їхні голови заступали слабке денне світло темниці, проте нещасна, яку вони в такий спосіб залишили в темряві, не звертала на них уваги.
— Не будемо її турбувати, — пошепки промовила Ударда, — вона в екстазі, вона молиться.
Тим часом Майєтта розглядала з дедалі більшим хвилюванням цю виснажену, збляклу, скуйовджену голову, і її очі наповнювалися слізьми.
— Але це було б дуже дивно, — пробурмотіла вона.
Коли вона просунула голову крізь грати душника, їй вдалося зазирнути одним оком у той куток, до якого незмінно був прикутий погляд нещасної.
Коли Майєтта відвела голову від душника, її обличчя було мокре від сліз.
— Як ви її називаєте, цю жінку? — спитала вона в Ударди. Ударда відповіла:
— Ми її звемо сестрою Гудулою.
— А я, — сказала Майєтта, — а я назву її Пакеттою Шантфлері.
І, притуливши палець до уст, вона знаком запросила Ударду просунути голову у віконце і подивитися всередину. Ударда зазирнула й побачила в тому кутку, куди було спрямовано понурий, несамовитий погляд затворниці, маленький черевичок з рожевого шовку, вигаптуваний тисячами золотих і срібних блискіток.
Слідом за Удардою зазирнула Жервеза, а потім усі три жінки, дивлячись на нещасну матір, залилися сльозами… Проте ні їхні погляди, ні їхні сльози не привернули уваги затворниці. її руки залишалися схрещеними, її уста — мовчазними, її очі — пильно втупленими в одну точку, і тому, хто знав її історію, цей малесенький черевичок, з якого вона не зводила очей, краяв серце.
Три жінки ще не вимовили й слова; вони не насмілювалися заговорити навіть пошепки. Ця велика тиша, це величезне горе, це велике забуття, в якому все, за винятком однієї речі, зникло, справляло на них таке враження, ніби вони стояли перед вівтарем під час великодньої або різдвяної відправи. Жінки мовчали, вони були ладні впасти навколішки. їм здавалося, що вони увійшли до церкви у велику п'ятницю.
Нарешті Жервеза, найцікавіша з трьох, а отже, й найменш чутлива, спробувала примусити затворницю заговорити:
— Сестро! Сестро Гудуло!
Вона повторила це звертання тричі, щоразу підвищуючи голос. Затворниця не ворухнулася, — жодного слова, жодного погляду, жодного зітхання, жодної ознаки життя.
Ударда лагіднішим і ласкавішим голосом звернулася до неї й собі:
— Сестро! — промовила вона. — Сестро, свята Гудуло! Та сама тиша, та сама нерухомість.
— Дивна жінка! — вигукнула Жервеза. — її не розбуркала б навіть бомбарда.
— Може, вона оглухла? — промовила Ударда.
— Може, осліпла? — додала Жервеза.
— Може, вмерла? — сказала Майєтта.
Безперечно те, що коли душа ще не залишила цього нерухомого тіла, яке заснуло летаргічним сном, то вона в усякому разі сховалася в такі глибини, куди не доходять відчуття зовнішнього світу.
— Що ж, доведеться, — сказала Майєтта, — залишити коржа на вікні. Але ж який-небудь хлопчак може його поцупити. Як же її розбудити?
Есташ, увагу якого досі привертав маленький візок, що його тяг великий собака, раптом помітив: його три супутниці щось розглядають крізь віконце. Хлопця розібрала цікавість, він виліз на тумбу, став навшпиньки і, притиснувши своє пухле рум'яне лице до решітки, вигукнув:
— Мамо! Я теж хочу подивитись!
Цей дитячий голос, свіжий, дзвінкий, примусив затворницю здригнутися. Вона повернула голову різким, швидким рухом сталевої пружини, її довгі, дуже худі руки відкинули з чола волосся, і вона спрямувала на дитину здивований, сповнений відчаю погляд. Цей погляд був швидкий, наче спалах блискавки.
— О боже мій! — вигукнула вона, раптом ховаючи голову в коліна, і здавалося, що її хрипкий голос, проходячи крізь груди, роздирав їх. — Та хоч не показуйте мені чужих дітей.
— Здрастуйте, пані, — поважно промовив хлопчик.
Потрясіння наче пробудило затворницю. Сильний дрож пробіг по всьому її тілу з голови до п'ят; її зуби зацокотіли, вона підвела голову, притиснувши лікті до стегон і обіймаючи руками ноги, немов для того, щоб їх зігріти:
— О яка холоднеча!
— Бідна жінка, — промовила пройнята великим співчуттям Ударда, — може, принести вам вогню?
Та заперечливо похитала головою.
— Ось трохи коричного вина, яке вас зігріє, пийте, — сказала Ударда, подаючи їй пляшку.
Затворниця знову похитала головою, пильно подивилась на Ударду й промовила:
— Води!
Але Ударда наполягала:
— Ні, сестро, вода це не напій для січня. Треба випити трохи коричного вина і з'їсти оцього маїсового коржа, якого ми спекли для вас.
Затворниця відштовхнула коржа, який подала їй Майєтта, і промовила: — Чорного хліба!
— Ну ж бо, — сказала Жервеза, теж пройнята жалем, розв'язуючи свою шерстяну накидку, — ось накидка, вона тепліша ніж ваша. Одягніть її на свої плечі.
Нещасна відмовилась від накидки так само, як від пляшки та від коржа, і відповіла:
— Мішок.
— Але треба ж, щоб ви хоч якось відзначили вчорашнє свято, — заперечила добра Ударда.
— Я його відчула, — промовила затворниця, — ось уже другий день, як у мене немає води. — Після мовчанки вона додала: — У свята про мене забувають. Добре роблять. Навіщо цим людям думати про мене, коли я не думаю про них? Згаслому вугіллю — холодний попіл.
