Рафаель зміряв стару холодним як у незворушного дипломата, поглядом, покликав лакея і, коли той підійшов, сухо сказав йому:
— Відчиніть вікно!
По тих словах на всіх обличчях проступив глибокий подив. Усі зашепотілися, більш або менш промовисто поглядаючи на хворого, ніби він припустився якогось аж надто зухвалого вчинку. Рафаелеві, що не зовсім іще звільнився від юнацької сором'язливості, стало ніяково, але він зразу струснув із себе скутість, опанував себе й спробував пояснити собі цю дивну пригоду. В голові у нього все зразу прояснилось, перед ним виразно виступило минуле, і тоді причини почуття, яке він викликав, вималювались, наче жили на трупі, щонайменші відгалуження яких природознавці вміло забарвлюють ін'єкціями; він упізнав себе в цій миттєвій картинці, він простежив своє життя день за днем, думку за думкою: не без подиву Рафаель відкрив, що він похмурий і замислений серед цього безтурботного товариства; весь час думає про свою долю, постійно зайнятий своєю хворобою, зневажає ту короткочасну близькість, яка так швидко встановлюється між подорожніми,— найімовірніше тому, що вони не сподіваються зустрітися ще колись; до всіх, просто-таки до всіх байдужий, одне слово, схожий на якусь скелю, нечутливу ні до пестощів хвиль, ні до їхньої люті. Незвичайне інтуїтивне прозріння дозволило йому тепер читати в душах оточення; помітивши освітлений свічками жовтий череп і сардонічний профіль старого чоловіка, він згадав, що якось виграв у нього й не запропонував відігратись; трохи далі він побачив гарненьку жіночку, до зальотів якої він зостався холодний; кожне ставило йому на карб якусь кривду, на перший погляд мізерну, але вона завдала невеличкого уколу самолюбству, і її не забуто. Він несвідомо зачіпав суєтні почуття всіх, з ким лишень стикався. Тих, кого він кликав до себе в гості, кому пропонував коней, дратувала розкіш, що оточувала його; уражений їхньою невдячністю, він звільнив їх від цього приниження — тоді вони вирішили, що він їх зневажає, і звинуватили його в аристократизмі. Зазираючи до людей у душі, вгадуючи найпотаємніші думки, він жахнувся: що це за товариство, яке ховається під цією чемністю, під цією вилощеністю! Йому заздрили, його ненавиділи тільки тому, що він багатий і надзвичайно розумний; своєю мовчанкою він ошукував надії цікавих; людям дріб'язковим і поверховим його скромність видавалася пихою. Він зрозумів, який таємний, непрощенний злочин чинив щодо них: він уникав влади посередності. Непокірний їхньому інквізиторському деспотизмові, він насмілювався обходитись без них; прагнучи помститись йому за горду незалежність, що таїлася під цим, усі інстинктивно об'єдналися, щоб дати йому відчути їхню силу, піддати його своєрідному остракізмові, показати, що вони теж можуть обійтися без нього. Таке обличчя вищого світу викликало в нього спершу почуття жалю, але потім він мимовільно здригнувся, сам злякавшися своєї проникливості, яка послужливо здіймала перед ним запону плоті, що огортала душевний світ, і він заплющив очі, ніби не бажаючи бачити нічого. Ця похмура фантасмагорія істини зразу ж затяглась завісою, але Рафаель опинився в страшній самотності, неминучій при будь-якій владі й пануванні. В ту ж мить він сильно закашлявся. Ніхто не сказав йому жодного слова, хай байдужого й пустого, та все ж трохи схожого на вираз чемного співчуття, як-то заведено в таких випадках серед людей з доброго товариства, хоч би вони й зібрались випадково,— навпаки, він почув ворожі вигуки, обурений шепіт. Товариство навіть не вважало за потрібне вдаватись перед ним до якихось прикрас, можливо, розуміючи, що Рафаель розгадав його до кінця.
— Його хвороба заразна.
— Розпорядникові не слід би пускати його до зали.
— Слово честі, в порядному товаристві так кашляти не дозволяється!
— Коли людина така хвора, їй не слід їздити на води...
— Тут більше неможливо лишатися.
