Вежа блазнів

Анджей Сапковський

Сторінка 41 з 108

Нічого не сталося і нічого не відбулося, якщо тільки не рахувати скрекоту птахів, що долинав із лісу, і фиркання коней, наляканих криками екзорцистів. Зокрема ж, дивний прибулець і далі був Самсоном, силачем з бенедиктинського монастиря. Якщо навіть прийняти, що стосовно невидимих світів, паралельних буттів і космосів не помилялися ні Дунс Скот, ні Рабан Мавр, ні навіть Мойсей Леонський разом із рештою кабалістів, досягти нової трансформації не вдалося. Як не дивно, найменш розчарованим здавався найбільш зацікавлений.

— Підтверджується теза, — проговорив він, — що в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі. Мені здається…

Він урвав себе, немовби чекаючи на запитання або коментар. Не дочекався.

— У мене немає іншого виходу, — закінчив він, — крім як триматися вас. Мені доведеться супроводжувати вас. Розраховуючи на те, що коли-небудь повториться те, чого котромусь із вас — або вам обом — вдалося випадково досягти в монастирській каплиці.

Рейневан з тривогою подивився на Шарлея, але демерит мовчав. Він мовчав довго, поправляючи компрес із листя подорожника, який Рейневан приклав до його подряпаної й покусаної шиї.

— Що ж, — сказав він нарешті, — я твій боржник. Попри сумніви, розвіяти які, братчику, тобі вдалося не до кінця, якщо ти хочеш супроводжувати нас у дорозі, я не заперечую. Ну його к бісу те, ким ти є. Але ти зумів довести, що в дорозі ти більше придасися, ніж завадиш.

Велетень мовчки поклонився.

— Тому-то, — вів далі демерит, — разом нам має добре й весело мандруватися. Якщо, природно, ти будеш ласкавий утримуватися від надмірної демонстративності в публічному проголошенні тез про своє потойбічне походження. Ти повинен — вибач за відвертість — радше взагалі утримуватися від будь-яких заяв. Твої висловлювання надто вже разюче суперечать твоїй зовнішності.

Гігант поклонився знову.

— А ким ти є насправді, повторюю, мені загалом байдуже, сповіді або зізнань я не чекаю і не вимагаю. Але я хотів би знати, яким іменем тебе називати.

— "Чому, — стиха процитував Рейневан, пригадуючи трьох лісових відьом та їхнє віщування, — ти питаєшся про моє ім'я? Воно дивне".

— Істинно так, — посміхнувся гігант. — Nomen meum, quod est mirabile…[259] Збіг цікавий і цілком очевидно — не випадковий. Адже це "Книга суддів Ізраїлевих". Слова відповіді, яку на своє запитання одержав Маноах… Батько Самсона. Так що нехай і далі буде Самсон, адже це ім'я нітрохи не гірше за інші. А прізвище, що ж, прізвищем я можу завдячувати саме твоїй, Шарлею, фантазії і винахідливості… Хоча зізнаюся, що мені темніє в очах від самої лише думки про мед… Щоразу, як тільки згадаю собі те своє пробудження, там, у каплиці, з липучим глечиком у руці… Але приймаю. Самсон Медок, до ваших послуг.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

який описує події, що відбуваються того ж таки вечора, що й у попередньому розділі, але в іншому місці: у великому місті, розташованому приблизно за вісім миль — польоту ворона — у північно-східному напрямку. Якщо подивитися на карту Шльонська, а до цього автор гаряче закликає читача, стане зрозуміло, про яке саме місто йдеться.

Стінолаз, що сідав на дзвіницю костелу, розполохав граків; чорні птахи злетіли з гучним карканням і почали ширяти донизу, на дахи будинків, обертаючись у повітрі, ніби клапті сажі, які з пожежі відносить вітром. Граки мали чисельну перевагу й не давали так легко зганяти себе з дзвіниць. Вони ніколи не капітулювали би перед звичайним стінолазом. Але це не був звичайний стінолаз, граки зрозуміли це відразу.

