Нікого тут не змінилося. Все було на своєму місці. Навіть папір, яким я колись заклеїв розбиту шибку, був той самий, тільки весь пожовк і закіптюжився.
Мені хотілось оглянути кожний предмет зблизька* обмацати його, але матінка Барберен могла ось-ось нагодитися, тож я сидів на своєму місці.
Аж ось біля хвіртки майнув білий чепчик. Водночас рипнула хвіртка.
— Ховайся! — наказав я Маттіа, а сам зіщулився як міг.
Відчинилися двері. Матінка Барберен одразу побачила мене.
— Хто це? — спитала вона.
Я дивився на неї, нічого не кажучи. Вона теж мовчки, придивлялася до мене. Раптом руки її затремтіли.
— Ремі! — скрикнула вона.— Ремі! Невже це ти? Я схопився на ноги і, підбігши до неї, обняв її.
— Мамо!
— Мій хлопчику! Це ти, мій хлопчику!
Ми ще довго не могли розійняти обіймів і витерти сльози.
— Як ти змінився, виріс! Як змужнів. Якби я не думала про тебе щодня, нізащо тебе не впізнала б.
Приглушене сопіння за ліжком нагадало мені про Маттіа. Я покликав його. Він підійшов.
— Це Маттіа, мій брат,— сказав я.
— О! То ти, значить, знайшов своїх батьків! — вигукнула матінка Барберен.
— Ні, я хочу сказати, що це мій товариш, мій друг. А ось Капі, теж мій товариш і друг. Капі, привітайся з моєю матінкою.
Капі став на задні лапки і, приклавши праву лапку до грудей, поважно вклонився. Це розсмішило матінку Барберен. Сльози в неї на очах висохли.
Маттіа, що не був такий схвильований, як я, знаком нагадав про наш сюрприз.
— Ходімо в двір, матінко! Я хочу подивитися на нашу криву грушу. Я часто розповідав про неї Маттіа.
— З великого охотою, мій хлопчику! Коли бажаєш, підемо на твій городець. Він такий, як був і при тобі. Я завжди вірила, що ти повернешся.
— А земляні груші? Чи припали вони тобі до смаку?
— О, то це ти їх посадив! Я так і подумала. Адже ти завжди любив робити сюрпризи.
Ось і нагода похвалитися новим сюрпризом!
— Матінко, а в хліву тепер що? Чи змінився він, відколи продано Руду? Пригадую, вона, так само, як і я, не хотіла йти з двору...
— Хлів стоїть як і стояв. Я складаю в нього хмиз.
Ми підійшли до хліва, і матінка Барберен прочинила
двері.
Наша корова, яка добряче зголодніла, нетерпеливо замукала.
— Корова! В хліві корова! — вражено вигукнула матінка Барберен.
Ми з Маттіа зареготали.
Матінка здивовано глянула на нас, але нічого не зрозуміла.
— Це наш сюрприз! — сказав я.— Ми надумали зробити тобі сюрприз! Сподіваюся, він не гірший від земляних груш! Чи не так, матінко?
— Сюрприз! — підхопив Маттіа.— Це наш сюрприз!
— Я не хотів повертатися до своєї матінки з порожніми руками. Адже вона була такою доброю до свого маленького Ремі, хлопчика-знайди! І я подумав: куплю-но я їй корову, яка замінила б Руду. Отож ми купили цю красуню на ярмарку в Юсселі. А гроші ми заробили з Маттіа...
— Ой, любі мої дітоньки! Мої хлоп'ята! — вигукнула матінка Барберен, обіймаючи мене.
Ми ввійшли в хлів, щоб матінка могла роздивитися на свою корову.
— Яка гарна корова! — захоплено вигукнула матінка Барберен.— Просто чудова!
Раптом вона вражено глянула на мене.
— То ти, виходить, розбагатів?
— Ще й як! — засміявся Маттіа.— В нас залишилося аж п'ятдесят вісім су!
— Які ж ви добрі!
А наша корова мукала без упину.
— Вона хоче, щоб її подоїли,— сказав Маттіа.
