Залізти в цей гамак з налуби ніяк пе міг. Залазив на ліжко з обіднього столу. Есмінець погойдувався біля пірса, погойдувався і я, лежачи на корковому матраці у своїй затишній колисці.
— Ну, як там тобі? — запитували матроси.— Напевне, приємно?
— Пречудово! Ніби на дачу приїхав...
Курядов як надстроковик лежав на ліжку з пружинного сіткою. Він сказав мепі:
— Дачники ми ляше на базі. А в поході — гірші від собак бродячих. Де притулишся — там і добре. По два тижні ватянки не скидаємо. Сигнальники навіть сплять у шапках. Дозволяється в поході тільки послабити ремінь. Це, братику, ти ще відчуєш!
Опівночі я разом зі своєю "дачею" обірвався з-під стелі, вдарившись потилицею об залізну палубу. Всі в кубрику прокинулись, увімкнули світло.
Сонні моряки галасували:
Що сталося? Ніби пряме попадання!
_ 4^ це юнга... відбомбився вдало. Ліжко звечора погано пришвартував, від хитавиці кінці ослабли і віддалися. Спімо, хлопці!
Але спати пе довелося. У відсік, пронизуючи команду тривогою, через динамік увірвався голос вахтового офіцера:
_ Корабель до походу та бою приготувати. Негайно.
Дзвінки, дзвінки, дзвінки... Дзвони гучного бою!
Гуркочуть трапи, вивергаючи через люки матроса за матросом.
Всюди на есмінці брязкають кришки горловин — іде задраювання.
Офіцерів не можна було впізнати. Вони скидалися на ведмедів, волохатих і гладких, у хутрових канадках з каптурами, па ногах—штормові чоботи, білі від засохлої солі, а мідні застібки на них — зелені від дії морської води на мідь.
Штурман перехопив мене па трапі:
— Послухай, юнго! Молодим притаманно сунути свого носа куди не треба. Попереджаю: в морі виправляти помилки нема коли, бо будь-яка з них закінчується... кепсько. Тримайся міцніше!
— Єсть — триматися міцніше!
— Добре, якщо зрозумів. Не намагайся пробігти під хвилею. І не такі орли, як ти, пропадали. З морем не жартують! А по верхній палубі пересувайся, наперед розрахувавши час проходження хвилі. Затям: тп — міноносний, а це дуже ризикована професія на флоті, де люди взагалі звикли ризикувати. Зрозуміло?
Я промерз до кісток, але все-таки не пішов з півбака, доки есмінець рухався з Ваєнги до виходу з Кольської затоки. Була глуха арктична ніч, але північне сяйво налахкотіло з усієї сили. В цьому фюєричиому світлі чергувалися всі барви веселки, фарбуючи похмурий світ з ніжно-зеленого в трагічно-бордовий. Назустріч нам, втомлено гарикаючи вихлопом, пройшли з океану три торпедних катери. Звідкись з берега мигнув їм сигнал виклику, і головний катер відстукав У відповідь свої короткі позивні.
Скелі одразу стали крутішими, вони ніби неохоче розступалися перед есмінцем, утворюючи кам'яний коридор.
і форштевень "Грізного" раптом підкинуло вгору, він заіскрився в сліпучому сяйві піни. Вода фосфорилася так силь^ по, що перемагала навіть морок ночі. Я подивився на скелі й обімлів. Гігантськими літерами на скелях були написаш білилами напутні слова Батьківщини, всім, хто виходив у море:
Північноморцю — пометися! Смерть німецьким окупантам!
Це була така наочна агітація, що проймала до самісіньких печінок. Політвідділ флоту знайшов найкраще місце для заклику до перемоги.
Але це було ще не все. Як виходили в океан, радисти ввімкнули по житлових відсіках трансляцію, і в кубрики полилася музика:
Прощайте, скалистії гори! На подвиг вітчизна гука. Пливем у відкритеє море — В похід, що за даллю чека...
