У цьому й полягає радість творчості, вища радість, аніж уся ваша гра. Адже ж ви й самі дещо там робили на Юконі — рублену хатину, човен або пліт. То хіба ви не пам'ятаєте, як вам було приємно, яке ви мали задоволення, поки робили, та й потім, бачивши діло рук своїх?
Її слова розбудили в ньому далекі, давні спогади. Перед очима йому знову стала пустельна площина на березі Клондайку. Знов він бачив, як на ній здіймались рублені хатини, комори, великі дерев'яні будинки — все, що він вибудував, бачив свої тартаки, що працювали день і ніч у три зміни.
— Так, міс Мейсон, далебі, трохи й ваша правда. Я там на Півночі поставив сотні будинків і досі пам'ятаю, який був радий і гордий, коли дивився на них. Я й досі ще пишаюсь, коли згадаю. А потім — отой мій Офір. Нікчемнішого лосячого пасовиська над річкою годі було й шукати. А я зробив з нього Великий Офір. Провів до нього воду з Рінкебілі, за вісімдесят миль. Мене запевняли, що нічого в мене не вийде, а я таки впорався, і впорався сам. Гребля й лотоки вскочили мені в чотири мільйони. Але якби ви побачили той Офір! Електростанція, електричне світло, сотні робітників, праця день і ніч! Отепер я, здається, втямив трохи, що ви називаєте справжнім ділом. Я створив Офір, і вийшла в мене гарна штучка, чорти б мене… ох, вибачте, я ненароком. Але ж той Офір! Я й досі ним пишаюсь так само, як тоді, коли востаннє його бачив.
— І там ви виграли щось більше за самі гроші, хіба не правда? — підхопила Діді. — А знаєте, що я зробила б тепер, якби мала купу мільйонів і мені заманулося б погратися в щось серйозне? Ось хоч би всі південні й західні схили цих голих пагорбів… Я б їх купила й позасаджувала евкаліптами. Звісно, я зробила б це задля самої приємності, та якби я мала в собі оту вашу грацьку жилку, то Загребла б на цьому й чималий гріш. І це вам знов те саме. Замість набивати ціну на вугілля, не додавши жодної його унції на ринок, я б виростила тисячі й тисячі сажнів дров, тобто створила б те, чого досі не було. І кожен, хто перепливає бухту, тішився б, дивлячись на зелені, лісисті гори. А кому яка втіха була з того, що ви нагнали чотири долари на тонну вугілля?
Тепер уже Буйний День замислився, не знаючи, що їй відповісти.
— А вам би хотілось, щоб я зробив щось таке? — спитав він нарешті.
— Це було б і для вас, і для людей краще, — відповіла вона ухильно.
РОЗДІЛ XVI
Цілий подальший тиждень усі в конторі відчували й помічали, що Буйний День надумав щось нове й велике. От уже кілька місяців, як він не мав нічого, опріч деяких дрібних справ. А тепер він ходив увесь час глибоко замислений, а то несподівано надовго від'їжджав до Окленда, або ж цілими годинами сидів нерухомо за своїм столом, поринувши в якісь думи. І видно було, що ці думи вельми його тішать. Інколи до нього приходили й довго розмовляли якісь люди, зовсім іншого штибу, ніж ті, що звичайно товклися в конторі.
У неділю Діді про все дізналася.
— А я багато думав про нашу розмову, — почав він. — І надумав, що варт обернути її на діло. У мене зароїлись такі плани, що вам і дух займеться. Це якраз те, що ви називаєте справжнім ділом. Та й найризикованіша гра заразом. Що ви скажете, якби от сіяти хвилини і викохувати по дві там, де була одна? Так, так, а до того й садовити дерева, скажімо, декілька мільйонів? Ви пам'ятаєте ту каменярню? Я запевняв вас, що мені треба було її оглянути. Так ось тепер я справді хочу її купити. Я маю намір закупити всі ці пагорби аж до Берклі й у той бік до Сан-Леапдро. Я вже й скупив їх чимало, тільки тихше, нікому й слова! Я хочу скупити завчасу якнайбільше, доки ще ніхто не дорозумівся, в чім річ, і доки земля не пішла в гроші. Бачите он ту гору? Вона вже моя, з усіма схилами, що спускаються до Підмонта і в той бік трохи не до Окленда. Але це тільки початок. Він тріумфально замовк.
— І все це для того, щоб викохати дві хвилини там, де була одна? — спитала Діді, щиро сміючися з його таємничої міни.
Він прикипів до неї очима, мов заворожений. Як вона по-хлоп'ячому щиро закидала назад голову, коли сміялась! І які мала зуби! Що за втіха була на них дивитись! Не дрібні, але рівні, міцні, без жодної плямочки! Таких здорових, білих, гарних зубів він ще ні в кого не бачив. Він завжди прирівнював їх до зубів інших жінок, яких де зустрічав.
Він зміг їй відповісти, аж коли вона пересміялася.
— Такого паскудства, як переправа між Оклендом та Сан-Франціско, мабуть, більше нема на всі Штати. Ви переїздите бухту щодня, шість день на тиждень. Це буде двадцять п'ять день на місяць або триста на рік. Скільки це в вас забирає часу? У кращому разі, як пощастить, — сорок хвилин в один бік. Ну, а я скорочу цей час до двадцятьох хвилин. Коли це не виходить, що з одної хвилини виростає дві, то хай мене курка вбрикне. Я вам збережу двадцять хвилин за кожний переїзд. Це вийде сорок хвилин на день, помножте на триста, буде дванадцять тисяч хвилин для вас самої, для одної людини. А дванадцять тисяч хвилин — це двісті годин. Даймо, що я заощаджу по двісті годин на рік для тисячі людей — це не погана господарність, еге?
