Він, певне, й сам не знає, що хотів сказати. Ревного апостола нотацій пригнала сюди нестримна хвиля щирого обурення.
— Келих шампанського? — люб'язно питає Віллі.— Хочете й собі скуштувати, як живуть інші?
— Що вам спало на думку? Я не розпусник!
— Шкода, — каже Віллі.— Але чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?
Шімель люто витріщається на нього.
— Чи це аж так необхідно, — каркає він, — щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?
— Оргії? — Віллі вражено дивиться на Шімеля. — Вибачте ще раз, баронесо, — звертається він до Рене. — Цей невихований чоловік — між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його, — вишукано відрекомендовує він Шімеля Рене, — баронеса де ла Тур. — Рене поблажливо схиляє спою кучеряву голову. — Так от. цей неотесаний чолоеік вважає, що випити келих шампанського на день вашого народження означає влаштовувати оргію.
Шімель бентежиться, наскільки він узагалі може бентежитись.
— День народження? — перепитує він рипучим голосом. — Ну добре… та однаково це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…
Скидається на те, що він, згнітивши серце, ладен пробачити нам нашу провину. Баронеса де ла Тур справила на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.
— Як колишні ваші учні ми повинні були б ще вранці, разом із кавою, випивати чарку горілки або й дві,— каже він, — щоб, нарешті, взнати, що означає слово "радість". Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний лакузо обов'язку, так отруювали нам життя, що навіть солдатські казарми здалися нам визволенням! Пісний фельдфебелю письмових творів! Тільки через вас ми стали розпусниками! Тільки ви відповідаєте за все! А тепер гайда звідси, унтер-офіцере нудоти!
— Це… це просто… — белькоче Шімель. Він почервонів, як рак.
— Ідіть додому і вмийтесь як слід, помийнице життя!
Шімель хапає ротом повітря.
— Поліціє! — видавлює він із себе. — Така страшна образа… Я вам покажу…
— Нічого ви нам не покажете, — перебиває його Віллі.— Ви й досі думаєте, що ми ваші довічні раби. Єдине, що ви зробите, — це відповісте на Страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімелю, коли настане воскресіння мертвих! Скільки вам дістанеться від самого лише нашого класу! А потім, звичайно, вас чекає ще й смола та полум'я в пеклі! Ви ж так гарно вмієте його змальовувати!
Шімель захлинається з люті.
— Ви ще почуєте про мене! — вигукує він і повертається, як корвет у бурю.
— Шімелю! — гримить позад нього могутній голос.
Рене справляє враження, як завжди. Шімель миттю обертається на любий його серцю поклик команди.
— Що? Прошу? Хто?.,— його погляд перебігає по столиках.
— Ви не родич самогубця Шімеля? — щебече Рене.
— Самогубця? Що це означає? Хто мене кликав?
— Ваше сумління, Шімелю, — кажу я.
— Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Радісно бачити, як цей вічний наш звинувач у всіх смертних гріхах раптом німіє.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
— За ваше здоров'я, хоробра шкільна гієно! І не пхайте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком — ніби в ньому хтось відкоркував пляшку, тільки не з шампанським, а з зельтерською водою.
— Я знав, що він причепиться до нас, — мовить Віллі, страшенно задоволений.
— Ти був неперевершений! — кажу я. — Де в тебе раптом узялось таке натхнення?
Віллі усміхається.
— Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю З напам'ять. За ваше здоров'я, діточки!
Едуард трясеться зі сміху.
— Ох, я не можу! "Помийниця життя!" Надто вже страшний образ! Навіть шампанське стало раптом на смак як помиї!
— Воно й раніше було таке, — не пасу задніх я.
— Які ж ви ще діти! — хитає головою Рене.
— Ми б хотіли ними й залишитись. Постарітися дуже просто, — сміється Віллі.— Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Георгом дістаємо свої талони й кладемо на столик. Проте Едуард не вибухає — він усміхається.
— Нічого! — каже він. — Маючи такий виторг від вина, можна втратити на обіді.
Ми сидимо дуже розчаровані. Дами підводяться і обтрушуються, мов курки, що встали з піску. Віллі плескає Еду-арда по плечі.
— Ви справжній кавалер! Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.
Едуард усміхається.
— А я ні. Те мурмило з бамбуковим ціпком ще ніколи нічого не замовляло тут на порядну суму. Завжди чекае, щоб його хтось пригостив.
— Ходімо, — шепоче мені Герда.
Сукню тютюнового кольору кудись кинуто. Черевички з темно-рудої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з "Староміського двору", долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс "Ковзанярі". Крізь музику час від часу проривається глухе гупання — то тренуються жінки-борці.
Коло ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкорковую їх і даю одну Герді.
— Де ти так засмагла? — питаю я.
— На сонці. Воно вже пече кілька місяців. Ти не помічав?
— Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
— Коли працюєш у нічному клубі, засмагнути легше. Цілий день вільний. Де ти був увесь цей час?
— Ніде, — кажу я і раптом згадую, що Ізабелла теж завжди зустрічає мене таким самим запитанням. — Я думав, що ти зійшлася з Едуардом.
— Хіба це причина, щоб не приходити?
— А хіба ні?
— Звичайно ні, дурненький. Це зовсім різні речі.
— Мені важко це зрозуміти, — кажу я.
Герда не відповідає. Вона потягається й ковтає пива.
Я оглядаю кімнатку.
— Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі якоїсь пивниці на березі Тихого океану. І ти смаглява, як тубілка.
— А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, Бібліями й горілкою?
— Так, — здивовано відповідаю я. — Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.
— А пізніше вже ні?
— Пізніше ні.
Я лежу біля неї, тихий і відпружений. У вікно між вигинами даху заглядає синій вечір. Я ні про що не думаю, нічого не хочу й намагаюся ні про що не питати. Мовчить заспокоєне тіло, життя просте, плин часу зупинився. Ми ніби опинилися поблизу якогось бога. Лежимо і п'ємо холодне, запашне пиво.
Герда віддає мені кухоль.
— Як ти гадаєш, Рене справді отримає хутро? — ліниво питає вона.
— А чому ж ні? Віллі тепер більйонер.
— Треба було мені спитати її, яке саме вона хоче. Мабуть, ондатрове чи боброве.
— Лисяче, — байдуже кажу я. — Або, про мене, хай навіть леопардове.
— Леопардове надто тонке на зиму. Котикове робить жінку старою. Хутро з чорно-бурої лисиці — дуже огрядною. Найкраще, звичайно, норкове.
— Справді?
— Еге ж. Хутро на ціле життя. Але страшенно дороге. Безбожно дороге.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
— Все це мені не до снаги. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
— Ти? — вражено йитає Герда. — Хто ж про тебе каже?
— Я кажу. Кожен більш-менш вразливий чоловік за таких обставин прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж надто вразливий.
Герда сміється.
— Ти вразливий, мій хлопчику. Але я справді маю на думці не тебе.
— А кого ж?
— Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
— Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі хутро?
— Так, дурненький. Якщо тільки мені пощастить аж так приборкати його. Та, може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…
— І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною в ліжку?
— А чому ж ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений. Герда повертає до мене голову.
— Ти образився?
— Принаймні я спантеличений.
— Чого? Тобі слід було б образитись, якби я почала вимагати хутро від тебе.
— А так я повинен пишатися, що ти хочеш отримані його від Едуарда?
— Звичайно! Це ж означає, що ти не фраєр.
Я не знаю, що вона хоче цим сказати.
— А що таке — фраєр?
— Той, хто має гроші. І може витрачати їх на інших. Едуард, наприклад.
— Віллі також фраєр?
Герда сміється.
— Наполовину. Для Рене.
Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.
— Хіба я не правду кажу? — питає Герда.
— Правду? До чого тут правда?
Герда знов сміється.
— Ти наче таки образився. Яка ти ще дитина!
— Саме в таких справах я й хотів би лишитися дитиною, — кажу я. — А то…
— Що — а то?
— А то… — Я замислююсь. Я й сам не зовсім розумію свою думку, але все-таки пробую висловити її.— А то я сам собі здавався б мало не сутенером.
Тепер Герда вже регоче.
— Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.
— Сподіваюся, що бракуватиме й надалі.
Герда повертається до мене обличчям. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.
— Бідний мій хлопчику, — каже вона, й далі сміючись, з неприємним, майже материнським співчуттям. — Тебе ще не раз обдурюватимуть!
От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острова? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?
— Це ми ще побачимо, — кажу я.
— Ти думаєш, що бути сутенером так просто?
— Не знаю. Але безумовно не дуже почесно.
Герда глузливо пирхає.
— Почесно? Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.
Вона знов ковтає пива. Я дивлюся на її шию. Якщо вона ще раз назве мене своїм бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, доведу, що теж можу поводитись, як сутенер чи принаймні так, як вони, на мою думку, мають поводитись.
— Гарна розмова, — кажу я, — особливо тепер.
Здається, я маю хист, про який і сам не здогадувався,— смішити інших. Герда знов регоче.
— Розмова як розмова, — каже вока. — Коли люди лежать поряд, то однаково про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут також є якісь правила, мій…
Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів "бідний хлопчику", проте в Герди є якесь шосте чуття — вона знов ковтає пива й замовкає.
— Може, не варто саме тепер розмовляти про хутра, сутенерів і рогоносців, — кажу я. — Для таких хвилин є й інші теми.
— Звичайно, — погоджується Герда. — Але ж ми й не розмовляємо про це.
— Про що?
— Про хутра, сутенерів і рогоносців.
— Ні? А про що ж?
Герда знов починає сміятися.
— Про кохання, солодкий мій.