Щоб утекти від цієї зловорожості, Рафаель устав і почав ходити по залі. Сподіваючися знайти підтримку хоч у комусь, він підійшов до молодої дами, що сиділа сама, й хотів був сказати їй якусь люб'язність, але при його наближенні вона повернулася спиною й удала, ніби дивиться на танці. Рафаель боявся, що за цей вечір він уже витратив увесь свій талісман; не бажаючи, та й не наважуючись зав'язати з кимсь розмову, він утік із зали до більярдної. В більярдній ніхто з ним не заговорив, ніхто йому не вклонився, ніхто не глянув на нього хоч трошечки зичливо. Від природи наділений здатністю до глибоких роздумів, він інтуїтивно відкрив справжню й загальну причину тієї огиди, яку він викликав. Цей маленький світ — може, сам того не знаючи — підкорився великому законові, що правив вищим товариством, уся нещадна мораль якого пройшла перед очима в Рафаеля. Озирнувшись на своє минуле, він побачив її викінчений образ у Феодорі. Тут він міг спіткати не більше співчуття до своєї хвороби, ніж колись у неї — до своїх сердечних страждань. Світське товариство виганяє зі свого тіла смертоносне начало. Світ гребує стражданнями й нещастями, жахається їх, як зарази, ніколи не вагається у виборі між ними й нечестям — нечестя — це та сам розкіш. Хоч яке величне горе, товариство завжди вміє применшити його, осміяти в епіграмі; воно малює карикатури, кидаючи в обличчя поваленому королеві образи, яких нібито зазнало від нього; ніби юні римлянки в цирку, ця каста нещадна до повергнутих гладіаторів; золото і знущання — основа її життя... Смерть слабким! — ось заповіт вищого стану, що виникав у всіх народів світу, бо всюди підносяться багаті, і ці слова закарбовані в серцях, народжених у достатку й вигодуваних аристократизмом. Гляньте на дітей у школі. Ось вам у зменшеному вигляді образ суспільства, особливо правдивий через дитячу наївність та відвертість: тут ви неодмінно знайдете бідних рабів, дітей страждання й скорботи, до яких завжди відчувають щось середнє між зневагою й співчуттям; а Євангеліє обіцяє їм рай. Спустіться нижче по шкалі живих істот. Якщо в курятнику заслабне котрась курка, інші наскакують на неї, скубуть її, клюють і врешті забивають на смерть. Вірний цій хартії егоїзму, світ щедрий на суворість до нещасних, які насміли псувати йому святковий настрій і заважати в насолодах. Хто слабує тілом або духом, хто бідний і безпорадний, той парія. І хай він скніє в своїй пустелі! За її межами всюди, куди не глянь, його зустрічає зимовий холод: холодні погляди, холодне ставлення, холодні слова, холодні серця; щастя його, коли він іще не пожне кривди там, де мала б розцвісти для нього розрада! Ті, хто вмирає,— лишайтесь забуті на своєму ложі! Старі, сидіть у самотності, коло своїх погаслих вогнищ! Бідні відданиці, мерзніть чи задихайтесь від спеки в своїх мансардах,— ви нікому не потрібні. Якщо світ терпимо ставиться до чийогось нещастя, то чи не для того, щоб пристосувати його до свого вжитку, мати з нього користь, нав'ючити його, загнуздати, осідлати, сісти на нього верхи для власної втіхи? Вразливі компаньйонки, напускайте на себе веселість, покірливо терпіть поганий настрій вашої так званої благодійниці, носіть на руках її цуциків; змагаючись із ними, розважайте її, вгадуйте її бажання — й мовчіть! А ти, королю лакеїв без лівреї, безсоромний підлабузнику, покинь своє самолюбство вдома, перетравлюй їжу, коли її перетравлює твій амфітріон, плач його сльозами, смійся його сміхом, захоплюйся його жартами; коли хочеш попліткувати про нього, дочекайся його падіння. Так вище товариство шанує недолю: вбиває або цькує, принижує або катує її.
Ці думки заклекотали в Рафаелевому серці так бурхливо, ніби поетичне натхнення; він подивився круг себе й відчув той зловісний холод, яким дихає вище товариство, щоб вижити нещасливців, і який охоплює душу швидше, ніж грудневий крижаний вітер пронизує тіло. Він схрестив руки й зіперся плечем на стіну, запавши в глибоку тугу. Він думав про те, як мало радості дістається світові через цю похмуру добропристойність. І що це за радощі? Розваги без насолоди, веселощі без утіхи, свята без веселості, нестяма без жаги — іншими словами, непідпалені дрова в каміні або охололий попіл без іскринки вогню. Рафаель підняв голову й побачив, що він один; гравці розійшлися.
"Якби я виказав перед ними свою силу, вони б почали обожнювати мій кашель",— подумав він.
По тій думці він укрився зневагою, ніби плащем, і захистився нею від світу.
Другого дня його навідав курортний лікар і люб'язно спитав про здоров'я. Слухаючи лікареві ласкаві слова, Рафаель відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що в обличчі лікаря багато лагідності, що буклі його білявої перуки дихають любов'ю до людей, що крій його фрака, складки на штанях, його черевики, широконосі, як у квакера,— все, аж до пудри, яка з кіски перуки сипалась півколом на трохи згорбатілу спину, свідчило про апостольську вдачу, виражало істинно християнське милосердя, самопожертву, яка сягала аж до того, щоб з любові до хворих грати з ними у віст і в трик-трак, та не абияк, а весь час виграючи в них.
— Пане маркізе,— сказав він на закінчення розмови,— я можу зараз потішити вас. Тепер мені достатньо відомі особливості вашої конституції, і я кажу, що високоталановиті паризькі лікарі помилилися щодо природи вашої недуги. Ви, пане маркізе, проживете Мафусаїлів вік, якщо, звісно, не загинете від нещасливого випадку. Ваші легені — це ковальський міх, ваш шлунок не гірший, ніж у страуса; та якщо ви й далі житимете в гірському кліматі, то можете дуже швидко опинитися просто в сирій землі. Ви зрозумієте мене з півслова, пане маркізе. Хімія довела, що людське дихання — не що інше, як горіння, сила якого залежить від нагнітання або розрідження горючих речовин, які нагромаджуються в організмі, інакшому в кожної людини. У вас горючих речовин удосталь: ви, коли можна так висловитись, пересичені киснем, бо маєте палку вдачу людини, народженої для великих пристрастей. Вдихаючи свіже й чисте повітря, що прискорює життєві процеси в людей слабкої конституції, ви таким чином ще сприяєте згоранню, й так надто швидкому. Отже, одна з умов вашого існування — це долини й густа атмосфера стайні. Так, животворне повітря для людини, виснаженої роботою думки, можна знайти на буйних пасовиськах Німеччини, в Баден-Бадені, в Тепліці.