта сиділа, прихилившись до Жана Вальжана голівкою, і він подумав, що дитина задрімала. Він поцілував її й подивився на неї. Очі в Козетти були широко розкриті, а їхній напружений вираз стривожив Жана Вальжана.
Вона тремтіла.
— Тобі хочеться спати? — спитав Жан Вальжан.
— Мені холодно, — сказала дівчинка і через мить запитала:
— Вона досі тут?
— Хто?
— Пані Тенардьє.
— А! — сказав Жан Вальжан. — Вона вже пішла. Не бійся.
Козетта зітхнула, наче з неї спав великий тягар.
Земля була волога, сарай відкритий з усіх боків, вітер ставав усе холодніший. Жан Вальжан зняв із себе редингот і закутав Козетту.
— Так тобі тепліше?
— Тепліше.
— Гаразд, зачекай мене хвилинку. Я зараз вернуся.
Він вийшов із руїн і пішов попід великою будівлею, шукаючи кращого пристановища. Йому траплялися двері — але замкнені. На всіх вікнах першого поверху були ґрати.
Проминувши внутрішній кут будівлі, він побачив овальні вікна і помітив якесь світло. Жан Вальжан зіп’явся навшпиньки і зазирнув у одне з тих вікон.