Довкола збивалися юрби; вони забували, що треба захищати Карфаген. Аби тільки знайти собі прибічників, суфет мусив уже вдаватися до підкупів.
Боячися, щоб із міста не вислизнув дух богів, їхні статуї обмотували ланцюгами. На патеків накидали чорні запинала, а вівтарі накривали волосяницями. Намагаючись розбудити почуття гордощів і ревнощів у Ваалів, на вухо їм нашіптували: "Невже даси перемогти себе?
Невже вони сильніші за тебе? Яви свою силу! Поможи нам! Хай інші народи не кажуть: "Куди ж це дивляться їхні боги?"
Постійна тривога гнітила жрецькі колегії. Надто боялися Раббетнині жерці, бо повернення заїмфа не зарадило лихові. Вони замкнулися за третьою огорожею, неприступною, як фортеця. Тільки один із них насмілювався виходити — верховний жрець Шагабарім.
Він приходив до Саламбо. Але сидів мовчки, втупивши в неї погляд, або ж говорив без угаву, докоряючи їй ще дошкульніше, ніж раніше.
Впадаючи в незрозумілу суперечливість, він тепер не міг простити молодій дівчині, що вона здалась на його намови. Шагабарім здогадувався про все, і настирлива думка про те, що сталося, роз'ятрювала його безсилі ревнощі. Він обвинувачував її в тому, що вона — причина цієї війни. Мато, гадав жрець, облягає Карфаген, щоб відібрати заїмф; він обсипав його прокльонами, глузував із цього варвара, який зазіхає на святиню. Одначе жрець мав на думці говорити з нею про інше.
Та Саламбо не відчувала вже ніякого страху перед ним. Тривога, що гнітила її колись, розвіялась. Тепер на душі був якийсь дивний спокій. Очі, сяючи ясним пломенем, уже не блукали, як перше.
Десь на цей час пітон заслабнув знову; а Саламбо, здавалося, навпаки — видужувала, і стара Таанах раділа з того, гадаючи, що це недуга її господині перекидається на змію.
Одного ранку Таанах знайшла пітона за ліжком із волових шкур; він лежав, скрутившись кільцем, холодніший за мармур, а голови й не видно було під хробачнею. На крик служниці ввійшла Саламбо. Вона почала перекидати змію носком сандалі, і рабиня геть сторопіла від такої нечутливості.
Та вже й постів не так запопадливо додержувала Гамількарова дочка. День у день сиділа вона на верхній терасі, зіпершись ліктями на поручень, і дивилася просто себе. Край міста нерівними зазубнями окреслювались на тлі неба гребені мурів, а зверху на всю їх довжину, утворюючи ніби облямівку з колосся, стриміли списи сторожі. Поміж вежами вона бачила, як удалині метушаться варвари; а в ті дні, коли припинявся бій, навіть могла розгледіти, що вони роблять. Вони лагодили зброю, змащували олією волосся або мили в морі закривавлені руки; намети були затулені; в'ючаки підбирали корм; а там далі — коси колісниць, поставлених півколом, скидалися на срібну шаблю, покинуту під горою. На думку їй спали Шагабарімові слова. Вона чекала на свого нареченого — Нар-Гаваса. Кортіло їй побачити й Мато, хоч який він був їй осоружний. З-поміж усіх карфагенців, певно, тільки вона могла б говорити з ним без страху.
До неї в покій часто приходив батько. Важко дихаючи, сідав на подушки і пильно дивився на неї майже з ніжністю, немовби, тяжко стомлений, знаходив у тому відпочинок. Він кілька разів розпитував про подорож до найманського табору. Навіть питав, чи хтось її на це, бува, не намовив; і Саламбо заперечливо хитала головою — вона горда була, що врятувала заїмф.
Та суфет у розмовах раз у раз повертався до Мато, вдаючи, нібито потребує військових відомостей. Він не міг утямки собі взяти, що вона там робила, так довго бувши в його наметі. Саламбо нічого не сказала про Гіс-кона; навіть самі слова прокльону, вважала вона, мають лиху силу, і вона може обернутися проти того, кому їх переказати; нічого не сказала вона й про свій замір убити Мато, боячись докорів, що не здійснила його. Вона сказала, що шалішим здавався дуже розлютованим, страшенно кричав, а потім заснув. Більше Саламбо нічого не розповідала, може, соромлячись, а може, через надмірну невинність, не надаючи великої ваги поцілункам вояка. Зрештою, все те жило в її затуманеній голові, як спомин про якийсь гнітючий сон; вона й збагнути не могла, як саме, якими словами все те переказати.
Якось увечері, коли вони сиділи отак одне проти одного, вбігла заклопотана Таанах. Якийсь дід із дитиною стоїть там, у дворі, він хоче бачити суфета.
Гамількар зблід і жваво сказав:
— Хай прийде сюди!
Увійшов Іддібал, але не впав йому до ніг. Він тримав за руку якогось хлопчину, закутаного плащем із козячої вовни, й зразу ж підняв відлогу, що затуляла хлопцеве обличчя:
— Ось він, владарю мій! Візьми його! Суфет і невільник відійшли в куток.
Хлопчина стояв посеред кімнати і скоріш уважно, аніж здивовано, оглядав стелю, меблі, перлові намиста, розкидані на пурпурових тканинах, і величну молоду жінку, що схилилась до нього.
