Пробути день у Базелі і з'явитись лише ввечері — не великий ризик. Зате в списках Біндера були й базельські адреси. Хоча цьому місту емігранти надокучали, як жодному іншому в Швейцарії, він, проте, вирішив спробувати продати що-небудь.
Почав із пасторів, бо тут була майже цілковита певність, що його не викажуть. У першого його одразу ж виставили за двері; у другого дали бутерброд: у третього — п'ять франків. Керн трудився далі, і йому поталанило: до полудня заробив сімнадцять франків. Передусім він прагнув збути решту парфумів та одеколону — на випадок, якщо знову стрінеться з отим Франсуа. У пасторів це не виходило, але пощастило в інших домах, де він мав адреси: пополудні заробив ще двадцять вісім франків. Тоді зайшов до католицької церкви. Вона була відчинена і являла собою найбезпечніше місце для відпочинку. А Керн уже дві ночі не спав.
У напівтемній церкві було порожньо. Пахло ладаном і свічками. Керн сів на лаву й написав листа Беєру. Вклав у той самий конверт листа і гроші для Рут, потім заклеїв його й сховав у кишеню. Він дуже стомився, а тому зсунувся ногами на підколінний стільчик і поклав голову на пюпітр для молитовника, щоб трохи відпочити, та й заснув.
Прокинувшись, не міг збагнути, де він, і лише поступово все пригадав. Тільки почувши чиїсь кроки, прийшов до тями.
Середнім проходом наближалась духовна особа в чорній сутані. Дійшовши до Керна, священик зупинився й поглянув на нього. Про всяк випадок Керн молитовно склав руки.
— Я не хотів вас турбувати, — сказав патер.
— А я вже збирався йти звідси, — відповів Керн.
— Я вас бачив з ризниці. Ви тут уже дві години — певно, молилися за щось дуже важливе?
— Так, отче, — мовив Керн. Від несподіванки він трохи розгубився, але швидко опанував себе.
— Ви не тутешній? — патер поглянув на Кернову валізу.
— Ні, — відповів Керн, підводячи голову. Священик чомусь викликав у нього довіру. — Я емігрант і сьогодні вночі мушу перейти кордон. А тут у валізі маю деякі речі на продаж.
У нього лишилася ще пляшечка одеколону — і раптом сяйнула шалена думка продати її в церкві священикові. Це було неймовірно, але він уже звик до неймовірних речей.
— Є одеколон, — сказав Керн. — Дуже хороший. І дуже дешевий. Я його розпродую. — Він хотів уже розкрити валізу.
Священик махнув рукою.
— Не треба. Я й так вам вірю. Не будемо уподібнюватися міняйлам у храмі. Я радий, що ви так довго молилися. Зайдімо зі мною до ризниці. У нас є невеличкий фонд спеціально для нужденних мирян.
Керн одержав десять франків. Йому було трохи соромно, але недовго: за ті гроші вони з Рут можуть трохи проїхати французькою залізницею. "Здається, смуга невдач минула", — подумав він, повернувся до пюпітра і став уже справді молитись. Кому — і сам не знав: батько його був іудейського віросповідання, сам він протестант — і ось стоїть навколішках у католицькій церкві; проте юнак гадав, що в такі часи, либонь, на небі теж панує безладдя, і тому його молитва якось дійде куди треба.
* * *
Увечері Керн поїхав залізницею до Женеви: несподівано йому спало на думку, що Рут могли й раніше виписати з лікарні. Приїхав туди вранці, здав на зберігання свою валізу й пішов у поліцію. Черговому сказав, що його оце тільки переправили сюди з Франції. А оскільки в нього був при собі наказ про вислання з Швейцарії, виданий два дні тому, то йому й повірили; потримали в себе до вечора, а вночі випровадили через кордон у напрямі Колоньї.
Там він одразу ж заявився до французької митниці.
— Заходьте, — озвався заспаний митник. — Тут уже є один такий. Годині о четвертій ми направимо вас назад.
