Але, безперечно, вона зробила це: ніхто-бо, крім неї, не міг виварити простирал, пошивок та скатертин; Біллині вовняні сорочки було випрано як годиться, в теплій воді доморобним милом, виготовленим за рецептом Мерсідіз. На кухні Сексон знайшла рештки від баранячої котлети — отже, вона ходила до різника й готувала снідання, хоч цього аніяк не могла собі пригадати. Зацікавившись, вона зазирнула до спальні: ліжко було заслане, і все прибрано.
Надвечір, сидячи при вікні, Сексон прийшла до тями від власного безумно-радісного ридання. Спершу вона не зрозуміла, що це за радість, і тільки згодом їй проясніло: вона тішилася смертю своєї дитини.
— Хвала богові, хвала богові! — вигукувала наспівом вона, заламуючи в радості руки.
Збігали дні. Сексон не помічала часу: іноді їй здавалося, що минула вічність, відколи Біллі забрали до в'язниці, а іноді, що це було тільки-но вчора. Але над усім панувало дві думки: що вона не повинна бачити його у в'язниці і що смерть дитини це щастя.
Одного разу до неї завітав Бад Строзере. Вона розмовляла з ним у вітальні, а очі її були прикуті до торочок його обстріпаних штанів. Іншого дня її відвідав секретар профспілки. Але і його, так само, як і Строзерса, вона запевнила, що все гаразд і що вона обійдеться без усякої допомоги, доки повернеться Біллі.
Страх почав переслідувати її: а що буде, коли він повернеться? Та хоч би там як, а дитини в них більше не повинно бути. Це неможливо! Вона може вижити! Ні, ні, тисячу разів ні! Її не повинно бути. Краще вже їй, Сексон, утекти. Щоб уже ніколи не побачити Біллі. Що завгодно — тільки не це! Тільки не це!
Страх ставав дедалі нав'язливіший. У снах-кошмарах їй ввижалося її живе немовлятко, і вона з криком прокидалася, тремтячи, заливаючись холодним потом. Сон її зробився нетвердий. Іноді вона помічала, що зовсім не може заснути; вона розуміла, що це безсоння, і пригадувала, що з безсоння померла її мати.
Несвідомо для себе опинилася Сексон одного разу в кабінеті доктора Гентлі. Він спантеличено дивився на неї.
— Недоїдання? — спитав він.
Вона крутнула головою.
— То, може, якась серйозна прикрість?
Вона знову крутнула головою.
— Все гаразд, пане лікарю… тільки…
— Ну, що ж? — лагідно підбадьорив він її.
Тоді враз вона зрозуміла, пригадала дуже яскраво, по що прийшла сюди. Дуже просто та ясно Сексон розповіла про це лікареві. Той повільно похитав головою.
— Цього не можна зробити, голубонько! — мовив він.
— Ні, можна! — скрикнула вона. — Я знаю, що можна.
— Ви мене не розумієте, — відказав він. — Я не можу дати вам ніякого засобу. Я не маю права. Це заборонено
законом. Саме тепер у Лівенвортській в'язниці сидить за це один лікар.
Сексон марно благала його. Гентлі нізащо не згоджувався, доводячи, що в нього жінка й діти і він не може ризикувати собою.
— Та й поки що ж немає ніяких підстав, — додав він.
— Але воно станеться, неодмінно станеться, — хвилювалася вона.
Він сумно похитав головою.
— Навіщо вам це? — спитав він нарешті.
Тоді Сексон розкрила перед ним свою душу. Вона розповіла йому про перший щасливий рік життя з Біллі, про скруту, викликану страйком, про зміну в Біловій вдачі, що розбила їхнє кохання, про свій невимовний жах перед новою вагітністю. її лякає не смерть дитини, — з цим ще вона могла б примиритися. Але що, як дитина виживе?! Незабаром Біллі вийде з в'язниці, і тоді почнеться небезпека. Хай лікар шепне їй лише кілька слів. Вона нікому про це аніні. Ніякими тортурами цього з неї не вирвуть.
Однак доктор Гентлі тільки хитав головою.
— Я вам не можу того сказати, голубонько, — запевняв він. — Мені дуже соромно, але я не маю права ризикувати. Мені зв'язано руки. Закони наші несправедливі. Я мушу берегти близьких мені людей.
І лише коли вона підвелася виходити, він передумав.
— Ходіть-но сюди, — сказав він. — Сідайте ближче.
Він був уже намірився прошепотіти їй щось на вухо, але враз схопився, швидко підійшов до дверей і виглянув у приймальню. Потім повернувся назад і присунув свого стільця так близько до неї, що коли заговорив, лікті їхні торкалися, а борода його лоскотала їй вухо.
— Ні, ні, я вам нічого не сказав, — спинив він Сексон. коли та почала дякувати йому. — Ви прийшли сюди порадитися щодо загального стану свого здоров'я. Ви ослабли, почуваєте себе не гаразд…
Вони підійшли до виходу. Коли він відчинив двері, у приймальні якийсь пацієнт чекав на прийом дантиста, що його кабінет містився поруч. Доктор Гентлі заговорив голосніше.
— Ці ліки вас дуже підтримають. Пам'ятайте, найголовніше — це добре живлення. Не набивайте шлунка казна-чим — харч має бути здоровий і ситий, і якнайбільше біфштексів, саме біфштексів. І не пересмажуйте їх на вугіль. Бувайте здорові!
