Усі знають: там, де прожектор,— зенітка.
Внизу — вогні, що гаснуть один по одному, мабуть, винищувачі відриваються від землі, і піч до самісінького обрію. А в центрі всієї цієї темряви стрімголов спускається літак і стріпує, буцімто шкаралущі, сімох чоловік, освітлених, наче магнієм, променем прожектора.
Маньєн ураз опинився біля Аттіньї, який смикає на себе руків'я керма, заплющивши очі, щоб уникнути жахливого світла. Не збіжить і трьох секунд, як зенітки відкриють вогонь.
У кабіні всі поклали ліву руку на кільце свого парашута.
Аттіньї робить віраж, зціпивши зуби, судомно натискаючи ногою на педаль управління, всім своїм єством, аж до пальців ніг, палко бажаючи бути зараз на винищувачі: бомбовоз незграбний, як ваговоз. А світло й далі тут.
Перший снаряд... За тридцять метрів... Літак підстрибує. Зенітки змінюють приціл. Маньєн зриває навушники із шолома Аттіньї.
— Буря! — кричить льотчик, показуючи рукою, що він хоче зробити.
Це маневр, до якого вдаються, щоб вийти з урагану, коли система управління більше не діє,— пікірувати всім тягарем літака.
Маньєн протестує, сердито стріпуючи вусами в гуркоті мотора й білому сяйві прожектора: проміпь переслідуватиме літак і в піке. Він показує рукою ковзання на крилі з наступним віражем.
Мовби падаючи, літак робить крутий поворот із сильпим нахилом, аж залізні запасні частини й обоймп з гуркотом котяться по кабіні. Літак опускається до пітьми, повертає і летить, кривуляючи. Під ним і над ним прожектор нишпорить і нишпорить, ніби сліпий намацує шаблею дорогу.
Тепер прожектор не може дотягтися до літака, який знову загубився в рятівному мороку. Екіпаж, що знов зайняв свої пости, огорнутий морозяною пітьмою моря, мовби уві спі, поринає в блаженний спокій, що настає після бою, але в кожному живуть братерські обличчя, що змигнули на мить.
Після нетривалої зупинки у Валенсії серед помаранчевих гаїв Маньєн покинув у Альбасете "Жореса", який узяв курс на Алькала-де-Енарес. Це був останній республіканський аеродром перед Мадрідом. Частина екіпажу ескадрильї лишилась у Альбасете для випробування відремонтованих літаків; решта билися в Алькалі.
В Альбасете формувалися Інтернаціональні бригади. В цьому містечку, кремового з рожевим кольору, холодного ранку, що провіщав зиму, юрмилися тисячі людей; наче на ярмарку, йшла жвава торгівля ножами, кухлями, кальсонами, шлейками, черевиками, гребінцями, значками, біля крамниць із взуттям та вовняними виробами стояли черги бійців. Рознощик-китаєць пропонував свої витребеньки одному з вартових, що стояв до нього спиною. Вартовий обернувся, рознощик утік: обидва були китайці.
Прийшовши до штабу Інтернаціональних бригад, Маньєн дізнався, що делегат, якого він розшукував, пішов па навчальне поле й поверпеться не раніше, ніж через годину. Маньєн ще не снідав. Він подався до першого-ліпшого бару.
В барі серед гурту відвідувачів надривав горлянку якийсь п'яний. Незважаючи на всі застережні заходи, до бригад потрапляла різношерста публіка. Поїзд, яким відправляли назад тпх, кого не прийняли до бригад, від'їздив ополудні; і весь рапок вони нікому не давали спокою. Якось до Іспанії були послали всіх п'янипь Ліона, але їх затримали на кордоні й повернули назад. Бригади формувалися з бійців, а не з кіностатистів.
— Досить з мене! — кричав п'яний.— Досить! Я перелетів океап, я віз монакського принца, я старпй легіонер. Негідники, бапдпти, революційні барани!
Віп пожбурив на підлогу склянку й затупцював на скалках.
Підвівся соціаліст, але якийсь суб'єкт притримав його.
— Облиш, це мій приятель. Зараз побачиш. Віп п'яний, я враз упораюся з ним.
Він підійшов до п'яного ззаду й скомандував:
— Шикуйся, струнко! Слухай команду!
ГГятшіі одразу ж послухався.
— Через праве плече кругом! Кроком руш! П'яний попрямував до дверей і вийшов.
— От і все! — сказав ного приятель, повертаючись до своєї чарки.
Маньєн шукав знайомих облич і не знаходив. Він зійшов на другий поверх. Під портретом власника бару троє льот-чиків-найманців сиділи на підлозі й грали в кісточки.
Багато найманців уже виїхало до Франції. Ці троє, що сиділи спиною до Маньєна, цілком захопилися грою. Вікпо було відчинепе. Зі стуком великих бичачих кісток, якими грають у Іспанії, зливався виразний, наче цокання підків, наче удари праника чи ковальського молота, приглушений тупіт бійців. Найманець, який щойно кинув кісточки, залишився з піднятою рукою; кісточки й далі тремтіли на підлозі. Від тупоту ніг, який тепер лунав під самими вікнами, здригалися глиняні будиночки: навіть гра корилася ритму війни.
Маньєн підійшов до вікна: ще в цивільному, але вже взуті у військові черевики, йшли комуністи з мужніми обличчями довговолосі інтелігенти, старі поляки з вусами, схожими на вуса Ніцше, німці з поголеними головами, алжірці, італійці, що здавалися випадково заблуканими сюди іспанцями, англійці — найбільш мальовничі серед усіх, французи, схожі на Моріса Тореза або на Моріса Шевальє; всі підтягнуті, але не з юнацькою старанністю, як мадрідські підлітки, а як люди, які ще не забули військової служби чи війни, де вони воювали один проти одного. Тепер вони, бійці Інтернаціональних бригад, карбували крок на вузькій і лункій, наче коридор, вулиці. Наближаючись до казарми, вони заспівали; вперше в світі люди стількох національностей, згуртувавшись у один-єдиний військовий підрозділ, співали "Інтернаціонал".
