Е! їстиму самий хліб, – цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Зате моя Назі повеселиться ввечері. Вона буде чарівна. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ? яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторину. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Узавтра мені покращає. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Взавтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Адже я міг би витратити цю тисячу франків на ліки, то краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі; Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. Моя дочка на дні прірви, а я не маю сили її врятувати. О, тепер я знову візьмуся до комерції. Поїду в Одесу, накуплю зерна – хліб там коштує утроє дешевше, ніж у нас! Правда, вивозити зерно заборонено, але молодці, які пишуть закони, не подумали заборонити вивозити вироби з борошна. Хе-хе! Це я надумав сьогодні вранці. Можна добре заробити на крохмалі.
"Він збожеволів", – подумав Ежен, дивлячись на старого.
– Ну, годі, заспокойтеся, вам не можна говорити, – сказав він.
Коли Б’яншон повернувся, Ежен зійшов униз пообідати. Потім вони вдвох цілу ніч доглядали хворого по черзі: один читав медичні книжки, другий писав листи матері та сестрам.
На другий день у хворого з’явилися сприятливі, на думку Б’яншона, симптоми, але він потребував постійного догляду, який був під силу тільки двом студентам і який, зважаючи на цнотливість літературної моди, краще не описувати. До виснаженого тіла бідолахи ставили п’явки, потім робили припарки, ванни для ніг, усілякі медичні процедури, які вимагали сили й самовідданості обох юнаків. Графиня де Ресто не прийшла, вона прислала по гроші слугу.
– Я думав, що вона сама прийде. Та це краще, вона тільки розхвилювалася б, – сказав старий, мовби радіючи з цього.
О сьомій годині вечора Тереза принесла листа від Дельфіни.
"Чим ви зайняті, друже мій? Невже, тільки-но полюбивши мене, ви вже збайдужіли? У своїх щирих признаннях ви відкрили таку прекрасну душу, що, безперечно, належите до тих людей, які, розуміючи, скільки є відтінків у почутті, навіки лишаються вірними. Ви самі сказали, слухаючи молитву Мойсея: "Для одних – це повторення тієї самої ноти, а для інших – уся безмежність музики". Не забувайте, я жду вас, щоб їхати на бал до віконтеси де Босеан. Уже відомо, що сьогодні вранці король підписав шлюбний контракт пана д’Ажуда, а бідна віконтеса дізналася про це тільки о другій годині. Весь Париж кинеться до неї, як біжить народ на Гревську площу, коли там готується страта. Хіба це не жахливо – дивитися, чи приховає ця жінка свої муки, чи зуміє вона гідно вмерти? Друже мій, я, звичайно, не поїхала б до неї, якби бувала раніше, але в неї, певно, більше не буде прийомів, і всі мої зусилля пропали б марно. Я зовсім в іншому становищі, ніж усі. Крім того, я їду туди і заради вас. Чекаю. Якщо ви не будете тут через дві години, то не знаю, чи пробачу вам таку зраду".
Растіньяк узяв перо і відповів:
"Я чекаю лікаря, щоб почути, чи житиме ваш батько. Він при смерті. Я принесу вам вирок лікаря: боюся, що це буде вирок смертний. Ви самі зважите, чи зможете їхати на бал. Ніжно цілую".
Лікар прийшов о пів на дев’яту; він не сказав нічого втішного, а проте не вважав, що смерть неминуча. Попередив, що стан хворого то поліпшуватиметься, то гіршатиме, і від цього залежатиме життя й розум хворого.
– Йому краще було б умерти зразу! – така була остання думка лікаря.
Ежен доручив Б’яншонові доглядати хворого, а сам пішов до пані де Нусінген із сумними звістками, які в його уяві, ще досі пройнятій почуттям сімейного обов’язку, мали вбити всяку радість. Коли він зібрався їхати, Горіо, здавалося, спав, та ось Ежен рушив до дверей, і старий враз сів на постелі й крикнув йому вслід:
– Скажіть, нехай вона все-таки веселиться.
Юнак прийшов до Дельфіни, прибитий горем, а її застав уже зачесану й узуту в бальні черевички; їй лишалося тільки надіти сукню. Але так само, як останні мазки пензля, що ними художник закінчує картину, потребують більше часу, ніж головні її елементи, на ці останні приготування ще треба було чимало часу.
– Що? Ви й досі не вдягнені? – спитала вона.
– Але ваш батько…
– Знову "мій батько"! – вигукнула Дельфіна, перебиваючи його. – Невже ви хочете навчати мене дочірніх обов’язків? Я знаю свого батька давніше, ніж ви. Ні слова, Ежене! Я не слухатиму вас, поки ви не вдягнетеся. Тереза все приготувала у вас на квартирі. Моя карета готова, їдьте і швидше вертайтеся. Ми поговоримо про батька по дорозі на бал. Треба виїхати заздалегідь, бо коли ми попадемо у валку карет, то навряд чи встигнемо до одинадцятої.
– Пані, але…
– Ідіть, ані слова, – сказала вона і вибігла в будуар, щоб узяти кольє.
– Та їдьте ж, пане Ежене, ви розгніваєте баронесу, – сказала Тереза, випроваджуючи юнака, охопленого жахом від цього світського батьковбивства.
Їдучи перевдягатися, він поринув у найсумніші, найпохмуріші міркування. Йому здавалося, що вищий світ – це океан бруду, який засмоктує людину з головою, тільки-но вона ступить у нього кінчиком ноги.
"Його злочини дрібні, – думав Ежен. – Вотрен – величніший".
