Рука розмахнулась і кинула. Чути було, як затріщало в кущах. Знову стихло. — Для неї і для мене".
Розділ 13
Не минуло й п'яти хвилин після того, як селянин помітив пожежу, а люди вже почали збиратися. Декотрі з них, що їхали возами до міста провести суботній день, теж приставали. Ті, що жили по сусідству, приходили пішки. То був закуток негритянських хиж, спустошених, виснажених полів, де цілий гурт нишпорок не нашукав би й десяти осіб — чоловіків, жінок і дітей разом узятих, а однак тут ось уже півгодини немов з-під землі поставали люди — гуртами й групами, то поодинці, а то всією родиною. Ще одні наввипередки гнали сюди на машинах із міста, бекаючи клаксонами. Приїхав з ними також окружний шериф — огрядний врівноважений, добродушний з лиця чоловік гострого, хитрого розуму — й розштовхав ґаволовів, що збилися навколо тіла на покривалі й видивлялися тупо, з тим дитячим зачудуванням, із яким дорослі споглядають свої непозбувні портрети. Зібралися тут білі бідняки, було кілька янкі, ба навіть південців, які, поживши на півночі, розмірковували вголос: еге ж, це прикметний злочин, на такий піде не те що хтось там із негрів, а все негритянське кодло. І знали, і вірили, і надіялися, що жертву ще й зґвалтували: принаймні раз, перш ніж перерізати горло, і принаймні раз, уже перерізавши. Шериф підійшов, глянув і наказав забрати тіло, сховати бідолашну від цікавих очей.
Тепер тут не було на що дивитися, хіба на місце, де лежало тіло, та на пожежу. А невдовзі ніхто вже не міг пригадати, де, на якому клапті землі було покривало, так що залишилось одне видовище — пожежа. Ото й витріщалися на вогонь, — з тим самим тупим отетерілим зачудуванням, яке пронесли з собою із прадавніх смердючих печер, де народилося знання, — немовби ніколи не бачили ні смерті, ні вогню. І ось під'їхала пожежна машина — хвацько, галасливо, із дзвоном і свистками. Нова, червона, позолочена, із ручною сиреною та золотистим дзвоном самовпевненого, гордовитого, зухвалого тону. Чоловіки та юнаки без капелюхів висіли на ній, нехтуючи, наче мухи, закони фізики. Машину обладнано механічними драбинами, що, немов шапокляки, від дотику руки вискакують на недосяжну висоту; ось тільки нíкуди їм тут вискакувати. Були також пожежні рукави, скручені в чистенькі, неторкані ще кільця, які нагадували рекламу телефонного трасту в популярних журналах; та тільки не було на що їх почепити й нiчого помпувати ними. Отож чоловіки без капелюхів, покинувши перед тим прилавки і конторки, зіскочили з машини, ба навіть той, що крутив ручку сирени. Вони теж підійшли, і їм показали кілька місць, де нібито лежало покривало, і деякі з цих людей, уже з пістолетами в кишенях, завели мову про те, щоб когось скарати на смерть.
Але не було нікого підхожого. Міс Берден жила так тихо, дбаючи про свої справи, що залишила місту, де народилась, і жила, і вмерла чужоземкою, чужинкою, своєрідний спадок — подив і образу, а за таке, хай навіть наостанок, вона подарувала городянам розкішну м'ясну поживу для душі — майже римське видовище, її ніколи не простять, не дадуть їй, мертвій, спокою. О ні! Спокій — це не дуже часта річ. Отож вони товпилися, збивалися в гурти, вірячи, що вогонь, кров і тіло, яке згинуло три роки тому й тільки-но повернулося до життя, волають про помсту. І не вірили, що несамовитий захват полум'я і нерухомість тіла — це підтвердження того, що досягнено просторів поза людським болем і злом. О ні! Бо приємніше вірити у щось інше. Ще краще, ніж полиці та прилавки, повні давно знаних речей, які власник надбав не тому, що прагнув їх, милувався ними, тішився з володіння, а просто для того, щоб затуманити, обманути покупців і збути ці речі з баришем; на ще не проданий товар, на людей, що могли б його купити, але ще цього не зробили, власник поглядає зі злістю, а то й з образою, а то й з відчаєм. Ще краще, ніж затхлі кабінети, де вичікують правники, причаївшись серед привидів старої брехні й похоті, де чекають лікарі з гострими ножами та ядучими ліками й втовкмачують пацієнтові, сподіваючись, що той повірить, не заглянувши в друковані вказівки, буцімто ці медики тільки для того й працюють, щоб кінець кінцем зі своєї доброї волі залишитися без роботи. Приходили також жінки — нероби в яскравому, а дехто і в похапцем накинутому одязі, з потайним пристрасним блиском в очах і з даремно розімлілими бюстами (цим жінкам завжди була миліша смерть, ніж спокій), щоб у безнастанному гулі "Хто вбив? Хто це зробив?" виклацувати, мов на машинці, безліччю твердих каблучків щось на кшталт "Він і досі на свободі? Ах! І досі не спіймали? І досі?"
Шериф теж видивлявся на вогонь із здивуванням і досадою, бо не було як оглянути місце злочину. Ще не усвідомив, що досаду викликала людина. Завинив вогонь. Здавалося, що для цього він самозародився. Здавалося, ось клубок усіх передумов і причин того, що шерифові предки прожили досить довго, аби пустити його на світ, стали до змови зі злочином. Отож урядовець походжав, спантеличений і роздратований, навколо цього монумента недбальству, забарвленого надією й крахом, аж поки підійшов помічник і доповів: у халабуді неподалік будинку він виявив сліди того, що хтось у ній недавно перебував. І відразу ж селянин, який перший зауважив пожежу (ще не дістався до міста; його підвода не проїхала ані дюйма з місця, де він зліз із неї дві години тому, а тепер сновигав поміж людей, розпатланий, вимахуючи руками, з отупілим, змученим, розпашілим лицем, охриплий мало не до шепоту), згадав, що коли він увірвався в будинок, там був чоловік.