Часами самотність маленького будинку ставала нестерпуча. Сексон тоді запиналася хусткою і йшла до Оклендського молу або попри залізничні майстерні та болото вибиралася на Сенді-Біч, де звичайно купався був Біллі. Іноді вона ходила через доки — ризикувала спускатися по палях залізними бредналями і, перетявши дерев'яний поміст, опинялася біля Скелястого муру, що далеко простягався в бухту й відокремлював мочарувате узбережжя від гирла річки Окленд. Тут в обличчя дмухав свіжий морський вітер, за спиною млиста пелена закривала Окленд, а по той бік бухти в такій же імлі крилося Сан-Франціско. У гирлі річки снували і великі пароплави, і високощоглі судна, що їх тягли за собою буксирні катери.
Сексон дивилася на моряків і думала, в які далекі мандри й до яких незнаних вільних берегів вони рушають. Чи то життя в тих краях таке саме жорстоке й безжальне, як і в Окленді? Невже й там люди так само несправедливі, нечесні й брутальні до своїх товаришів, як і тут? Сексон деколи охоплювало непереможне бажання й собі поплисти кудись далеко, байдуже куди, аби лиш подалі від цього світу, якому вона віддала все найкраще і який розтоптав її душу.
Сексон не завжди здавала собі справу, що виходить із дому, що кудись іде. Одного разу вона опам'яталася в незнайомій частині Окленда. Вулиця була широка, обсаджена обабіч тінистими деревами. Зелені оксамитові муріжки, прорізані тільки цементовими стяжками хідників, збігали до канав. Великі кам'яниці стояли кожна окремо, і Сексон вони здавалися мало не палацами. Раптом вона прийшла до тями, побачивши обличчя одного молодика за кермом легкового авто на розі. Молодик пильно глянув на неї, і вона впізнала в ньому Роя Бланшара, котрому Біллі кодо кафе "Форум" обіцявся був дати прочуханки. Біля машини стояв з непокритою головою ще один молодик. Його теж Сексон упізнала: це був той самий фертик, що на перегонах кинув ціпка в ноги Тімові, призвівши тим до колотнечі на гулянці каменярів, де вона вперше зустрілася з Біллі. Він теж пильно глянув на неї, і тоді тільки вона помітила, що, йдучи, балакав сама до себе. В неї у вухах ще й досі бриніли її власні слова. Сексон спаленіла з сорому й прискорила ходу. Бланшар вискочив з машини й підійшов до неї, тримаючи капелюха в руці.
— З вами щось сталося? — спитав він.
Вона похитала головою і на мить зупинилася, вдаючи, що поспішає.
— Я вас знаю, — провадив далі Бланшар, вдивляючись у її обличчя. — Ви були з тим страйкарем, що нахвалявся мене побити.
— То мій чоловік, — відказала вона.
— О, це робить йому честь. — Бланшар дивився на Сексон весело і щиро. — Але що з вами? Може, вам треба чимось допомогти? Я бачу, щось таки сталося.
— Ні, все гаразд, — просто я була хвора, — збрехала Сексон, бо їй і на думку не спадало, що той дивний стан, в якому вона перебуває, це хвороба.
— Ви дуже стомлені, це видно, — наполягав Бланшар. — Я можу вас підвезти, куди скажете. Це дуже легко зробити, — я маю вільний час.
Сексон похитала головою.
— Ні-ні… Хіба лиш — скажіть, будь ласка, де мені сісти на трамвай, щоб доїхати до Восьмої вулиці. Я не часто буваю в цій частині міста.
Бланшар пояснив їй, де зупинка трамвая і де їй доведеться пересісти. Сексон здивувалася, що так далеко зайшла.
— Дякую і до побачення, — сказала вона.
— Я справді не можу вам нічим допомогти?
— Справді.
— Ну що ж, до побачення, — добродушно всміхнувся Бланшар. — І перекажіть своєму чоловікові, хай береже сили — вони йому здадуться, коли зустрінеться зі мною.
— Але ви не можете з ним битися, — застерегла Сексон. — Не повинні… У вас немає найменшого шансу.
— Це робить вам честь! — захоплено скрикнув Бланшар. — Ось як має жінка захищати свого чоловіка! Інша злякалася б, що його натовчуть.
— Але ж ні! Я боюся зовсім не за нього… Я боюся за вас. Він боксер і такий дужий. Ви б не встояли проти нього. Натовкти вас йому так само легко, як… як…
— …Видерти цукерку в дитини? — підказав їй Бланшар.
— Атож, — хитнула вона головою. — Він був би сказав достотно так. І якщо він скаже вам: "Манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі", — тоді начувайтеся! А тепер мені пора. До побачення. І ще раз дякую!
Сексон рушила далі вулицею, а у вухах їй ще довго дзвеніло привітне Бланшарове "до побачення". Так, він дуже милий — чесно визнала вона, і все-таки він один із спритників, один з "панів", провинних, як каже Біллі, в тяжкому становищі робітників, у жіночій недолі, у жорстоких карах робітникам, що відбувають свій термін у Сан-Квентінській в'язниці або чекають у смертницьких камерах на страту. А їй же видалося, що Бланшар привітний і щирий, чистий і добрий. У нього це просто на обличчі написано! Але як гак може бути, якщо він провинний у цих злочинах? Вона стомлено похитала головою. Не було на це все пояснення, і годі було збагнути цей світ, що нищить маленьких дітей і калічить жіночі серця.
Сексон не здивувалася, яким вітром занесло її в цю фешенебельну частину міста. Вона тепер так по-чудному велася — несвідомо робила силу різних речей, навіть не помічаючи цього. Але треба вважати на себе. Краще вже обмежити свої прогулянки мочарями та Скелястим муром.
Найбільше любила Сексон Скелястий мур. Тут був такий безмежний простір, така широчінь, що хотілося дихати на повні груди, обняти руками всю природу й злитися з нею. Цей світ був природніший і раціональніший. Вона його розуміла, — розуміла зелених крабів з білястими клішнями, що тікали від неї, а під час відпливу паслися на порослих зеленим мохом скелях.