– Растіньяк немов побачив три основні образи суспільства: Покору, Боротьбу та Бунт – сім’ю, світ і Вотрена; Ежен не наважувався зробити вибір. Покора була нудна, Бунт неможливий, а Боротьба непевна. Він перенісся в уяві в свою сім’ю. Пригадав чисті переживання цього мирного життя серед рідних, які ніжно любили його. Скоряючись природним законам домашнього вогнища, ці любі створіння знаходили в ньому непорушне, повне й безтурботне щастя. Та, незважаючи на свої прекрасні думки, він не відчув у собі сили проповідувати Дельфіні віру чистих душ, навертати її на шлях чесноти в ім’я любові. Його виховання, яке тільки-но почалось, уже давало плоди. Навіть любов його стала егоїстичною. Його чутливість підказала йому правильне розуміння Дельфіниного серця. Він передчував, що вона здатна поїхати на бал, переступивши через батьків труп, проте не мав ні сили стати моралістом, ні мужності розсердити її, ані доблесті її покинути. "Вона ніколи б не простила мені, якби я поставив на своєму", – подумав він. Потім почав обмірковувати слова лікаря, тішачи себе думкою, що батько Горіо не такий уже небезпечно хворий, як йому здавалося. Одне слово, Ежен вигадував силу-силенну зрадницьких доказів, щоб виправдати Дельфіну. Вона ж знає, в якому стані батько. Старий сам послав би її на бал, якби вона прийшла його провідати. Суспільний закон, невблаганний у своїх формальних вироках, часто засуджує там, де очевидний злочин можна виправдати безліччю обставин, що виникають у сім’ях через відмінність характерів, розбіжність інтересів і станів. Ежен хотів обдурити сам себе, він ладен був принести в жертву своїй коханій власне сумління. За ці два дні змінилося все його життя. Жінка посіяла в ньому розлад, заступила собою сім’ю, захопила в свої руки все. Растіньяк і Дельфіна зійшлися в умовах, наче навмисно створених для того, щоб вони могли дати одне одному якнайбільше чуттєвих насолод. Їх розпалена пристрасть зростала від того, що звичайно вбиває кохання, – від її задоволення. Оволодівши цією жінкою, Ежен помітив, що досі тільки бажав її, а полюбив аж тоді, коли зазнав блаженства: адже кохання, мабуть, і є вдячність за втіхи. Хоч би яка була ця жінка – підла чи прекрасна, – він любив її за ті чуттєві насолоди, що сам приніс їй, як шлюбний дар, і за ті, котрі вона давала йому. Дельфіна теж любила Растіньяка, як Тантал полюбив би доброго ангела, котрий вгамував би його голод, його спрагу.
– Ну, як себе почуває батько? – спитала пані де Нусінген, коли він повернувся у бальному костюмі.
– Дуже, дуже погано, – відповів студент. – Якщо ви хочете довести мені своє кохання, то заїдьмо до нього.
– Ну що ж, гаразд, – сказала вона, – але після балу. Любий Ежене, будь милий, не читай мені моралі, їдьмо.
Вони поїхали. Ежен якийсь час мовчав.
– Що з вами? – спитала Дельфіна.
– Я наче чую передсмертне хрипіння вашого батька, – відповів він трохи роздратовано і з юнацьким запалом почав розповідати про жорстокий вчинок пустославної пані де Ресто, про смертельну кризу, викликану безмежною самопожертвою батька, і про те, чого коштувала гаптована золотом сукня Анастазі. Дельфіна плакала.
"Чого доброго, ще споганію", – подумала вона, і сльози її висохли.
– Я поїду до батька, доглядатиму його день і ніч, – відповіла вона.
– Ах, саме такою я хотів тебе бачити! – скрикнув Растіньяк.
Ліхтарі п’ятисот карет осявали вулицю перед палацом де Босеанів. Обабіч яскраво освітленої брами красувалися на конях жандарми. Світське товариство зібралося в такій кількості й так квапилося побачити віконтесу в хвилину її падіння, що зали першого поверху були вже повні, коли туди увійшли пані де Нусінген і Растіньяк. Від того часу, коли весь двір кинувся до герцогині де Монпансьє, у якої Людовік XIV, її кузен, відняв коханця, жодна любовна катастрофа не викликала такого розголосу, як драма пані де Босеан. Остання представниця майже самодержавних герцогів Бургундських зуміла піднестися над своїм горем і до останньої хвилини панувала над світом, марноту якого терпіла тільки тому, що він сприяв тріумфу її пристрасті. Найвродливіші жінки Парижа оживляли її зали своїми туалетами й усмішками. Найвищі царедворці, посли, міністри, різні знаменитості, обвішані хрестами, орденами та стрічками різних кольорів, юрмилися навколо віконтеси. Звуки оркестру лунали під золоченими плафонами палацу, що спорожнів для його королеви. Пані де Босеан стояла біля дверей першої зали, вітаючи своїх так званих друзів. Уся в білому, без будь-яких прикрас, із просто зачесаним волоссям, вона виглядала зовсім спокійною і не намагалася виявити ні гордощів, ні страждань, ні фальшивої веселості. Ніхто не міг угадати, що було в неї на душі. Справжня мармурова Ніобея! До близьких друзів вона іноді всміхалася з відтінком гіркоти, але перед усіма іншими поставала такою ж, як і тоді, коли сяяла від щастя, і навіть найбайдужіші захоплювалися цією силою волі, як колись юні римляни захоплювались гладіатором, що вмирав із усмішкою на устах.