Я побіг по бляшану дійницю, в яку колись доїли Руду. Хоч у матінки Барберен давно не було корови, дійниця висіла на своєму місці. Йдучи назад, я налив у дійницю води, щоб помити корові вим'я. Адже за дорогу вона добряче вимазалась у пилюці.
Яка була щаслива матінка Барберен, надоївши майже повне відро чудового пінявого молока!
— Вона, либонь, даватиме молока більше, ніж Руда,— сказала матінка.
— А яке молоко! — докинув Маттіа.— Чисті тобі вершки! І пахне апельсиновим цвітом*
Матінка Барберен з цікавістю подивилася на Маттіа, явно бажаючи дізнатися, що таке апельсиновий цвіт.
— Це дуже смачна штука. Її п'ють у лікарнях хворі,— охоче поділився своїми знаннями Маттіа.
Подоївши корову, ми пустили її у двір попастися, а самі повернулись у дім.
Коли я бігав по дійницю, я поклав посеред столу масло й борошно. Побачивши все це, матінка Барберен знову почала захоплено вихваляти нас, але я, засміявшись, перепинив її.
— Цей сюрприз ми зробили не тільки тобі, а й собі! Ми помираємо з голоду і дуже хочемо попоїсти млинців. Адже нам з тобою не пощастило тоді, на масницю... Пригадуєш? Тобі довелося смажити цибулю на маслі, яке ти позичила, щоб спекти млинці... А цього разу нам не перешкодять...
— То ти знаєш, що Барберен у Парижі? — спитала матінка Барберен.
— Знаю.
— І знаєш, чого він туди поїхав?
— Ні.
— Він подався туди залагоджувати твої справи!
— Мої? — вигукнув я злякано.
Але замість відповіді матінка Барберен подивилася на Маттіа, ніби не наважуючись говорити при ньому.
— Можеш говорити при Маттіа,— сказав я.— Він мені як брат. Мої справи — це і його оправи.
— Це довга розмова...
— Я зрозумів, що вона все-таки не хоче говорити, і не наполягав, щоб не образити Маттіа.
— А скоро він має повернутись? — тільки і спитав я.
— Гадаю, що ні.
— Тоді нумо пекти млинці! Ти ще встигнеш мені розповісти, чого побрався Барберен у Париж. Раз нічого боятись, що він ось-ось нагодиться і смажитиме на нашому маслі собі цибулю, то будемо робити те, що нам хочеться. Чи є в тебе яйця?
— Ні, я не тримаю курей.
— Ми не принесли яєць — боялися, що потовчемо їх. А ти не могла б десь позичити?
Матінка Барберен збентежилась, і я збагнув, що їй, напевно, частенько доводилось бігати по сусідах, тож тепер їй не хотілося цього робити.
— Краще я піду сам, куплю яєць,— сказав я. А ти, матінко, тим часом замісиш на молоці тісто. Скажи Маттіа, щоб він приніс хмизу. Він дуже добре його ламає.
Я не тільки купив дюжину яєць, а й шматок сала.
Коли я повернувся додому, тісто було розчинене, залишилося тільки вбити в нього яйця. Правда, ми не хотіли чекати, поки воно підійде — були надто голодні.
— Ремі,— мовила матінка Барберен, з силою підбиваючи тісто,— ти такий славний хлопець! Чому ж за весь цей час ти не подав про себе жодної вісточки? Адже я гадала, що ти помер... "Якби Ремі був живий,— казала я собі,— він неодмінно написав би своїй матінці Барберен".
— Матінка Барберен була не сама. Біля неї був Барберен, хазяїн будинку, пан над матінкою і наді мною. Хіба він не довів це, продавши мене старому музиканту за сорок франків?
— Не треба про це говорити, мій маленький Ремі.
— Я не картаю тебе — просто пояснюю, чому не насмілився тобі писати. Я боявся, що коли мене знайдуть, то продадуть знову, а цього я не хотів. Ось чому я не написав тобі, що старий Віталіс, добрий мій Віталіс, помер...
— Лишенько! То старий музикант помер!