— Білий? — запитав шериф.
— Так, сер. Никав у сінях, ніби тільки що звалився зі сходів. Нізащо не хотів пустити мене нагору. Сказав, що вже побував там і нікого не застав. А коли я спустився, його вже не було.
Шериф глянув на людей навколо себе.
— Хто жив у цій халупі?
— Я й не знав, що в ній живуть, — відповів помічник. — Мабуть, нігери. Як я чув, вона могла й квартирувати нігерів у себе в домі. Дивно мені тільки, чому один із них давно цього не скоїв.
— А приведіть-но мені якогось нігера, — звелів шериф. Помічник і ще двоє-троє виконали наказ. — Хто жив у цій халабуді?
— Не знаю, містере Вотт, — мовив негр. — Я ніколи не придивлявся. І не знав, що там хтось живе.
— Заведіть його туди, — розпорядився шериф.
Навколо нього, помічника та негра збиралися люди з однаковими обличчями, з очима, в яких уже тьмяніли справжні відблиски безглуздого полум'я. Немовби всі їхні п'ять відчуттів злилися в одне — в органі зору, в апофеозі, а слова, що літали між ними, породжував вітер чи повітря: "Це він? Ось цей убив? Шериф упіймав його. Так, уже впіймав його". Шериф глянув на них.
— Забирайтеся звідси, — сказав він. — Усі. Йдіть дивитися на пожежу. Якщо потребуватиму допомоги, я вас покличу. Геть звідсіля.
Він обернувся й повів двох помічників та негра до халупи. Спіймавши облизня, інші стояли і споглядали, як троє білих та негр входять у халупу й зачиняють за собою двері. А позаду ґаволовів умирало полум'я й гоготіло, наповнюючи повітря, не гучніш, ніж голоси, зате гул долинав аж ніяк не з нізвідки, на відміну від них. "Господи Боже, якщо це він, то чого ж ми стоїмо й нічого не робимо? Убив білу жінку чорний засранець…" Ніхто з них не бував у цьому будинку. Коли міс Берден була жива, вони не дозволяли своїм жінкам навідувати її. А коли були молодші, ще хлопчиська (у деяких і батьки таке робили), то кричали на вулиці їй навздогін: "Негритоська коханка! Негритоська коханка!"
У халупі шериф важко сів на одне з ліжок. І зітхнув — чоловік-бочка, із справдешньою скелеподібною незрушністю бочки.
— Що ж, я таки хочу дізнатися, хто жив у цій халупі, — озвався він.
— Я ж вам сказав, що не знаю, — відповів негр. Прозвучало це трохи понуро, з прихованою настороженістю. Він стежив за шерифом. Інші двоє білих стояло ззаду, їх не було видно. Не озирався на них, навіть погляду не кинув. Вдивлявся в шерифове обличчя, як дивляться в дзеркало. Мабуть, побачив, як у люстерку, на що заноситься. А може, й не побачив, бо якщо на обличчі щось та й змінилося, майнуло, то це лиш промайнуло. Негр не оглянувся, ось тільки його обличчя зморщилося раптово, різко й миттєво, смикнулись угору кутики вуст, вискалилися, наче в усмішці, зуби, коли по спині ляснув ремінь. І знову, непроникне, розгладилося, утихомирилося.
— Гадаю, ти не дуже стараєшся пригадати, — зауважив шериф.
— Не можу пригадати, бо не знаю, — мовив негр. — Я й живу оддалік. Ви ж мали б знати, де я мешкаю, білі люди.
— Містер Бафорд каже, що ти мешкаєш поряд, біля дороги, — сказав шериф.
— Багато хто живе біля дороги. Містер Бафорд, напевно, знає, де мій дім.
— Він бреше, — втрутився помічник на прізвище Бафорд. Це він тримав ремінь пряжкою назовні. Був напоготові. Пас очима шерифове обличчя. Немов спанієль, що жде наказу кинутись у воду.
— Може, бреше, а може, й ні, — розсудив шериф, розмірковуючи про негра. Нерухомий, величезний, незрушний, продавив пружини ліжка. — Мабуть, він іще не втямив, що я не жартую. Вже й не кажу про цих людей надворі. Ці не посадять його в тюрму, якщо діло поверне на гірше, бо не мають такої. А якби й навіть мали, то все одно не завдаватимуть собі зайвого клопоту.
Мабуть, його очі знову подали знак, сигнал, а може, й ні. Мабуть, негр розпізнав це, а може, й ні. Знову ляснув ремінь, пряжка смугнула спину.
— Ну що, згадав? — запитав шериф.
— Тут живуть двоє білих чоловіків, — відповів негр. — Голос був байдужий, ані крихти понурості чи ще чогось. — Не знаю, хто вони і що роблять. Це не моє діло. Я ні разу їх не бачив. Просто чув, люди казали, що там мешкають двоє білих. Мені однаково, хто вони. Оце все, що мені відомо. Можете шмагати мене до крови. Більш нічого не знаю.
Шериф знову зітхнув.
— Досить. Мабуть, це таки правда.
— Та це ж отой Крістмас, що працював на фабриці, а другого звуть Браун, — озвався третій чоловік. — У Джефферсоні зупини першого-ліпшого, від кого перегаром несе, і він те саме скаже.
— І це схоже на правду, — згодився шериф.
Та й повернувся до міста. Коли юрба побачила, що він від'їжджає, почався мало не біблійний вихід. Так, ніби вже не було на що дивитися. Тіло забрали, а тепер іще й шериф забрався.