Було йому років десять, і на зріст він був не вищий від римського меча. Його кучеряве волосся спадало на опуклий лоб. Очі, здавалося, прагнули простору. Ніздрі його тонкого носа широко роздималися. Вся його постать випромінювала те незбагненне сяйво, яке позначає обранців, призначених долею на великі діла. Він скинув занадто важкого плаща й, лишившись у самій рисячій шкурі, що огортала його стегна, рішуче стояв на підлозі маленькими, білими від пороху ногами. Він, безперечно, здогадувався, що вирішується щось важливе, бо стояв нерухомо, тримаючи руку за спиною, схиливши голову й застромивши в рот пальця.
Нарешті Гамількар знаком підізвав Саламбо і пошепки сказав їй:
— Ти залишиш його в себе, чуєш? Треба, щоб ніхто, навіть ніхто з домашніх, і не здогадувався про його існування!
Потім, уже за дверима, він спитав ще раз Іддібала, чи певен він, що їх ніхто не помітив.
— Ніхто,— відповів раб,— вулиці вже спорожніли. Війна захопила геть усі провінції, і він потерпав за
сина свого господаря. Тоді, не знаючи, де його заховати, подався човном уздовж берегів; три дні блукав Іддібал по затоці, приглядаючись до укріплень. Нарешті цього вечора, бачачи, що біля Хамона нібито порожньо, він хутенько переплив прохід і зійшов на берег поблизу зброярні. Вхід до порту був вільний.
Та незабаром варвари поставили навпроти порту величезний пліт, щоб карфагенці не могли звідти виходити. Вони зводили дерев'яні вежі, водночас вивершуючи вали.
Сполучення з зовнішнім світом було перервано, й почався нестерпний голод.
Перебили всіх собак, мулів, ослів, а потім — і тих п'ятнадцять слонів, що їх привів суфет. Леви в Молоховому храмі стали такі люті, що храмові служники боялися підходити до них. Спершу годували їх пораненими варварами, а потім почали кидати їм ще теплі трупи; вони не схотіли їх їсти і всі поздихали. Присмерком уздовж старих огорож тинялися люди й вискубували поміж каміннями траву та квіти, а потім варили їх у вині, бо вино коштувало дешевше за воду. Декотрі підповзали аж до ворожих аванпостів і, підлізши під намет, викрадали якусь поживу. Варвари, вражені з того, часто, не чіпаючи їх, давали їм вернутися назад. Нарешті настав день, коли старійшини змовились тайкома порізати навіть Ешмунових коней. То були священні тварини, яким жерці вплітали в гриву золоті стрічки і які знаменували собою рух сонця, символ вогню в найвищому образі. їхнє м'ясо, поділене на рівні частини, заховали за вівтар. А тоді щовечора, нібито помолитися, старійшини сходилися до храму та нишком ласували собі кониною, а вертаючись додому, під тунікою виносили шматок ще й своїм дітям. У відлюдних кварталах, що були далі від мурів, ті з городян, котрі не так тяжко бідували, позамикалися в своїх будинках, боячись нападу інших.
Каміння, накидане катапультами, та уламки будівель, що їх порозвалювали для кращої оборони, геть захаращували вулиці. Найспокійнішої пори несподівано пробігали галасуючи юрби народу; а з височини Акрополя полум'я пожеж скидалося на розкидане по терасах пурпурове лахміття, що його шарпав вітер.
По місту не вгаваючи гатили три великі катапульти. Вони спричинювали страшні спустошення; чиюсь голову зашпурнуло аж на фронтон сиситського дому; на вулиці Кініздо мармуровою брилою розчавило якусь породіллю, а її дитину разом із ліжком відкинуло на Цінасінське перехрестя, де було знайдено й ковдру.
Та найбільше давалися взнаки кулі пращників. Вони падали на дахи, в сади й подвір'я тоді, коли люди сиділи перед своєю нужденною їжею і важко зітхали. На цих страшних каменюках були повидряпувані написи, що відбивалися на тілі; на трупах можна було прочитати образливі написи: "свиня", "шакал", "гадина", а часом і жартівливі: "Лови!" або "Так мені й треба!"
Частину валу, що тягся від рогу порту до водозборів, було вже зруйновано. Таким чином, малкійська людність опинилася поміж старим муром Бірси ззаду і варварами спереду. Та карфагенці, мавши досить клопоту з мурами, які треба було поширити і підмурувати якомога вище, не дбали про малкіиців; їх покинули напризволяще; всі вони загинули; дарма що їх ненавиділи, та тепер усі відчули страшенний гнів проти Гамількара.
Другого дня він повідкопував заховане в ямах збіжжя; управителі роздали його народові; три дні всі їли досхочу.
Та від того палила ще нестерпніша спрага; і весь час бачили вони перед собою, як довгим струменем падала з акведука прозора вода. Під сонячним промінням здіймалися знизу легенькі випари, на них стояла веселка, а маленький потічок, звиваючись по рівнині, впадав у затоку.
Гамількар не втрачав надії. Він покладався на якийсь щасливий випадок, на щось вирішальне, надзвичайне.
Його власні раби позривали з Мелькартового храму срібні листи; з порту було витягнено коловоротами четверо довгих суден, їх підвели до Маппальського узбережжя, в мурі, що стояв од моря, проламали діру й вирядили судна до Галлії, щоб там за будь-яку ціну набрати найманців. Гамількар доходив до відчаю, не маючи змоги зав'язати зносини із нумідійським царем і знаючи, що він стоїть позад варварів, готовий на них ударити. Тільки ж Нар-Гавас із своїми мізерними силами не міг зважитись на те сам-один. І суфет наказав підвищити фортечний вал ще на двадцять п'ядей, зібрати до Акрополя весь матеріал із військових складів і ще раз полагодити бойові машини.
Мотуззя для накручування катапульт звичайно сплітали із жил бугаячої шиї або з оленячих жижок.