Сильний вітер дув над Вроцлавом, гнав темні хмари з боку Шленжі, під поривами вітру бралася брижами сіро-синя вода Одри, розгойдувалися гілки верб на Солодовому Острові, хвилювався густий очерет поміж старицями. Стінолаз розкинув крила, скрекотом кинув виклик гракам, які кружляли над дахами, здійнявся в повітря, облетів дзвіницю, сів на карниз. Протиснувшись крізь ажурне плетиво вікна, кинувся у темну безодню дзвіниці, полетів униз, викручуючи запаморочливу спіраль уздовж дерев'яних сходів. Приземлився, сів, б'ючи крилами і настовбурчуючи пір'я, на підлогу нефа, і майже відразу змінив зовнішність, перетворившись на чорноволосого і вбраного в чорне чоловіка.

З боку вівтаря наближався, гримотячи сандаліями і бурмочучи щось під ніс, ризничий, дідок із блідою пергаментною шкірою. Стінолаз гордо випростався. Ризничий, побачивши його, поблід іще більше, перехрестився, низько нахилив голову і швидко сховався до ризниці. Але стукіт його сандалій потривожив того, з ким Стінолаз хотів зустрітися. З-під аркади, за якою ховалася капличка, беззвучно з'явився високий чоловік з короткою гострою борідкою, загорнутий у плащ зі знаком червоного хреста і зірки. Вроцлавський костел Святого Матвія належав госпітальєрам cum Cruce et Stella[260], їхній притулок був при самому костелі.

— Adsumus, — упівголоса привітався Стінолаз.

— Adsumus, — тихо відповів хрестоносець із Зіркою, складаючи долоні. — В ім'я Господнє.

— В ім'я Господнє, — Стінолаз мимоволі по-пташиному ворухнув головою і плечима. — В ім'я Господнє, брате. Як справи?

— Ми весь час напоготові, — госпітальєр і далі говорив тихо. — Постійно приходять люди. Ми ретельно записуємо все, про що вони доносять.

— Інквізиція?

— Нічого не підозрює. Вони відкрили нові власні пункти для доносів у чотирьох костелах: у Войцеха, Вінцентія, Лазаря і Діви Марії на Піску, таким чином, вони не збагнуть, що додатково діє наш. У ті самі дні й у той самий час, по вівторках, четвергах і неділях, від…

— Я знаю, коли саме, — безцеремонно перебив його Стінолаз. — Я прибув якраз у належну пору. Посиджу, послухаю, довідаюся, що непокоїть громаду.

Не минуло й трьох отченашів, як перед ґратами вклякнув перший клієнт.

* * *

— …не поважає начальства брат Тит, нікого не шанує… Раз, прости Господи, накричав на самого пріора, що той нетверезим месу править, а пріор же тільки капусечку тоді випив, бо що то є кварта[261] на трьох? А брат Тит без жодної поваги… Тоді пріор звелів пильніше до нього придивлятися… І тихцем, прости Господи, келію обшукати… І виявилися книги та брошури, під ліжком заховані. Важко повірити… "Trialogus" Вікліфа… "De ecclesia" Гуса… Писання лоллардів і вальденсів… А до того ж "Postilla apocalypsim", яку писав Петро Оліві, отой проклятий єретик, апостол бегардів і йоахімітів, і хто це має і читав, той неодмінно і сам є потаємним бегардом. А позаяк начальство веліло на бегардів доносити… То я й доношу… Прости Господи…

* * *

— Доношу покірно, що Гастон де Водоне, трубадур, котрий милості у князя, що на Глогові, запобіг, — то випивака, курвяр, пройдисвіт, єретик і безбожник. Своїми жалюгідними віршами потурає найнижчим смакам черні, достоту не знати, що вони в ньому знаходять, чому його примітивні рими ставлять вище за мої… я хотів сказати, за вітчизняні. На моє переконання, годилося би геть того приблуду вигнати, нехай вертається до свого Провансу, нам тут культурно чужі зразки не потрібні!