Діді справді аж дух захопило. Вона спромоглась тільки мовчки хитнути головою. Його ентузіазм передавсь і їй, хоч вона ще не уявляла, яким чином можна досягти такого величезного ощадження часу.
— Рушаймо, — сказав він, — виїдьмо на цю гору. Звідти нам буде все видно, і я вам усе розкажу до ладу.
Вузькою стежкою вони спустилися на сухе дно яру, переїхали через нього й почали підійматися вгору. Схил був дуже крутий. Коні сковзались і спотикалися, ледве продираючись крізь густий чагарник. Врешті Бобові це набридло, він несподівано повернув назад і, намірюючись пройти повз Меб, відіпхнув її в кущі, аж вона трохи не впала. Насилу втримавшись, кобилиця всією вагою своєю навалилась на Боба. Ноги обох верхівців затисло між кіньми, і коли Боб рвонувся вниз, Діді трохи не стягло з сідла. Буйний День спинив коня так, що той присів на задні ноги, і рукою підтримав Діді. На них посипався цілий дощ сухих галузок і листя. Ще не одну таку пригоду мали вони, доки, потомлені, але збуджені й радісні, видерлись на самий верх. Там дерева не закривали краєвиду; гора виставала трохи вперед із кряжа, і через те оком можна було окинути щонайменше три чверті обрію. На рівнині, що розляглася понад бухтою, стояв Окленд; навпроти, по той бік бухти — Сан-Франціско. Між обома містами по воді рухались білі катери переправи. Праворуч мрів Берклі, а ліворуч — селища між Оклендом та Сан-Леандро. Просто внизу був Підмонт зі своїми садибами та де-не-де клаптями обробленої землі, а далі за ним пагориста місцевість спускалась хвилями до самого Окленда.
— Дивіться! — сказав Буйний День, обвівши все те рукою. — Там живе сто тисяч душ, а може жити щонайменше півмільйона. Ось де замість однієї людини можна виростити п'ятеро. Ось який у кількох словах мій план. Чому в Окленді не живе більше люду? Нема доброго сполучення з Сан-Франціско та й, крім того, Окленд спить. А тим часом тут куди ліпше жити. Тепер даймо, що я закуплю всі трамвайні лінії в Окленді, в Берклі, в Аламеді, в Сан-Леандро тощо, щоб вони мали одного хазяїна й справжнє керівництво. Далі — я наполовину скорочую час на переїзд до Сан-Франціско: будую дамбу аж до Козиного острова, а тоді пускаю через бухту добрі, нові, сучасні катери. Видима річ, коли буде вигідна переправа, люди почнуть селитись по цей бік. Звісно, щоб будуватись, їм треба буде землі. Тим-то я тепер і скуповую її. Поки вона дешева. А чому вона дешева? Тому, що це не місто, нема трамваїв, нема людського сполучення. Нікому й не сниться, що трамвай незабаром буде. Я його збудую. І тоді земля піде в ціну. І охочих купити багато знайдеться, коли буде добрий перевіз і міський транспорт. Розумієте, я збільшую вартість землі, будуючи трамвайні лінії. Тоді я продаю її й повертаю собі видатки на будування ліній, а вони залишаються, перевозять людей і дають мені величезні гроші. Програти я не можу. Та тут кругом мільйони валяються. От візьмімо хоча б берег і відпливну смугу. Візьмімо місце між старою дамбою і новою, тією, що я насиплю. Там мілко, я можу поглибити дно й збудувати гавань, де помістяться сотні суден. У сан-фраиціському порту нема більше місця для пароплавів. Коли ще провести до причалів зо три залізничні колії, щоб ті сотні суден могли розвантажуватись просто в товарові вагони й навантажуватися з них, то, певна річ, тут почнуть будувати фабрики. Знов треба буде землі під них. Отже, я купую її, перше ніж хтось здогадається, що кіт налагодився стрибнути, а тим більш — куди саме стрибнути й як. А фабрики — це десятки тисяч робітників з родинами. Треба буде нових будинків і знову землі. А земля в мене, купуйте, будь ласка. А десятки тисяч людей — це щодня хура грошей за трамвай. Людність зростатиме — треба буде більше крамниць, більше банків, більше всього. Отже, знов потрібен буду я, бо вся земля моя. Ну, що ви скажете? Яка ваша думка?
Не встигла вона відповісти, як він уже знову заговорив. Він уже бачив уявою нове місто своєї мрії, що його спорудив подумки на Аламедських пагорбах, біля морської брами в Азію.
— Знаєте, я цікавився: Ферт-ов-Клайд [11], де ото англійці будують панцерники, і вполовину не такий широкий, як наша Оклендська бухта, а вона в нас забита старими, поламаними посудинами. А чому в нас нема таких корабелень, як на Ферт-ов-Клайді? Тому, що міська рада в Окленді тільки й уміє теревені правити. Тут треба доброї голови, людини, щоб зуміла все побачити — і організувати. Оце й буду знов я, не дарма ж я Офір збудував. А коли діло заворушиться — капітали поллються звідусіль. Я тільки пущу, зрушу його з місця. "Панове, — скажу я, — перед вами все, що потрібно для великого сучасного міста. Господь бог скупчив тут уСі природні умови й послав мене, щоб я роздивився. Хочете доправляти сюди чай та шовк з Азії і везти їх далі на схід? Ось вам гавань для ваших пароплавів, а ось залізниці. Хочете будувати фабрики й вивозити їхні вироби морем чи суходолом? Ось вам місце для них, ось вам цілком сучасне місто з усіма вигодами, що їх може дати техніка, для вас і для ваших робітників".
Нарешті вода. Майже всі водні запаси опиняться в моїх руках.