— Помер. І я дуже плакав за ним. Бо якщо я нині щось знаю, якщо вмію заробляти на прожиття, то цим завдячую тільки йому. Потім мені знов пощастило: я натрапив на добрих людей, які прихистили мене. Я в них працював. Та якби я написав тобі, що працюю квітникарем у Парижі — чи не став би Барберен мене там розшукувати або вимагати грошей за мою працю? Я не хотів ні того, ні того.
— Я розумію...
— Але я повсякчас думав про тебе. І коли я почував себе нещасливим,— а це бувало не раз,— я завжди кликав подумки на допомогу свою матінку Барберен. І як тільки зміг — одразу прийшов сюди, щоб обійняти її, щоправда, трохи запізно; але не завжди робиш те, що хочеш. А мені ще й спало на думку подарувати тобі корову. Гроші не падали на мене манною небесною — їх треба було заробляти. Скільки я попоходив по світах, скільки проспівав пісень, сумних і веселих, скільки грав на арфі! Ми працювали до чорного поту, лиха сьорбнули не з мілкого дна... Але праця була для нас радістю, правда ж, Маттіа?
— Ми щовечора перераховували гроші. І не тільки ті, які заробили за день, а й ті, що заробили раніше. Ану ж як їх стало вдвічі більше!
— Любі мої хлоп'ята! Діточки ви мої!
Поки матінка Барберен місила тісто, а Маттіа ламав хмиз, я розставляв на столі тарілки й склянки, розкладав виделки. Потім побіг по воду.
Коли я повернувся, макітра була вже повна жовтуватого тіста, а матінка Барберен витирала солом'яним віхтем сковороду. В печі палав ясний вогонь. Маттіа, сидячи навпочіпки, підкидав у нього хмиз. Капі весело дивився на всі ці приготування. А що гарячий дух із печі часом припікав його, то він раз у раз піднімав то одну, то другу лапу і скавулів. Полум'я освітлювало найтемніші кутки, кімнати, я бачив, як на завісці над ліжком миготіли тіні, що так лякали мене, коди я, бувало, вночі прокидався від місячного сяйва...
Матінка Барберен поставила сковороду на вогонь і, взявши кінчиком ножа грудочку масла, кинула його на сковороду, де воно відразу ж розтопилося.
— Ой, і пахне ж! — вигукнув Маттіа. Масло зашкварчало.
— Воно співає! — знову вигукнув Маттіа.— А я йому приграватиму.
Маттіа взяв скрипку і став тихенько підбирати мелодію до шкварчання масла Матінка Барберен весело сміялась, дивлячись на нього.
Адже момент був надто врочистий, щоб розважатися. Матінка, Барберен занурила в макітру ополоник, набрала тіста й вилила його на сковороду. Я нахилився вперед. Матінка струснула сковороду і, на превеликий жах Маттіа, спритним рухом підкинула млинець угору. Та боятись було нічого. Млинець, перевернувшися, знову впав у сковороду підсмаженим боком догори.
Не встиг я підставити тарілку, як спечений млинець опинився в ній. Першим млинцем ми почастували Маттіа. Той їв його, обпікаючи пальці, губи, горло. Але що це в порівнянні з тією насолодою, яку він діставав! Що тут важать ті опіки!
— Ну й смакота! — сказав Маттіа, запихаючись млинцем.
Тепер настала моя черга підставляти тарілку й обпікати руки. Але так само, як і Маттіа, я не звертав уваги на те, що млинець гарячий, як вогонь. Я з'їв млинець з насолодою.
Коди підсмажився третій млинець, Маттіа простяг до нього руку. Аж тут люто загарчав Капі, нагадуючи, що настала його черга. Маттіа віддав йому млинець. Це обурило матінку Барберен. Вона не розуміла, як можна давати собаці "людську їжу". Щоб заспокоїти матінку, я пояснив, що Капі — вчений пес і що він теж заробляв гроші на корову. До того ж, він наш товариш, отже повинен їсти разом із нами.
Матінка Барберен сказала, що вона не їстиме млинців доти, доки ми не втамуємо голод.