Керн зайшов до митниці.
— О, Фогт! — здивовано вигукнув він. — Як ви сюди потрапили?
Фогт знизав плечима.
— Знову штурмую швейцарський кордон.
— Це відтоді, як вас привезли на вокзал у Люцерні?
— Атож. — У Фогта був замучений вигляд: він схуд, шкіра на обличчі нагадувала сірий папір. — Не щастить мені, — скаржився він. — Ніяк не вдається потрапити до в'язниці. А тут уже ночі такі холодні, щодалі я не витримаю.
Керн сів коло нього.
— А я вже був у в'язниці, т— почав він, — і радий, що знову на волі. От як воно буває в житті!
Прикордонний жандарм приніс їм по шматку хліба і трохи червоного вина. Мандрівники підкріпились і одразу ж поснули на лаві.
О четвертій годині ранку їх розбудили й повели до кордону. Було ще зовсім темно. На полях обабіч дороги тьмяно біліла паморозь. Фогт тремтів від холоду. Помітивши це, Керн скинув із себе светр.
— Ось візьміть, надіньте. Мені не холодно.
— Справді ні?
— Ні.
— Ви молодий, — сказав Фогт, — тому вам не холодно. — Він натягнув через голову светр. — На кілька годин, поки зійде сонце.
Перед Женевою вони розпрощалися. Фогт мав намір через Лозанну проникнути глибше до Швейцарії. Поки б він блукав поблизу кордону, його просто відіслали б назад, і на тюрму ніякої надії не було б.
— Лишіть собі цей светр, — мовив Керн.
— Ні в якому разі! Це ж така цінність!
— У мене є ще один. Мені подарував тюремний священику Відні. Я лишив його в камері схову в Женеві.
— Це правда?
— Авжеж. Голубий светр із червоною каймою. Тепер вірите?
Фогт усміхнувся і вийняв з кишені маленьку книжечку.
— Ось візьміть за це.
То були поезії Гельдерліна.
— Та вам же самому важко розстатися з ними, — заперечував Керн.
— Нічого. Я майже всі ці вірші знаю напам'ять.
Керн прийшов у Женеву. Дві години поспав у церкві, а о дванадцятій уже стояв біля поштамту. Він знав, що Рут іще не могла приїхати, але прочекав там до другої години. Потім звернувся за порадою до Біндерового списку. Йому пощастило: до вечора він заробив сімнадцять франків і з тим пішов до поліції.
Була субота. Ніч видалась неспокійна. Уже об одинадцятій вечора приволокли двох п'яних як чіп суб'єктів. Вони заблювали всю поліційну вартівню, потім заходилися співати. О першій годині ночі затриманих було вже п'ятеро. А о другій привели Фогта.
— Просто якесь зачароване коло, — меланхолійно скаржився він. — Ну, принаймні ми хоч удвох.
За годину їх повели. Ніч була холодна. Високо в небі мерехтіли зорі. Серп місяця горів, як розжарений метал.
Жандарм зупинився.
— Отут повернете праворуч, а там…
— Я знаю, — перебив його Керн. — Я знаю дорогу.
— Тоді всього найкращого.
Керн із Фогтом пішли далі, через нічийну смужку землі між двома кордонами.
Усупереч звичаю, їх не переправили тієї ж ночі назад. Спершу повели до префектури, там склали протокол, а потім нагодували, і тільки другої ночі їх знову випхнули назад через кордон.
Стало вітряно й хмарно. Фогт уже так виснажився, що ледве говорив і взагалі був близький до розпачу. Віддалившись трохи од кордону, вони зробили привал під копицею сіна. Фогт проспав до ранку як убитий.
Він прокинувся, коли зійшло сонце. Але не ворушився — тільки розплющив очі. У цій висохлій нерухомій постаті під благеньким пальтом, у цій людиноподібній істоті з широко розплющеними, застиглими очима Керн уздрів щось незвичайно зворушливе й трагічне.