Скільки вже разів я слух?в цю пісню, але вона ніколи ие справляла на мене такого враження, як зараз. Душа сповнилася особливою високою врочистістю.
А хвилі ї стогнуть, і цлачуть. Плюскочуть у борт корабля. Згубивсь у тумапі далекім Рибачий — Там наша ролима земля.
Я гляпув по лівому траверзу й у далекому тумані розгледів вузеньку смужку Рибачого. Цієї миті я прощався з рідною землею, яка дала мені життя, а Батьківщина прощалася зі мною, як зі своїм сином! Так! Все було так, як у пісні. Мені па очі навіть сльозн набігли.
Гойда корабель иа просторі, На хвилі крутій далина. То хвиля здійма нас у морі. То кине в безодню вона. Назад повернусь я не скоро...
І це правда. Ой, не скоро повернувсь я додому!
Мене в житті часто агітували — навіть тоді, коли агітувати й не треба було. Перший мій вихід в океан па есмінці раз і назавжди визначив мої переконання — кількома словами на скелях, піснею в корабельній трансляції...
Так я вийшов у океан — океан моєї юності!
Я попав на Північний флот у період, коли починали люти жорстокі передзимові бурі. "Тримайся міцніше!" — рконував я себе. Але як я не паказував собі триматися, "истачило мене ненадовго, і одразу ж за островом Кільдіним 3 подарував морю свою вечерю. Воно зжерло її, навіть не ЯоДЯкувавпш мепі, і стало чекати, коли я снідатиму. Це мене дуже засмутило, але я вирішив не здаватися і робив усе що належало юпзі!
Снідали рано, ще й шостої не було. Шматок хліба з маслом застрягав у горлі. Перший кубрик — аж у носі есмінця. Коли "Грізний" вибирався па гребінь хвилі — ще можна було терпіти, але коли він, дрібпо вібруючи, починав осідати в урвища хвиль,— отоді... Це була кільова хитавиця... Знавці стверджували, що до неї звикаєш, як до ліфта. Але
мені_не знавцю! — здавалося: до неї я ніколи не звикну.
Яе солодша й бортова, коли літаєш від рундука до рундука, думаючи лише про одне — за що б тут ухопитися?
На час походу столи з складеними ніжками пристібали до підволоки кубрика, і ми ходили під столами. Команда їла по кутках, сидячи па чому доведеться, а найчастіше — стоячи* Ті, хто сидить, шукають опорп, щоб пе впасти при крені. Ті, хто стоїть, хапаються за що трапиться, щоб утриматися на ногах. В одній руці кухоль, у другій — їн<а. їли в поході мало й недбало. Мепі сказали:
— Корсаков одбачкував, сьогодні нове чергування Заступай, юнго, бачкувати. Принесеш з камбуза... посуд помиєш.
— Гаразд,— відповів я, але майбутнє спілкування з їжею ніяк не поліпшувало мого настрою; біля питтєвого лагуна стояла у нас пляшка з журавлиним екстрактом — таким кислим, що, як говорили жартівники, ним можна було виправляти косоокість — і я щедро наливав у свій чай екстракт, сподіваючись приглупшти в собі паморочливість хитавиці...
І раптом як підкине! Напевне, оголилося днище есмінця. Повиснувши над хвилею, корабель різко бебехнувся в утворену під ним' безодню. В мене й кухоль з рук вибило, відкинуло вбік. Палуба стала майже вертикально. "Грізний" тепер гуркотів, лежачи бортом на воді.
Океан показав мені свої пазурі.
Лебедев підбадьорив мене, як умів.
іримайся міцніше! Всі заколисуються. Навіть техніка
вередувати починає. Так підкинуло, що треба піти подивитися — як там гірокомпас.
