Та Парадний не дав йому часу перейти до дії. Цей примхливий скакун раптом пойнявся таким завзяттям, що Сен-Шулеві треба було докладати всіх сил, щоб усидіти верхи. Впасти до ніг оцих дам з пральні було б найгіршим нещастям, і вершникові судомні вихиляси, аби втриматись у сідлі, були такі незвичайні, що веселий галас розважних кумась привернув увагу й інших клошмерлянок до особи бідолашного Оскара, котрий уже чимдуж мчав у напрямку свого маєтку, мов той кавалерист, що відстав від ескадрону, якиц по невдалій атаці повернув коней назад. Він мав такий наляканий вигляд, що в серцях жінок зародилась велика відвага, і злива перестиглих помідорів супроводила баронесиного зятя аж до межі долішнього містечка; троє з цих набоїв таки влучили в бежевий костюм.
Ця образа дійшла до баронесиних вух. Вона, як ми вже казали, вважала свого зятя довершеним йолопом геть в усіх відношеннях. "Я б померла голодною смертю з цим хлопцем! — признавалась вона маркізі д'Обена-Тезе.— Я себе питаю, як може— Естелла... Тільки ж я думаю, що в Естелли зовсім нема темпераменту. Вона якась сукровата, інертна жінка. Милий боже! В мій час у нас був вогонь! "
Однак, попри всю свою зневагу до Оскара де Сен-Шуля, шляхетна дама вважала, що навіть за найменшу кривду високородному кретинові треба відшмагати все селище голодранців. То була суворість, що грунтувалася на засаді: "Посполитим дурням далеко до дурнів великосвітських". І вона вирішила негайно втрутитися через високі інстанції.
ВЖИВАЮТЬСЯ ЗАХОДИ
Монсеньйор де Джакконе правив ліонською єпархією з рідкісною ґречністю. У нього була римська голова, манери старосвітського дипломата й тонка єлейність давніх італійських придворних. Походив він від такого собі Джу-зеппе Джакконе, приятеля знаменитих Каданів, що перебрався до Франції разом з Франціском І, у якого був фаворитом, і поселився в кварталі Шанж, у Ліоні, де швидко наскладав капіталець у банку. Слідом за цим члени його сім'ї блискуче поодружувались і далі примудрялись не тільки зберігати, а ще й . примножувати багатство — хто через свій діловий геній, хто через вроду. Була ще така традиція, що один Джакконе з кожного покоління має бути духовною особою,— цієї традиції дотримуються й у наші дні.
У своїй церковній кар'єрі Еммануель де Джакконе проявив розум і гнучкість, завдяки чому його було призначено в п'ятдеоят один рік на високий пост у християнській церкві. Він там відзначився усміхненою і показною, але й непоступливою, чемністю, яка вигідно контрастувала з манерами його попередника, простацького прелата, що носив пурпурову мантію як селянин святкову одежу. Кожне з таких різних призначень пояснюється добрим політичним чуттям церкви, рішення якої випливають з її
1
глибокої поінформованості та далекоглядності, через що вона має таку могутню, хоч і приховану, силу.
Коли ліонському архієпіскопові, монсеньйору де Джак-коне, що пробував у своєму кабіпоті, доповіли про баронесу де Куртебіш, він ледь помітно кицнув головою у відповідь, скрививши уста в слабкій усмішці. Цо означало, що відвідувачку можна впуокати. Віп дивився, як вона йде довгою й похмурою кімнатою, освітленою збоку трьома високими вікнами, ало назустріч їй но підвівся. Коли він був у мантії, то, давши поцілувати персня, він мав привілей цим і обмежити свою чемність перед жінкою. Зайвиною чемності він, як архієпіскоп, до чогось зобов'язував би всю церкву, а церква ставить себе вище від якоїсь баронеси. Однак, бувши вродженим Джакконе, він знав, якої уваги заслуговує Куртебіш, вроджена д'Ейшо-даль д'Азен, уже й не кажучи про то, що їхні родипи знались. Отож прийняв він баронесу з запобігливою поштивістю, яка хитро переходила межі звичайної архієпіс-копської єлейності, і показав їй на крісло поряд із собою.
— Вельми радий вас бачити,—мовив він своїм лагідним голосом з точно витриманими інтонаціями.— Ви при доброму здоров'ї?
— При досить доброму, дякую вам. Звісно, я повинна терпіти деякі недуги мого віку. І терплю їх якомога по-християнському, оскільки мені дозволяє вдача. Адже д'Ейшодалі ніколи не славились терпінням.
— Ви зводите наклеп на вашу вдачу, я певен цього. А втім, усяка, навіть найдрібніша, діяльність дійовіша за байдикування, а я знаю, що ви багато робите для нашої справи.
— В цьому не моя заслуга, монсопьйоре,— щиро й з деяким жалем мовила власниця замку.— Тепер я відійшла від світу. Мені немає більше чим розважитись. Усякому вікові своє. Я все роблю в свою пору... —
— Я знаю, знаю,— з люб'язною поблажливістю мовив архієпіскоп.— Ви маєте до мене справу?
Баронеса розповіла йому про події, що схвилювали Клошмерль. Архієпіскоп і сам знав про них, крім останніх подробиць. Але він не вважав їх такими важливими, як то випливало зі слів баронеси.
— Отже,— докінчила вона,— становище створилося справді нестерпне. Парафія скоро буде збурена до краю,
Наш кюре Поносе— чесний чоловік, але дурний і безвільний і нездатний тримати в пошані права церкви, з якою пов'язані всі великі роди. Треба провчити П'єшю, Тафарделя й усю їхню братію. Треба подіяти через високі інстанції. У вас є які-небудь ефективні засоби, монсеньйоре?