І, ніби стомившись від того, що стільки сказала, вона опустила голову на коліна. Проста й співчутлива Ударда, яка зрозуміла з її останніх слів, що вона все ще скаржиться на холод, простодушно спитала ще раз:
— То що, принести вогню?
— Вогню! — промовила лахмітниця з дивним виразом. — А ви дасте трохи вогню і моїй біднесенькій дитині, яка вже п'ятнадцять років лежить у землі?
Уся вона тремтіла, голос ЇЇ тремтів, очі блищали, вона стала навколішки і раптом простягла свою білу худу руку до Есташа, який дивився на неї здивованим поглядом.
— Заберіть цю дитину! — вигукнула вона. — Тут зараз пройде циганка!
Затворниця припала обличчям до підлоги, її чоло вдарилося об плиту, наче камінь об камінь. Трьом жінкам здалося, що вона вмерла. Але через хвилину затворниця заворушилась, і жінки побачили, як вона на колінах і ліктях поповзла в куток, де був малесенький черевичок. Вони не насмілилися зазирнути туди. Вони більше її не бачили, але почули тисячу поцілунків і тисячу зітхань, змішаних з нелюдськими криками і глухими ударами, ніби вона билась головою об стіну. Після одного з таких ударів, настільки сильного, що всі три жінки здригнулися, вони не почули більше нічого.
— Невже вбилася? — промовила Жервеза і, зважившись просунути голову в душник, загукала:
— Сестро! Сестро Гудуло!
— Сестро Гудуло! — повторила й Ударда.
— Боже мій! Вона не ворушиться, — промовила Жервеза. — Невже вона мертва? Гудуло! Гудуло!
Майєтта, яка досі була так схвильована, що не могла говорити, зробила над собою зусилля й сказала:
— Постривайте. — Потім, нахилившись до віконця, гукнула — Пакег-то! Пакетто Шантфлері!
Дитина, яка безтурботно дме на погано запалений гніт петарди і викликає вибух, що опалює їй очі, не лякається так, як злякалася Майєтта, побачивши, яке враження справило це ім'я, раптово кинуте в комірчину сестри Гудули.
Затворниця здригнулася всім тілом, підвелася на свої босі ноги і стрибнула до вікна; очі її горіли таким вогнем, що Жервеза, Ударда та Майєтта з дитиною подалися назад до парапету набережної.
Зловісне обличчя затворниці тісно притулилось до ґрат віконця.
— Ох! Ох! — несамовито регочучи, закричала вона. — То циганка мене кличе!
У цю мить сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, привернула до себе її блукаючий погляд. Жах спотворив її обличчя, вона простягла крізь граги свої кощаві руки и закричала голосом, що скоріше нагадував передсмертне хрипіння:
— Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!
IV. СЛЬОЗА ЗА КРАПЛЮ ВОДИ
Ці слова були, так би мовити, сполучною ланкою між двома сценами, які досі розгорталися паралельно й одночасно, кожна на своїх окремих підмостках: одна, про яку ви оце прочитали, у Щурячій норі, друга, про яку зараз прочитаєте, — на сходах ганебного стовпа. Свідками першої були тільки троє жінок, що з ними читач щойно познайомився; глядачами другої був весь той люд, що, як ми вище бачили, юрмився на Гревському майдані навколо ганебного стовпа та шибениці. Але юрба, що їй чотири сержанти, які з дев'яти годин ранку стали на свої пости біля чотирьох стінок ганебного стовпа, обіцяли ту чи іншу екзекуцію — коли не страту на шибениці, то покарання канчуками або відрубування вух, словом, щось цікаве — цей натовп так швидко зріс, що чотири сержанти, яких він оточив тісним кільцем, не раз були змушені, як тоді казали, "утискувати" його ударами важких нагаїв і крупами коней.
Юрба, привчена до очікування прилюдних страт, не виявляла надто великого нетерпіння. Вона розважалась тим, що розглядала ганебний стовп, дуже своєрідну й просту споруду, яка складалася з кам'яного порожнистого куба восьми футів заввишки. Кілька дуже крутих східців з нетесаного каменя, що їх звичайно називали "сходами", вели на верхню площадку, на якій було видно горизонтальне колесо із суцільного дуба. Засудженого до кари ставили навколішки, скрутивши за спиною руки, і прив'язували до цього колеса. Коловорот, схований усередині невеличкої будівлі, надавав руху дерев'яному стержневі, який обертав колесо, завжди підтримуване в горизонтальному положенні, тому обличчя засудженого було видно з усіх кінців майдану. Це звалося "крутити злочинця".
Як ми вже знаємо, ганебний стовп Гревського майдану зовсім не був таким вибагливим, як ганебний стовп Ринку. Тут не було ніяких архітектурних прикрас, нічого монументального. Ні даху із залізним хрестом, ні восьмигранного ліхтаря, ні струнких колонок, що під самим дахом розквітають капітелями у формі листя аканта і квітів, ні химерних і страхітливих ринв, ні дерев'яного різьблення, ні витонченої скульптури, глибоко врізаної в камінь.
Глядачі мусили вдовольнитися чотирма стінками з дрібного каменя з двома виступами із піщаника та жалюгідною шибеницею, поганою й голою.
Почастунок був мізерний для любителів готичної архітектури. Щоправда, шановні зіваки середньовіччя менш за все цікавились архітектурою і дуже мало дбали про красу ганебного стовпа.
Нарешті прибув засуджений до кари, прив'язаний до задка воза. Коли його ввели на площадку і прив'язали мотузками та ремінцями до колеса ганебного стовпа, коли його можна було побачити з усіх кінців майдану, — пролунало несамовите гигикання, змішане з реготом і привітальними вигуками.