Вони лежали на положистому схилі, з якого відкривався вид на вранішнє місто й Женевське озеро. З димарів над будинками звивались у небо пасма диму й будили уявлення про тепло, безпечний затишок, людську постіль і домашній сніданок. Озеро мінилося безліччю крихітних хвильок. Фогт мовчки спостерігав, як зникали, наче випиті сонцем, легенькі, рухливі пасма туману, як із-за рваних хмар поволі виступив білий масив Монблану й засяяв, наче світлі мури небесного Єрусалима.
Близько дев'ятої години ранку вони вирушили в дорогу. Дійшли до Женеви й попрямували по шосе вздовж озера. Через кілька хвилин Фогт зупинився.
— Погляньте он туди! — мовив він.
— Куди?
Фогт показав на пишну будівлю, що височіла над розлогим парком. Величезний будинок сяяв у сонячних променях, як замок безпеки і благополучного життя. Розкішний парк іскрився золотом і пурпуром осіннього листя. Довгі ряди автомашин стояли в просторому дворі, і юрми безтурботних людей снували туди й сюди.
— Чудово, — зауважив Керн. — Таке враження, ніби тут резиденція імператора Швейцарії.
— А ви не знаєте, що це?
Керн похитав головою.
— Оце ж і є палац Ліги Націй, — пояснив Фогт із ноткою смутку й іронії в голосі.
Керн спантеличено дивився на нього. Фогт покивав.
— Оце та установа, де вже чимало років розводять дебати про нашу долю. Усе радяться, чи слід нам видати документи й знову зробити нас людьми, чи так лишити.
Один відкритий "кадилак" виплив із ряду автомашин і покотився до воріт. У ньому сиділи елегантні, ще молоді люди, і серед них вродлива дівчина в норковій шубці. Вони весело сміялися, махали руками до другої машини, домовляючись про сніданок на озері.
— Ось так, — по хвилі мовив Фогт. — Тепер ви розумієте, чому все так довго тягнеться?
— Розумію, — відповів Керн.
— Безнадійна справа, еге ж?
Керн знизав плечима.
— По-моєму, їм нікуди поспішати.
Підійшов воротар і недовірливим поглядом окинув мандрівників.
— Ви тут когось шукаєте?.
Керн похитав головою.
— Чого ж тоді вам тут треба? — спитав воротар.
Фогт багатозначно глянув на Керна. У його очах блиснула іскорка гумору.
— Нічого, — відказав він воротареві. — Ми туристи. Просто мандруємо по землі Господній.
— Тоді вам краще йти собі далі, — порадив воротар, у якого одразу майнула думка про відчайдушних анархістів.
— Правда, — сказав Фогт. — Так, певно, буде краще.
На Рю-де-Монблан вони почали розглядати вітрини крамниць. Біля ювелірної Фогт затримався.
— Тут я з вами хочу попрощатися.
— А куди ви тепёр попрямуєте? — спитав Керн.
— Та недалечко. Зайду ось у цей магазин.
Нічого не розуміючи, Керн позирнув крізь скло на вітрину, де на сірому оксамиті були виставлені діаманти, рубіни й смарагди.
— Гадаю, вам тут не поталанить, — мовив він. — Ювеліри, як відомо, черствий народ. Можливо, тому, що весь час мають справу з камінням. Вони не дають нічого.
— Я нічого й не сподіваюсь від них. Я тільки хочу що-небудь украсти.
— Що? — Керн спантеличено глянув на нього. — Це ви серйозно? З такими силами, як у вас зараз, ви далеко не втечете…
— А я далеко й не збираюсь. Саме тому й хочу це зробити.
— Не розумію, — розвів руками Керн.
— Зараз ви зрозумієте. Я уже все обміркував. Це для мене єдина можливість пережити зиму. За крадіжку мені дадуть щонайменше кілька місяців тюрми.