* * *

— …приховав, що має брата за кордоном, у Чехії. А було що приховувати, бо той його брат, до дев'ятнадцятого року диякон у Святого Штефана в Празі, тепер також служить за ксьондза, але вже в Таборі, у Прокопа, бороду носить, служби в чистому полі без альби[262] й орнату[263] править і причастя під обома видами вділяє. Хіба ж добрий католик, запитую я себе, приховував би, що має такого брата? Хіба може, питаю я, добрий католик узагалі мати такого брата?

* * *

— …і кричав, що швидше ксьондз власне вухо побачить, ніж від нього десятину, і щоб моровиця найшла на тих попів розбещених, і що гуситів на них треба, і щоб вони чимшвидше з Чехії прийшли. Так кричав, клянуся всіма реліквіями. І ще те скажу, що він злодій, козу мою украв… Каже, що то неправда, що то його коза, але ж я свою козу впізнаю, бо, бачте, у неї чорна цятка на кінці вуха…

* * *

— Я, ваша милосте, на Магду скаржуся… На підбурювачку, значить. Бо вона шльондра безсоромна… Вночі, коли дівер на постелі на неї вилізе, то сопе, зойкає, стогне, кричить, як кицька нявкоче. Та коби ж то тільки вночі, де там! Буває, що й удень, при роботі, коли думає, що ніхто не бачить… Кине мотику, нахилиться, вчепиться за тин, а дівер, спідницю їй аж на спину задерши, як той цап туди-сюди курбетить… Тьху, сороміття… А моєму хлопові, бачу, очі горять, не раз аж облизнеться… То я їй кажу, мовляв, май отримання, ти потіпахо їдна, чого чужим чоловікам голови крутиш? А вона мені: догоджай хлопу, як належить, то він не стане на інших оглядатися і вуха наставляти, коли інші вовну чешуть. І ще сказала, що тихцем кохатися і не подумає, бо їй приємно, а раз приємно, то вона стогне і кричить. А що ксьондз у костелі сказав, що таке задоволення — то гріх, то він, певно, дурний або збісився, бо втіха гріхом бути не може, бо то ж сам Господь Бог так усе й сотворив. А як я то все сусідці переповіла, то вона мені й каже, що такі балачки — то ніщо інше, як тільки герезія, і що тра наскаржитися на шльондру. Ну то от я і скаржуся…

* * *

— …варнякав, що в костелі, мовляв, на вівтарі, то аж ніяк не може бути тіло Христове, бо навіть якби й був Ісус такий великий, як цей-от, приміром, собор, то й тогді тіла не вистачило би на всі ті меси, вже би давно, мовляв, ксьондзи самі то все повиїдали. Таке брехав, цими самими словами, щоб я здох, коли неправду кажу, хай поможе мені Бог і Святий Хрест. А як його на вогонь поведуть і спалять, то покірно прошу, щоб ті його два морги біля струмка моїми були… Адже говорять, що заслуги, мовляв, зараховано буде…

* * *

— …Дзержка, вдова Збилюта із Шаради, яка після смерті чоловіка перемінилася на "де Вірсінг", кінний завод після покійного перейняла і кіньми торгує. Чи ж то личить, аби кобіта промислом і торгівлею займалася? Конкуренцію нам… Себто добрим католикам робила? Чому в неї так добре йде, га? Коли в інших не йде? Бо вона чеським гуситам коней продає! Єретикам!

* * *

— …тільки що на Сієнському соборі ухвалено і королівськими едиктами підтверджено, що з гуситською Чехією будь-який гендель заборонено, що якби хто з гуситами гендлював, має понести покарання майном і тілом.

38 39 40 41 42 43 44