Цілу ніч у відсіках не вгавали дзвінки: одна зміна здавала вахту, друга її приймала. Зміни зовнішніх постів спускалися вниз, мокрі, хоч викручуй, внутрішні ж не ризикувала з'явитися нагорі, щоб не змокнути. Тільки-но люди трохи обсохнуть — дзвінки, дзвінки, дзвінки — пішов знову нагоруї З жахом я спостерігав, як прибувала вода на житлову палубу. Спочатку вона маленькими струмочками швидко дзюркотіла по лінолеуму, потім стала сплескувати. І ось уже вода гуляє по кубрику, як їй заманеться,— нам до кісточок. Обмиває труби парового опалення. Розлючено шипить, зустрічаючись із розжареним металом, і відбігає до другого борту, де її зустрічають такі самі до червоного нагріті труби. Пюшш... і пара стовпом! Наш кубрик поволі наповнювався кислим смородом холодної пари. В цьому неприємному тумані плавали фігури людей і часто озивалися дзвінки. Підібравши ноги, я сидів на рундуці й думав: "Ось воно, морське життя, без прикрас... Це тобі не в кіно!"
— Звикай! — казали мені матроси.— Ми ж міноносники. Борти в нас слабенькі. Заклепки на хвилях вибиває. Шпангоути мнуться. Через те й вода... біс її зиає, звідки вона береться!
З містка по трансляції передали:
— Мороз і вітер посилюються. Починається обледеніння. Леєри в районі торпедних апаратів зрубані. Тримайтеся міцніше!
— Як це — зрубані? — запитав я.-
— А от підеш з бачком па камбуз — сам побачиш. Не сокирою ж їх зрубують — просто забирають леєри з палуби, щоб, як стрінеться ворог, вони пе заважали торпедному залпу...
В обід я взяв мідний бачок і побіг по їн!у для стернових і штурманських електриків. Камбуз був недалеко від корми. Від самого півбака до юта тяглися вздовж палуби міцні рейки — корабельна вузькоколійка. Але зараз ці рейки вже щільно забило шпаристою й солоною кригою. Палуба нагадувала крижаний обапіл. А біля торпедних апаратів леєрів зовсім не було. Можеш пірнати за борт. Щоправда, деяка страховка була. Вздовж палуби простягався сталевий тросик. На ньому — висячі шкіряні петлі, на зразок тих, що бувають у трамваях, щоб трималася публіка. Я засунув руку в таку петлю, поривом вітру вмить, як на ковзанах, мене домчало до мети. Двері камбуза розчинені — прямо на океан. На порозі стоїть кок. Хлюпне бачковому ополоник супу в бачок виться — як хвиля? Якщо вона йде, кок зачинить двері. 1-Дя прокотиться — кок знову дивиться: хто далі? Він на-мені повний бачок, і я раптом зрозумів, що відтепер '"мене обидві руки зайняті й триматися на палубі зможу ляше за чисте повітря.
Обпікаючи руки супом, я побіг назад. Повз перший тор-РППИЙ апарат мене пропесло, як пушинку. Вируюча беводпя ише здалеку посварилася па мене хижо, загнутим гачком гнебеня: "Ось я тобі, шмаркачу!" Ось і другий апарат. Ще метрів з десять шляху, не обгородженого леєрами, і можна вважати що я вдома. Есмінець зненацька повалило в різкому крені. Полундра! Проте, не випускаючи бачка, я так і ігобіг у море! Зупинився на планширі борту і навіть зазирнув туди звідки люди не повертаються. На моє щастя, наступна хвиля кинула есмінець на другий борт. Мене разом 8 бачком притисло спиною до апарата. Хряснувся. Але бачка не випустив. Зіщулившись у кріслі навідника, на апараті сидів Дрябіп. Він, недовго думаючи, гупнув мене кулаком по потилиці:
— Не лови гав, роззяво! Біжи швидше!
За хвилину, мокрий до рубця, загубивши казенну шапку, я поставив бачок з супом перед стерновими. Зробивши ще кілька складних акробатичних вправ, я все-таки вилив перший ополоник супу на голову свого старшини Курядова, після чого прямо з бачка хлюпав кожному суп у миски.
— їжте,— говорив я,— а мені чомусь не хочеться...
Я забув сказати, що в Лебедева був ігідлеглий, також аншютист, якийсь Іван Васильович Іванов.