— А ви особисто, баронесо? Я вважав, що у вас є зв'язки...
— Е! — відповіла власниця замку.— Моє становище давно вже не те, що було. Ще кілька років тому я б подалась просто до Парижа, де мені не важко було б зробити так, щоб мене вислухали. Я скрізь мала доступ. Але тепер я більше нікого не приймаю і втратила всі свої зв'язки. Наш жіночий вплив кінчається рано, щойно ми втрачаємо зовнішню привабливість. Звісна річ, окрім тих старих лепетливих папуг, які держать салони й сприяють просторіканню підстаркуватих знаменитостей. Але то не мій стиль. Я волію зійти зі сцени.
На хвильку запала мовчанка. Біла випещена рука прелата гралася хрестом на грудях. Схиливши голову, він думав.
— Гадаю,— озвався нарешті він,— що ми" можемо подіяти на потрібних нам людей через Лювелу.
— Алексіса Лювелу, міністра?..
— Внутрішніх справ.
— Але ж це один з верховодів їхньої партії, тобто один з найбільших наших ворогів!
Монсеньйор де Джакконе всміхнувся. Йому було приємно пограти на цьому подиві. Так само, яіГбуло приємно деколи в довірчій розмові показувати тих непомітних людей, які насправді є важелями в суспільстві. Через цих осіб ширилася слава про його могутність, і він вважав за доречне деколи давати на здогад, що вона сягає найрізноманітніших кіл. Деякі його одкровення були попередженнями або навіть погрозами, які кінець кінцем завжди діяли на зацікавлених осіб. І він пояснив, ніби говорячи сам до себе:
— У нас є Французька академія. Ніхто не думає серйозно про Академію та її роль противаги в рішеннях певних честолюбних політиків. Але насправді це чудовий ефективний засіб, що лишається нам у спадщину ід Рі-шельє, один з найкорисніших закладів старого режиму. Академія ще й у наші дні дозволяє нам справляти серйозний вплив на французькі уми.
— Не бачу, як це можна пов'язати з клошмерльською справою, монсеньйоре... !
— Одначе можна, і я до цього веду. Алексіс Лювела палає бажанням, щоб його обрали до Академії, а для цього йому потрібні ми, тобто голоси, які церква має в Академії, або ж принаймні щоб не було контрольованої церквою опозиції.
— А хіба ця опозиція така вже сильна? Адже, монсеньйоре, вчені-католики не становлять більшості в Академії?
— Це тільки так здається. Я не називатиму наших прибічників, але ви б здивувалися, побачивши, як їх багато. А істина, баронесо, всупереч давнім позиціям, а також деклараціям молоді, така: церква має дуже сильний вплив на людей, у яких немає ніякого іншого майбутнього, крім смерті. У кожного в житті настає вік, коли він починає розуміти, що мислити правильно — це мислити більш або менш по-нашому. Тим-то всі люди, що досягли почестей, захищають лад, який їм надав ці почесті й намагається їх увіковічнити. А ми — найстаріша, найміцні-ша опора цього ладу. Ось чому майже всі високі сановники певною мірою підтримують церкву. Якщо хто поставить" себе проти церкви, то йому не так легко бути обраному до Академії. Оце ж вам і пояснення, через що ми тримаємо в руках такого собі Алексіса Люволу. До речі, додам — і це суворо між нами,— що його ще не скоро оберуть до Академії. В ролі боязкого прохача він нам якийсь час буде корисніший. Хай нам трохи послужить. Йому ще треба спокутувати перед нами чимало гріхів.
— Однак, монсеньйоре,— ще раз заперечила баронеса,— чи не стане, на вашу думку, Лювела вагатися, вибираючи між партією та своїм честолюбним бажанням стати академіком?
— Звісно, не стано вагатися,—лагідно відповів монсеньйор де Джаккопе,—вибираючи між туманними доктринами й цілком визначеними особистими бажаннями. Він знає, що партія вдовольниться й промовами, а ми вимагаємо конкретних доказів. Тож він виступатиме з промовами, а нам даватиме докази.
— Виходить,— вигукнула баронеса,— ви вважаєте його здатним на зраду!
Монсепьйор де Джакконе вишуканим жестом відхилив таке надміру категоричне судження.
' —г Це надто гучпе слово,— мовив він з чисто духовною стриманістю.—Треба врахувати, що Алексіс Лювела політик. Він мав загострене чуття при виборі засобів, оце й усе. Ми можемо довірити йому цю справу. Він виступатиме завжди проти нас, виступатиме ще' несамовитіше, ніж будь-коли, але діятиме нам на користь. А зі свого боку я можу вас запевнити, що ваше гарненьке містечко незабаром віднайде мир.
— Мені залишається тільки подякувати вам, монсеньйоре,— мовила, підводячись, баронеса.
— А я вам дякую за ваші цінні повідомлення. Як поживає ваша чарівна доня? Я був би дуже радий Ті візитові. Як ви гадаєте, чи не пора їй зіграти більш активну роль у паших організаціях? Я оце недавно думав про неї в зв'язку з одним із наших доброчинних комітетів. Чи не погодилася б вона, щоб у числі членів комітету фігурувало і її ім'я? Вона Сен-Шуль. Чи не так?
— Так, монсеньйоре. Це досить скромний рід.
— Але ім'я значне. Колись воно мало неабияку репутацію. І, можливо, воно незабаром прославиться в політиці, якщо я вас правильно зрозумів.
— Мій зять ні на що не здатний, монсеньйоре. Я його навіть в економи собі не взяла б, отож вів може займатися тільки громадськими справами, і то без шкоди' для своєї сім'ї.