Маньєн обернувся: найманці знову грали в кісточки.
Тепер він сподівався реорганізувати інтернаціональну ескадрилью. Для цього йому довелося провести два тижні в Барселоні, де він налагоджував ремонтну майстерню, і його відсутність чимало посприяла розкладові "пеліканів". Зате менш ніж через тиждень шість літаків будуть готові до польотів.
Делегат, якого він розшукував, повертався з бригадою, що проходила під вікном. Маньєн пішов до штабу Інтернаціональних бригад, вигнувши брови трикутником, заглибившись у свої думки.
Розділ третій
— Даруй мені, але чи це довго триватиме?
Леклерк, у комбінезоні, в шоломі, який він носив з гордовитістю римлянина, кричав і розмахував руками серед свого екіпажу на аеродромі Алькали. За тридцять метрів, куди голос Леклерка не долинав, начальник загону Карнеро, приятель Сембрано, роздивлявся у бінокль мадрідське небо. Погода поганюча.
— Не може поквапитися! Гадаю, ці Фрідоліні, коли б навіть їм і спало на думку перевтілитися в архангелів...
Для Леклерка й німців, й італійці були Фрідоліні.
Карнеро сів у літак і приготувався до польоту. Карбюратор його літака зіпсувався, і тепер він командував "Жоресом" з іспанським екіпажем. Услід за ним вилетів Леклерк на іспанському бомбовозі. Над аеродромом уже кружляли республіканські винищувачі: з Америки надійшло кілька літаків, але знову без кулеметів сучасного зразка. Республіканці й далі воювали, озброєні іспанськими "льюїсами" 1913 року.
Відтоді, як розбився "Оріон" і Леклерк водив "Пелікан І", зібраний з частин двох літаків, він відмовився від свого сірого капелюха й носив шкіряний шолом, намагаючись надати собі вигляду римського консула.
— А термос? — спитав кулеметник, що сидів спереду на "Пелікані І", не бачачи його поряд із сидінням Леклерка.
— Сьогодні, даруй мені, я прирікаю себе на стриманість: надто серйозна справа.
Через кілька хвилин три літаки у супроводі винищувачів летіли над Мадрідом. Ворог захоплював аеродроми, де колись жили "пелікани", за винятком Барахаса. На всіх дорогах суцільні затори; перед Хетафе — травник, перетворений на парк ваговозів. І все це так погано захищене, що важко було собі уявити, що то — ворог. Леклерк на самому краю правого флангу ескадрильї уважно стежив за двома іншими літаками, які раз по раз зникали в дуже низьких хмарах. Над ними — винищувачі. Якоїсь миті хмари опустилися так низько до землі, що довелося піднятися над ними; між двома сірими шарами силуети літаків, які розгорнулися в бойовому порядку, наповнювали війною величезну тьмяну порожнечу. Вся ескадрилья вийшла з хмар над травппком із ваговозами. Дороги обабіч цілком загатпли автомобілі Франко. Моторизована колона з фронту Тахо підійшла до брам Мадріда.
З верхнього шару хмар налетіли фашистські винпшувачі: сім "фіатів", які можна було легко впізнати по літері XV, яка з'єднувала їхні площппи. Верхня ланка республіканських винищувачів пішла їм назустріч.
Ворог відкрив загороджувальний вогонь.
На Мадрідський фронт надійшло багато німецьких зеніток. Снаряди скорострільних гармат рвалися за п'ятдесят метрів один від одного. Леклерк подумав, що розмах крил ііого літака має двадцять шість метрів. Навіть 1918 року він не бачив такої вогневої завіси. Німецькі навідники не цілилися в літаки, а стріляли з таким розрахунком, щоб снаряди вибухали за кількасот метрів спереду, на висоті польоту, тож здавалося, що літаки самі кидаються назустріч вогню. За лінією загороджувального вогню почався бій між винищувачами. Леклерк спікірував: вогонь знизився.
— Вонп мають далекоміри! — сказав бомбардир. Леклерк насилу бачив бій винищувачів — їхні заплутані
траєкторії створювали враження аварії і акробатичних вправ.
Кулеметники спостерігали за боєм, бомбардир — за землею; Леклерк не спускав очей з літака Карнеро, який то підіймався, то опускався, то ковзав на крилі й щоразу наштовхувався на загороджувальний вогонь, що раптом наблизився. Леклерк, прив'язаний до літака командира ескадрильї, як сліпий до свого поводиря, відчуваючи, що він складає з ним єдине ціле, кидався у вогонь, наче на приреченому танку.
Загороджувальний вогонь був за сто метрів.
Нараз снаряди й літаки зіткнулися; літак Леклерка підстрибнув на десять метрів; "Жорес", переламавшись надвоє, викинув вісім чоловік екіпажу в свинцеве небо, як пригорщу зерна. Леклеркові здалося, що його руку, якою він спирався, враз відтяли. Леклерк побачив спотворені від жаху обличчя свого бомбардира й переднього кулеметника, який дивився на чорні цятки людей, що падали довкола єдиного розкритого парашута. Він круто віражував і, давши повний газ, полетів у бік Алькали.
— Ніколи не бачив чогось подібного, навіть під час війни,— без угаву повторював Леклерк, тільки-но скинувши газ, щоб приземлитися. Екіпаж, який з'юрмився довкола нього на аеродромі, мовчав.